– Я маю сповістити Катулла та інших? – спитав я.

– І що їм написати? Що Цезар згоден звільнити Рабірія, якщо я зраджу їх за їхніми ж спинами? І що я розмірковую над цією пропозицією? – Цицерон ішов попереду, і його обурення додавало йому сил. Мені нелегко було встигати за ним. – Я звернув увагу, що ти не робив нотаток.

– Мені здалося, що це не зовсім зручно.

– Ти маєш завжди все записувати. Від завтра ти обов’язково маєш занотовувати кожне промовлене слово.

– Так, сенаторе.

– Ми входимо в небезпечні води, Тіроне. Кожна мілина та кожна течія мають бути зафіксовані.

– Так, сенаторе.

– Ти запам’ятав цю розмову?

– Думаю, так. Більшу частину.

– Добре. Запиши її, одразу, як повернемося. Мені потрібний цей запис. Та нікому не кажи ані слова. Особливо в присутності Постумії.

– Думаєш, вона все ж прийде до нас на вечерю?

– Звісно ж. Бодай для того, щоб доповісти потім своєму коханцю. В неї зовсім не лишилося сорому. Бідолашний Сервій, він нею так пишається.

Коли ми прийшли додому, Цицерон піднявся до себе, аби перевдягнутися, а я пішов в свою маленьку кімнатку, щоб записати все, що запам’ятав. Цей згорток і зараз лежить перед моїми очима, коли я пишу ці мемуари: його, як і інші свої секретні документи, Цицерон зберіг. Він, цей згорток, пожовтів, як і я, зморщився та вицвів з роками. Та все ж його, як і мене, все ще можна зрозуміти – і варто мені піднести його до очей, і я знов чую тремтливий голос Цезаря: «Ти завжди можеш розраховувати на мій захист».

Більше години знадобилося мені, аби завершити цю роботу. До того часу гості Цицерона вже зібралися та сіли вечеряти. Я завершив і приліг на своє вузеньке ліжко і знов проаналізував все побачене. Я не побоюся сказати, що мені було дещо ніяково, оскільки від природи я не був наділений нервами, схожими на канати. Мені не подобалося все це публічне життя – з більшим задоволенням я жив би в заміському помісті: у мене була мрія – купити собі маленьку ферму, куди я б міг поїхати та продовжити свої мемуари. Я навіть назбирав для цього грошей і в глибині душі сподівався, що Цицерон подарує мені свободу після свого обрання на посаду консула. Та час минав, а він про це ніколи не згадував – і коли мені виповнилося сорок років, я почав боятися, що так і помру рабом. Остання ніч року – це завжди час меланхолійних роздумів. Дволикий Янус дивиться і вперед, і назад – і дуже часто будь-який з цих напрямків здається непривабливим. В той вечір мені було по-особливому шкода себе самого.

В будь-якому випадку, я не з’являвся перед очима Цицерона аж до пізнього вечора. Коли, як мені здавалося, вечеря вже мала добігати кінця, я підійшов до дверей і став так, аби Цицерон мене побачив. Кімната була невеликою, але затишною, вона була прикрашена свіжими фресками, які були покликані справляти враження, ніби присутні знаходяться в саду Цицерона в Тускулумі. За столом сиділи дев’ять осіб, по три на кожній ложі – ідеальна цифра. Постумія була там – як це й передбачав Цицерон. Вона була одягнена в білу сукню з вільним коміром, і мала цілком безтурботний вигляд, ніби те, що раніше сталося в будинку Цезаря, її не стосувалося. Поруч з нею розташувався її чоловік Сервій, один з найдавніших друзів Цицерона та найвидатніший юрист Риму – що було, без сумніву, великим досягненням в місті, яке було сповнене правознавцями. Заняття юриспруденцією нагадує занурення в крижану воду – спочатку додає бадьорості, та варто погарячкувати – і ти весь зморщуєшся. З роками Сервій подався і став аж надто обережним, в той час як Постумія лишалася красунею. Він мав підтримку в Сенаті й так само, як і вона, був дуже амбітним. Влітку він сам хотів баллотуватися в консули, і Цицерон обіцяв надати йому свою підтримку.

