VI

На початку квітня Сенат пішов на канікули. Ліктори тепер знов охороняли Гібриду, і Цицерон вирішив, що буде безпечніше відправити сім’ю на морське узбережжя. На відміну від багатьох чиновників, які затрималися в Римі, аби подивитися театральну виставу, ми виїхали з першими променями сонця та в супроводі вершників-охоронців попрямували Аппієвою дорогою на південь. Здається, разом нас було близько тридцяти осіб. Цицерон розлігся на подушках у своєму відкритому возі, то слухаючи, що йому читав Сизифій, то надиктовуючи мені листи. Маленький Марк їхав на мулі, поруч з ним крокував раб. Теренція та Туллія їхали кожна в своїх ношах, які несли озброєні таємними ножами раби. Щоразу, як нам на дорозі траплялася група чоловіків, я думав, що це наймані вбивці – і тому доки досягнули Понтинських боліт, ця подорож тривалістю в цілий день уже пристойно пошарпала мені нерви. Ми зупинилися переночувати в Трес Табарні, та я так і не зміг заснути через квакання жаб, запах гнилої води та писк комарів.

Зранку ми пересіли на баржу та продовжили нашу подорож. Цицерон, який сидів на носу в кріслі, заплющив очі та підставляв своє обличчя променям весняного сонця. Після галасу сповненої мандрівниками дороги тиша, яка панувала над каналом, тиснула нам на вуха. Цицерон не працював – це на нього зовсім не було схожим. На найближчій зупинці на нас чекала сумка з офіційними паперами – та, коли я протягнув їх консулу, він від мене відмахнувся. Те саме повторилося й на його віллі в Фарміні. Декілька років тому Цицерон придбав цей затишний будиночок на узбережжі Середземного моря з широкою терасою, де він зазвичай писав або репетирував свої промови. Та протягом усього першого тижня відпочинку хазяїн лише грав з дітьми, водив їх на риболовлю та стрибав у невисоких хвилях, які розбивалися просто за невисоким муром його вілли. Оскільки я знав про всю серйозність проблем, що нависли над ним, мене дивувала його безтурботність. Тепер, звісно, я розумію, що й тоді консул не припиняв роботи – він працював так, як працюють поети, очищував голову від полови порожніх думок і чекав на натхнення.

На початку другого тижня на обід до консула прийшов Сервій Сульпіцій у супроводі Постумії. Його вілла розташовувалася через затоку – в Гаеті. Він майже не спілкувався з Цицероном після того, як консул розповів йому про зустріч з його дружиною в будинку Цезаря. Але зараз він перебував у гарному гуморі, на відміну від своєї дружини. Причини таких разючих змін стали зрозумілими перед самим обідом, коли Сервій відвів Цицерона в бік для розмови. Він щойно прибув з Риму, тому його переповнювали столичні плітки. Сервію важко було стримати свою радість.

– Цезар завів собі нову коханку. Це Сервілія, дружина Юнія Силана!

– У Цезаря нова коханка? Що ж тут нового? Це так само природньо, як і нове листя на деревах навесні.

– Та як ти не розумієш. Це не тільки покладе край тим безпідставним чуткам про нього та Постумію, але ускладнюватиме перемогу Силана у виборах консула влітку.

– Чому ти так думаєш?

– Цезар контролює великий блок голосів популярів. Навряд чи він віддаватиме їх чоловікові своєї коханки, чи не так? Тому я можу розраховувати на деякі з них. Отже, за схвалення патриціїв та за твоєї підтримки я напевно виграю.

– Ну що ж, тоді я радий привітати тебе. Для мене буде великою честю за три місяці оголосити тебе переможцем. А вже відомо, скільки буде кандидатів?

– Напевно, четверо.

– Ти, Силан, а ще хто?

– Катіліна.

– Він точно висуватиме свою кандидатуру?

– Звісно! І не сумнівайся. І Цезар уже заявив, що знов підтримуватиме його.

– А четвертий хто?

– Луцій Мурена, – Сервій назвав ім’я колишнього легата Лукулла, який тепер був губернатором Далекої Галлії, – але він занадто солдат, аби здобути підтримку в місті.

Того вечора вони обідали на відкритому повітрі. Зі своєї кімнати я чув шерех хвиль по камінню та зрідка – ті голоси, які до мене доносив теплий солонуватий вітер. Він приносив і запахи приготованої на вугіллях риби. Наступного дня спозаранку Цицерон сам з’явився, аби мене розбудити. З подивом я побачив, що Цицерон, досі одягнений в одежі, які були на ньому вчора ввечері, сидить біля дальнього кінця мого вузького ліжка. Світанок щойно настав. Здавалося, консул взагалі не спав.

