– Їм доведеться піти на компроміс, – сказав він. – Хай як би це не подобалося Цезарю, та вибору він не має, – раптом він вилаявся та засмучено підкинув сніг ногою. – Тіроне, невже таким буде цілий рік мого консульства? Невже цей рік доведеться витратити на те, аби кидатися між патриціями та популярами, аби не дати одним розірвати інших?

Я нічого не міг на це відповісти, і далі ми йшли мовчки. Будинок, в якому тоді жив Цезар, розташовувався трохи віддалік, вниз по дорозі від будинку Цицерона – в Субурі. Цей будинок вже понад століття належав цезаревій родині і, звісно ж, був дуже непоганим. Та на той час, коли його успадкував Цезар, район цей повністю зубожів. І навіть первозданний сніг, на якому вже осів попіл багать та виднілися викинуті з вікон екскременти, не тільки не приховував, а навіть підкреслював занедбаність цих вузеньких вуличок. Жебраки протягували до нас свої тремтячі руки, просили милостиню, та грошей я з собою не мав. Пригадую, як вуличні хлопці сніжками закидали стару повію, яка гучно верещала. А раз чи два ми натрапляли в кучугурах на руки і ноги, що стирчали зі снігу. Це були замерзлі рештки тих бідолашних, хто не пережив минулу ніч.

І от саме в цьому місці, в Субурі, на свій шанс чекав Цезар, наче величезна акула, оточена дрібними рибинами, які сподіваються, що їм перепаде якась крихта з великого столу. Будинок Цезаря розташувався наприкінці вулиці башмачників, а по обидва боки від нього вивищувалися два житлові будинки, по сім чи вісім поверхів кожен. Між цими двома будинками були натягнені мотузки, на яких висіла мерзла білизна, і через це вони були схожими на двох п’яничок, які обіймалися над дахом Цезаревого будинку. Біля входу в один з тих будинків з десяток молодиків загрозливо тупцювали навколо залізної жаровні. Весь час, поки ми чекали, щоб нас запросили ввійти, я спиною відчував їхні злі та жадібні погляди.

– І от ці мешканці судитимуть Рабірія, – пробуркотів Цицерон. – Старий не має жодного шансу.

Слуга забрав наш верхній одяг і провів до атріуму, а сам після цього пішов доповісти своєму хазяїну про прихід Цицерона. Нам нічого не лишалося, як вивчати посмертні маски пращурів Цезаря. Дивно, але серед його прямих предків було лише три консули – не надто багато для сім’ї, члени якої стверджують, що рід їхній веде свою історію від часів заснування Риму, а самі вони – прямі нащадки Венери. Сама ж богиня кохання була представлена у вигляді невеличкої бронзової статуетки – дуже вишуканої, але старезної та пошкрябаної. Такими ж були й килими, фрески, вицвілі вишивки та меблі. Все свідчило про те, що тут проживає горда сім’я, яка переживає не найкращі свої часи. Цезар все не з’являвся – і нам вистачило часу, аби дослідити всі ці сімейні цінності.

– Можна лише захоплюватися цією людиною, – сказав Цицерон, коли три чи чотири рази обійшов кімнату. – Ось стою я, хто стане завтра наймогутнішою особою Риму, і вимушений танцювати під його дудку, хоча він не став ще навіть претором.

Трохи згодом я помітив, що за нами спостерігають. Через двері за нами уважно дивилася дівчинка років десяти, вочевидь, дочка Цезаря. Я їй посміхнувся, і вона одразу втекла. За декілька хвилин з тієї ж кімнати з’явилася мати Цезаря Аврелія. Її вузенькі темні очі та насторожений і уважний вираз обличчя робили цю жінку схожою на хижого птаха. Цицерон знав її вже багато років. Всі троє її братів, Котти, були консулами, і якби Аврелія народилася чоловіком, вона б і сама стала консулом, адже була розумніша та хоробріша за кожного з братів. Та народилася вона жінкою – і займалася тому кар’єрою свого сина. І коли помер її старший брат, Аврелія змогла зробити так, що його місце – одного з п’ятнадцяти в Колегії жерців – зміг зайняти Цезар – блискучий хід, ви згодом побачите чому.