Була лише одна людина, яка з Цицероном дружила довше, ніж Сервій, – це був Аттік. Він розлігся поруч зі своєю сестрою Помпонією, яка була в шлюбі – нещасливому – з молодшим братом Цицерона, Квінтом. Бідолашний Квінт – здавалося, що він, як завжди, шукає забуття в вині. Ще одним гостем за цим столом був Марк Целій Руф – учень Цицерона, який розважав присутніх нескінченним потоком жартів та пліток. Сам Цицерон сів між Теренцією та своєю дочкою Туллією, яку він обожнював. Він так безтурботно сміявся над жартами Руфа, що неможливо було й припустити, що в нього в житті є якісь проблеми. Та це була одна з властивостей успішного політика – тримати в голові купу речей та вміти перемикатися з однієї на іншу, коли постає така необхідність. Без цього життя політика стало б нестерпним.

В якийсь момент Цицерон подивився на мене та кивнув.

– Друзі мої, – сказав Цицерон достатньо гучно, аби його почули крізь галас застільної бесіди. – Вже пізно, і Тірон прийшов нагадати, що я маю завершити свою інавгураційну промову. Іноді мені здається, що це він має бути консулом, а я – всього-на-всього його слугою.

Всі розсміялися, і я відчув на собі погляди присутніх.

– Пані, – продовжив хазяїн, – з вашого дозволу я заберу ваших чоловіків на декілька хвилин.

Він витер серветкою кутки рота, кинув серветку на стіл, встав та подав руку Теренції. Посміхаючись, вона взяла його руку – і посмішка її була чарівнішою від того, як рідко з’являлася. Теренція мала такий вигляд, ніби вона – крихка зимова квітка, що несподівано розквітла в променях слави Цицерона. Вона забула свою звичну бережливість та одягнулася так, як це пасувало дружині консула та майбутнього губернатора Македонії. Її нова сукня була розшита перлинами, і на ній повсюди поблискували інші щойно придбані коштовності. Ними були прикрашені й її невеликі груди, зап’ястя, пальці та темні локони. Гості вийшли, і жінки попрямували до таблініуму, а чоловіки – до кабінету Цицерона. Хазяїн наказав мені зачинити двері – і з його обличчя пішла задоволена усмішка.

– Що сталося, брате? – спитав Квінт, який і досі тримав у руках келих з вином. – Ти маєш такий вигляд, ніби з’їв несвіжу устрицю.

– Я не хотів би псувати вам такий чудовий вечір, та в мене виникла проблема, – Цицерон похмуро дістав повістку Рабірію та розказав про сенатську делегацію та про свій візит до Цезаря, а потім наказав мені: Прочитай, що сказав мені цей пройдисвіт.

Я зробив те, що було мені наказано, і коли дійшов останньої частини Цезаревої пропозиції, то помітив, як всі четверо переглянулися.

– Ну що ж, – сказав Аттік. – Якщо ти відвернешся від Катулла та його друзів після всіх тих обіцянок, які ти дав їм перед виборами, то, може, тобі й справді знадобиться його захист. Вони ніколи тобі такого не пробачать.

– А якщо я дотримаюся даного слова та виступлю проти закону популярів, то вони визнають Рабірія винним – і мені доведеться захищати його на Марсовому полі.

– А цього не можна допустити за будь-яку ціну, – промовив Квінт. – Цезар має рацію. Ти точно програєш. Ти маєш у будь-який спосіб передати його захист Гортензію.

– Але ж це неможливо. Я як голова Сенату не можу зберігати нейтралітет, коли розпинають сенатора. Що ж я тоді за консул?

– Тоді ти будеш живий консул, а не мертвий, – відповів Квінт. – Тому що якщо ти виступиш на боці патриціїв, то повір мені, от тоді над тобою повисне справжня небезпека. Адже навіть в Сенаті не буде єдності – Гібрида про це подбає. Там, на сенатських лавах, є купа людей, які тільки й чекають на твоє повалення. І перший з них – Катіліна.