– Одягайся, Тіроне. Час вирушати.

Поки я взувався, хазяїн повідав мені про те, що тут відбувалося. Наприкінці вечора Постумія знайшла нагоду поговорити з ним наодинці.

– Вона взяла мене за руку та запропонувала пройтися терасою. На мить я подумав, що вона хоче запропонувати мені замінити Цезаря в її ліжку – вона була достатньо п’яною для цього, а сукня була відкритою аж до колін. Але ж ні: виявилося, що почуття її до Цезаря змінилися з пристрасті на люту ненависть – і все, чого їй хотілося – це зрадити його. Постумія сказала, що Цезар та Сервілія створені один для одного: «Годі й шукати в цілому світі ще одну пару настільки ж холоднокровних людей». А потім вона сказала – і процитую її слово-в-слово, – що Сервілія хоче бути дружиною консула, а Цезарю подобається трахати консульських дружин – тому Цезар докладе всіх зусиль для перемоги Силана.

– Так і що в цьому поганого? – поставив я дурне питання, бо ще не прокинувся. – Ти ж завжди казав, що Силан, хоч і нудний, але заслуговує на повагу, і що він ніби як створений для високого посту.

– Я б хотів, аби він переміг. Цього ж прагнуть і патриції і, як стало тепер відомо, Цезар. Тому Силан – абсолютний фаворит. Запекла боротьба розгорнеться за посаду другого консула – і якщо ми нічого не вдіємо, то її займе Катіліна.

– Але, мені здається, Сервій впевнений в собі.

– Він не впевнений, а самовпевнений. І Цезарю потрібно, аби саме таким він і був.

Я умився холодною водою. Лише тепер сон відступив. Цицерон уже майже вийшов з кімнати.

– А можна поцікавитися, куди ми їдемо?

– На південь, – кинув він через плече. – На узбережжя Неаполітанської затоки, аби побачитися з Лукуллом.

Він лишив Теренції записку – і ми поїхали до того, як вона прокинулася. Ми подорожували в закритій повозці, аби нас не впізнали – ця пересторога не була зайвою, адже чи не половина Сенату, стомлена від надзвичайно довгої зими, прямувала на відпочинок на теплі курорти Кампанії. Аби ще пришвидшити наш рух, ми майже повністю відмовилися від супроводу. Лишилися лише двоє охоронців – Тит Секст, який нагадував бика, та його потужний брат Квінт. Вони скакали з двох боків – попереду та ззаду від нашого возу.

Коли сонце ще вище піднялося над обрієм, повітря почало прогріватися, та наш возик заполонили аромати мімоз, сіна та розігрітих сосен. Час від часу я відсував фіранку та милувався краєвидами. Я заприсягся, що, якщо я колись матиму свою маленьку ферму, то ферма ця буде на півдні. Цицерон мовчав. Всю дорогу він проспав і прокинувся лише під вечір, коли ми спускалися вузенькою дорогою до Міценіума, де розташувався… хотів написати «будинок» Лукулла, але це слово не дуже добре описує той палац насолод під назвою Вілла Корнелія, який він придбав на узбережжі та майже повністю перебудував. Ця будівля розташувалася на мисі, де, за легендою, був похований троянський герольд. Звідти відкривався чи не найбільш вишуканий в усій Італії пейзаж – мальовничість острову Прогида, неймовірна блакить вод Неаполітанської затоки, вигляд гір Капрі. М’який бриз ворушив верхівки кипарисів, коли ми висадилися з екіпажу. Здавалося, ми прибули до раю.

Довідавшись, хто прибув, Лукулл сам вийшов на ґанок, аби особисто привітати консула. Йому було понад п’ятдесят років, він мав виснажений і неприродний вигляд, було помітно, що він почав набирати вагу. Якби ви побачили його, одягненого в шовкові капці та грецьку туніку, ви б ніколи не подумали, що перед вами, можливо, найвидатніший воєначальник за останнє століття, – він був радше схожим на вчителя танців. Але загін легіонерів, які охороняли його палац, а також ліктори, які розташувалися в затінку дерев, нагадували, що це – полководець, якого його непереможні солдати нагородили титулом імператора на полі битви, і що він досі стоїть на чолі величезної армії. Цей патрицій наполіг на тому, аби Цицерон пообідав з ним та переночував в його будинку, а спочатку запропонував прийняти ванну та відпочити. Не знаю, чи це було через його байдужість, а може, так проявилася вишуканість його манер – та Лукулл навіть не поцікавився причиною несподіваного візиту консула.