– Цицерон, пробач його за грубість, – сказала вона. – Я нагадала йому, що ти прийшов, але ж ти знаєш його.

Незабаром почулися кроки, і ми помітили жінку, яка йшла по коридору в напрямку дверей. Було очевидно, що вона хоче лишитися непоміченою, та на одному з її черевиків розв’язався шнурок. Вона притулилася до стіни, аби його зав’язати, руде волосся її було розпатлане, – і вона кинула в наш бік винуватий погляд. Не знаю, хто зазнав більшого сорому: Постумія, а саме так її звали, чи Цицерон, який знав її багато років як дружину свого близького друга, юриста та сенатора Сервія Сульпіція. І саме сьогодні ввечері вона мала бути на вечері в гостях у Цицерона.

Хазяїн вмить перевів погляд на статуетку Венери та зробив вигляд, ніби повністю занурився своєю увагою в бесіду:

– Яка краса. Це роботи Мирона? – Цицерон не піднімав очей, доки вона не пішла.

– Ти вчинив дуже тактовно, – схвально відзначила Аврелія. – Я не критикую сина за його любовні зв’язки – такі вже чоловіки. Та деякі з сучасних жінок настільки безсоромні, що в це важко повірити.

– І про що ви тут шепочете?

Неочікувано підкрастися ззаду – таким був улюблений прийом Цезаря і в війні, і в мирі, – і ми всі одразу повернулися. Він і зараз стоїть у мене перед очима – і великий череп його примарно вимальовується в тусклому денному світлі. Мене постійно питають про нього: «Ти бачився з Цезарем? Яким він був? Розкажи, яким був цей великий бог Цезар?» Ну що ж, мені в ньому запам’яталося дивовижне поєднання твердості та слабкості: солдатські мускули – і при цьому недбало накинута туніка франта; гострий запах поту, наче після військових вправ – і разом з ним солодкий аромат шафранової олії; безжалісні амбіції, приховувані нездоланним шармом.

– Будь обережнішим з Аврелією, Цицерон, – продовжив він, виступаючи з тіні. – Як політик вона вдвічі сильніша за нас обох – правда, мамо?

Він обійняв мати ззаду за талію та поцілував її за вухом.

– Припини негайно, – сказала Аврелія, звільняючись з обіймів та вдаючи невдоволення. – Я вже достатньо погралася в хазяйку. Де твоя дружина? Не годиться їй пропадати без супроводу. Надішли її до мене одразу, як повернеться, – вона граціозно кивнула Цицерону. – Прийми мої найкращі побажання на завтрашній день. Бути першим в родині, кому вдалося стати консулом – це велике досягнення!

– Адже правда, Цицерон, – заговорив Цезар, захоплено дивлячись на мати, – жінки в цьому місті заслуговують на набагато більшу повагу, ніж чоловіки – та й твоя дружина гарний тому приклад.

Чи натякав Цезар, що хоче звабити Теренцію? Не думаю. Підкорити найбільш злісне плем’я галлів йому було б простіше. Та я помітив, що Цицерон ледве стримався.

– Я тут не для того, аби обговорювати жінок Риму, – відзначив він. – Хоча тут кращого знавця, ніж ти, годі й шукати.

– Тоді навіщо ти тут?

Цицерон кивнув мені, і я дістав зі свого футляру для документів судову повістку.

– Чи не хочеш ти, щоб я порушив закон? – промовив Цезар з лукавою посмішкою, повертаючи мені документ. – Я не можу обговорювати цю справу. Адже ж я буду в ній суддею.

– Я хочу, щоб ти виправдав Рабірія за всіма цими звинуваченнями.

– Не сумніваюся, що ти цього хочеш, – Цезар кашлянув у звичній для себе манері та прибрав локон волосся за вухо.