– У мене є ідея, – сказав молодий Руф. – Чому б нам не вивезти Рабірія з міста та не сховати десь, допоки все не заспокоїться?

– А нам це вдасться? – спитав Цицерон. Потім він обдумав цю пропозицію та похитав головою. – Я вражений твоєю сміливістю, Руф, та нічого з цього не вийде. Навіть якщо ми не віддамо Цезарю Рабірія, він легко зможе вчинити те саме з кимось іншим – з Катуллом чи, наприклад, Ізауриком. Уявляєш собі, які будуть наслідки?

Весь цей час Сервій уважно вивчав судову повістку. Бачив він не дуже добре, і тому тримав документ так близько до канделябра, що я злякався, як би папірус не зайнявся.

– Perduellio, – пробуркотів він. – Дивний збіг. Цього місяця я хотів запропонувати Сенату скасувати закон про perduellio. Я навіть дослідив всі випадки з практики його застосування. Вони й досі лежать у мене вдома.

– То, може, саме там Цезар цю ідею й підхопив? – зауважив Квінт. – Ти колись це з ним обговорював?

– Звісно ж, ні, – Сервій все ще водив носом по документу. – Я ніколи з ним не спілкуюся. Він – цілковитий негідник, – він підняв очі та помітив, що на нього пильно дивиться Цицерон. – Що таке?

– Мені здається, я знаю, як Цезар дізнався про perduellio.

– Як?

– Сьогодні в Цезаря була твоя дружина, – сказав Цицерон після деяких коливань.

– Не кажи дурниць. Чого б це Постумія навідувалася до Цезаря? Вона його майже не знає. Сьогодні вона цілий день була в сестри.

– Я її там бачив. І Тірон теж.

– Ну що ж, може й так. Впевнений, цьому має бути просте пояснення.

Сервій зробив вигляд, що далі читає документ. Трохи згодом він промовив низьким та ображеним голосом:

– А я все ніяк не розумів, чому ти вирішив не обговорювати пропозицію Цезаря за столом. Тепер мені зрозуміло. Ти не хотів про це говорити відкрито в присутності моєї дружини, на випадок, якщо вона опиниться у нього в ліжку та все йому розкаже!

Був дуже неприємний момент. Квінт і Аттік опустили очі, і навіть Руф замовкнув.

– Сервій, Сервій, мій старий друже, – промовив Цицерон, обіймаючи його за плечі. – Я дуже хочу бачити саме тебе своїм наступником на посаді консула. Я цілковито тобі довіряю, не сумнівайся в цьому.

– Але ти образив честь моєї дружини – і тим самим наніс образу й мені. То навіщо мені твоя довіра? – він скинув обійми Цицерона та з гідністю залишив кімнату.

– Сервій! – покликав його Аттік, який не переносив таких сцен. Але бідолашний уже вийшов, а коли Аттік спробував піти за ним, Цицерон тихо сказав:

– Залиш його, Аттік. Він має поговорити зі своєю дружиною, а не з нами.

Повисла довга пауза, під час якої я намагався почути крики з таблініуму, та за дверима чути було лише шум прибирання.

– То ось чому Цезар завжди на крок попереду своїх ворогів… У нього шпигуни в усіх ваших ліжках, – несподівано розсміявся Руф.

– Стули пельку, – перервав його Квінт.

– Будь проклятий цей Цезар! – закричав раптом Цицерон. – Нічого нема поганого в амбіціях. Я сам – амбітний. Та його жага влади – це щось неймовірне. Дивишся йому в очі, і здається, що дивишся в чорну морську безодню під час шторму, – він сів у крісло та почав пальцями постукувати по підлокітнику. – Я не маю вибору. Та якщо я пристану на його умови, то зможу виграти якийсь час. Вони ж працюють над своїм клятим законом вже декілька місяців.