– Послухай, Цезар, – нетерпляче сказав мій хазяїн. – Поговорімо відверто. Всім прекрасно відомо, що трибуни діють за наказами, які вони отримують від тебе та Красса. Сумніваюся, що Лабіній знав ім’я свого нещасного дядька до того, як його йому назвав ти. Що ж до Сури, то для нього perduellio означало сорт риби доти, доки його не повідомили про інакше. Все це – чергова твоя інтрига.

– Та ні, дійсно, не можу я говорити про справу, яку слухатиму в якості судді.

– Зізнайся, всі ці звинувачення мають на меті одне – завдати Сенату якомога більш болючого удару.

– З усіма своїми питаннями ти мав би звертатися до Лабінія.

– А я звертаюся з ними до тебе.

– Ну добре, якщо ти вже так наполягаєш. Я би назвав це нагадуванням для Сенату, що якщо він продовжуватиме принижувати гідність мешканців, вбивати їх представників, то за вбитих настане помста, хай би скільки часу для цього не було потрібно.

– Ти серйозно вважаєш, що чиюсь гідність можна захистити, знущаючись з безпорадного старця? Я щойно бачив Рабірія. Він вже нічого не тямить – надто вже старий. Не розуміє навіть, що відбувається навколо.

– Ну якщо він нічого не тямить, то з нього і знущатися неможливо.

– Послухай, любий Гаю, ми вже багато років дружимо, – сказав Цицерон вже іншим тоном після довгої паузи (на мій погляд, це було серйозне перебільшення). – Дозволь дати тобі дружню пораду, як від старшого брата молодшому. У тебе попереду блискуча кар’єра. Ти молодий…

– Не такий вже й молодий. Я зараз на три роки старший, ніж був Александр Македонський, коли він помер.

Цицерон ввічливо засміявся – він подумав, що Цезар жартує.

– Ти молодий. І в тебе дуже гарна репутація, – продовжив він. – Навіщо ставити її під загрозу такою конфронтацією. Справа Рабірія не тільки налаштує людей проти Сенату, але його смерть стане плямою на твоїй репутації. Може, сьогодні це й сподобається натовпу, але завтра всі розумні люди від тебе відвернуться.

– Ну що ж, я готовий на ризик.

– Ти розумієш, що я як консул буду зобов’язаний його захищати?

– Це стане твоєю роковою помилкою, Марку… Якщо ти дозволиш, я теж відповім тобі, як другові: подумай про те, які сили виступлять проти тебе. Нас підтримує народ, трибуни та половина преторів. Навіть Антоній Гібрида, твій колега консул – на нашому боці. І хто лишиться з тобою? Патриції? Але ж вони тебе зневажають – і викинуть тебе тієї ж миті, коли ти станеш їм не потрібен. На мій погляд, ти маєш лише один вихід.

– Це який?

– Приєднуйся до нас.

– Он воно що, – Цицерон мав звичку торкатися рукою підборіддя, коли про щось розмірковував. Якийсь час він не зводив погляду з Цезаря. – І що ж ти під цим маєш на увазі?

– Ти маєш підтримати наш закон.

– І що натомість?

– Я та мій кузен зможемо знайти в своїх серцях бажання зглянутися над бідолашним Рабірієм, з огляду на те, в якому він перебуває стані. – Цезар посміхнувся своїми тонкими губами, але не відводив погляду своїх темних очей від Цицерона. – Що ти на це скажеш?

Перш ніж хазяїн встиг відповісти, до будинку повернулася дружина Цезаря. Подейкували, що він одружився з цією жінкою, яку звали Помпея, лише під впливом переконань своєї матері – через ті зв’язки, які Помпея мала в Сенаті. Та те, що я побачив в той день, дало мені зрозуміти, що ця жінка мала й простіші, «очевидніші» переваги. Вона була істотно молодшою за свого чоловіка, їй було близько двадцяти років, її щоки та шия зашарілися на холодному повітрі – і від цього великі сірі очі блищали сильніше. Вона обійняла свого чоловіка, всім тілом притискаючись до нього, наче кішка. А потім накинулася на Цицерона, почала вихваляти його промови та стверджувати, що навіть прочитала збірку його віршів. Мені спало на думку, що вона п’яна. Цезар дивився на неї здивовано.