– А що поганого в тому, аби нічийну землю роздати бідним? – спитав Руф, який, як і багато хто з молоді з симпатією ставився до популярів. – Ти ж ходиш вулицями, бачиш – люди справді голодують.

– Згоден, – відповів Цицерон. – Але їм потрібна їжа, а не земля. Щоб обробляти землю, треба мати знання та тяжко працювати без упину. Хотів би я побачити, як ті бандити, яких я бачив біля цезаревого будинку, оброблятимуть землю зранку до ночі. Якщо наша їжа залежатиме від їхньої праці, за рік ми помремо з голоду.

– Та Цезар, щонайменше, про них думає.

– Думає про них? Цезар не думає ні про кого, окрім самого себе. Ти що, справді віриш у те, що Красс, найбагатша людина Риму, турбується про бідноту? Вони хочуть влаштувати благодійну роздачу земель – при чому це їм не коштуватиме нічого – для того, аби створити собі армію прихильників, які забезпечуватимуть їм довічну владу. Красс давно вже дивиться в бік Єгипту. Лише богам відомо, чого хоче Цезар, – не здивуюся, якщо йому потрібен увесь світ. Турбуються вони!.. Правда, Руф, інколи ти говориш як молодий дурень. Невже, приїхавши до Риму, ти не навчився нічому, окрім того, як грати в азартні ігри та вештатися по домах розпусти?

Я не думаю, що Цицерон хотів, аби його слова пролунали так грубо – та я помітив, що для Руфа вони пролунали наче удар батогом. Він відвернувся – і в очах його стояли сльози, при чому не сльози образи, а сльози гніву. Він вже давно не був тим чарівним підлітком, якого Цицерон взяв колись собі в учні, і перетворився на юнака з все більшими й більшими амбіціями – Цицерон, на жаль, цього не помітив. Більше Руф не брав участі в обговоренні, хоча воно ще деякий час тривало.

– Тіроне, – звернувся до мене Аттік. – Ти був у будинку Цезаря. Як гадаєш, що має зробити твій хазяїн?

Я чекав на це, адже на таких внутрішніх нарадах до мене завжди зверталися як до останньої інстанції – і завжди готувався до цього.

– Я думаю, що, якщо ми погодимося на пропозицію Цезаря, то зможемо домогтися деяких змін у законі. А це можна буде подати патриціям як нашу перемогу.

– А потім, – задумливо промовив Цезар, – якщо вони відмовляться прийняти ці зміни, то це буде лише їхня провина – і я буду вільний від своїх зобов’язань. Що ж, це досить непогано.

– Молодець, Тіроне! – проголосив Квінт. – Ти, як завжди, найрозумніший в цій кімнаті, – він демонстративно позіхнув. – Ходімо, брате, – він підняв Цицерона з крісла. – Вже пізно, а тобі завтра виступати. Ти маєш виспатися.

Коли ми дійшли до вестибюля, все в будинку затихло. Теренція та Туллія пішли спати. Сервій з дружиною поїхали додому. Помпонія, яка ненавиділа політику, відмовилася чекати на свого чоловіка та поїхали разом з ними, як сказав нам слуга. На вулиці чекали носилки Аттіка. В місячному сяйві поблискував сніг. Десь у центрі міста пролунав знайомий викрик нічного вартового, який проголосив, що настала північ.

– З Новим роком, – сказав Квінт.

– І з новим консулом, – додав Аттік. – Молодець, Цицерон. Пишаюся тим, що я твій друг.

Вони тиснули його руку та хлопали по спині, і я помітив, що те саме робив і Руф, але не надто завзято. Їхні теплі привітання пролунали в холодному нічному повітрі та зникли. А потім Цицерон стояв посеред ночі та махав услід їхнім носилкам, аж поки вони не зникли за поворотом. Коли він повернувся, аби зайти до дому, то трохи спіткнувся та потрапив ногою в кучугур, який намело біля порогу. Він витягнув мокру ногу з снігу, обтрусив її та тихо вилаявся. Мені так і кортіло сказати, що й це теж – знак, але я розсудливо стримався.