– Тебе хотіла бачити мама, – сказав він їй, і вона надула губи, наче дитина. Тоді Цезар скомандував: – Ну ж бо, йди! І не роби кислого обличчя. Ти ж добре її знаєш, – і він похлопав її по сідницях, підштовхуючи в правильному напрямку.

– Стільки жінок, Цезар, – сухо зауважив Цицерон, – звідки ще очікувати на їхню появу?

– Я боюся, що в тебе може скластися неправильне враження про мене, – розсміявся Цезар.

– Моє враження про тебе зовсім не змінилося, повір мені.

– То як, ми домовилися?

– Все залежить від того, яким буде твій закон. Досі ми лише чули передвиборчу агітацію на кшталт «Землю – безземельним!», «Їжу – голодним!» Мені потрібні подробиці. А також деякі поступки.

Цезар не відповів. Його обличчя нічого не виражало. За якийсь час мовчання настільки затяглося, що стало незручним. Цицерон зітхнув та повернувся до мене.

– Сутеніє, – сказав він. – Нам час іти.

– Так швидко? І ви нічого не вип’єте? Дозвольте вас провести, – Цезар говорив з усією можливою люб’язністю – його манери завжди були бездоганними, навіть коли він засуджував когось на смерть.

– Подумай про те, що я казав, – продовжував він, проводячи нас через невідремонтований коридор. – Подумай, наскільки легким може стати твій консульський строк, якщо ти до нас приєднаєшся. За рік скінчиться твоє консульство, і ти залишиш Рим. Житимеш у губернаторському палаці в Македонії – і заробиш там стільки грошей, що тобі їх вистачить на решту твого життя. Повертайся потім додому, купи собі будиночок на узбережжі Неаполітанської затоки. Вивчай філософію та пиши мемуари. Інакше…

До нас підійшов слуга і хотів допомогти Цицерону одягнути плащ, та хазяїн від нього відмахнувся та повернувся до Цезаря.

– Інакше що? Що буде в інакшому випадку? Якщо я до тебе не приєднаюся? Що тоді буде?

– Зрозумій, що все це не спрямоване особисто проти тебе, – обличчя Цезаря виражало подив. – Ми не хочемо заподіяти тобі якогось лиха. Ба більше, я хочу, аби ти знав: якщо тобі особисто щось загрожуватиме, ти завжди можеш розрахувати на мій захист.

– Можу розраховувати на твій захист?

Я вкрай нечасто бачив, щоб Цицерон не міг дібрати слів для відповіді. Та того холодного дня в тому похмурому, занедбаному будинку, в цьому брудному та занедбаному кварталі я бачив, як він шукає слів, які могли б виразити його почуття. Втім, консулу це не вдалося. Він загорнувся в плащ, вийшов надвір, в сніг, під похмурі погляди банди головорізів, які все ще ходили туди-сюди навколо вогнища, – і коротко попрощався з Цезарем.

– Я завжди можу розраховувати на його захист, – повторив Цицерон, коли ми почали взбиратися на пагорб. – Та хто він такий, щоб говорити до мене в такому тоні?

– Він вкрай самовпевнений, – додав я.

– Самовпевнений? Та він говорить зі мною так, ніби я його клієнт!^[4]

Добігав кінця той день, а з ним і рік. Він швидко сходив на нівець разом із зимовими сутінками. У вікнах спалахувало світло ламп. Над нашими головами люди перегукувалися один з одним через вулицю. Від багать ішов дим, і я відчував запах їжі, яку на них готували. На перехрестях благочестиві містяни виставляли маленькі тарілочки з медовими пиріжками – жертва місцевим богам. В ті часи ми молилися богам перехресть, а не великому божеству Августу – і зголоднілі пташки зліталися на таке частування, злітали та знов сідали на краях тарілок.