ІІ

Наступного дня, напередодні інавгурації, засніжило – такий сильний снігопад, який зазвичай можна побачити лише в горах. Він вкрив храми Капітолію в білий м’який мармур, а місто накрив білим покривалом в руку завтовшки. Я ніколи не чув про таке раніше і, зважаючи на мій вік, мабуть, більше й не почую. Сніг у Римі? Нема сумніву, що це був знак. Та який знак?

Цицерон розташувався в своєму кабінеті біля вогнища з розжареним вугіллям і продовжував роботу над своєю промовою. Він не вірив у знамення, та, коли я забіг до кабінету та розказав йому про сніг, він лише знизав плечима: «І що ж це означає?» А коли я несміливо почав висувати аргумент стоїків на захист віщувань – якщо боги існують, то вони мають піклуватися про людей; якщо вони піклуються про людей, то мають повідомляти їх про свою волю, – Цицерон різко перервав мене та зі сміхом промовив:

– Ну, безсмертні боги зі всією свою могутністю могли б знайти якийсь більш надійний спосіб повідомляти нас про свою волю, ніж сніг. Чому б не надіслати нам листа? – Він похитав головою та відвернувся до столу, а потім кашлянув та додав: – Насправді, Тіроне, повертайся до своїх обов’язків та подбай про те, аби мене більше не турбували.

Присоромлений, я вийшов та пішов перевірити, як іде підготовка до інавгураційної процесії. Потім я зайнявся поштою сенатора. На той час я був його секретарем вже протягом шістнадцяти років, і для мене не було таємниць ані в його публічному житті, ані в особистому. В ті дні я зазвичай працював за розкладним столиком, який ставився біля входу до кабінету хазяїна, – тут я міг зупиняти непроханих гостей, а також чув, коли він мене кликав. Звідси ж я чув і ранкові звуки цього будинку: в їдальні Теренція дорікала покоївкам, що обрані ними зимові квіти не відповідають високому статусу її чоловіка; одночасно з цим вона лаялася на кухаря за якість вечірнього меню. Маленький Марк, якому було трохи більше двох років, тупав за нею повсюди на своїх нетвердих ніжках і весело кричав, радіючи тому, що випав сніг. Чарівна Туллія, якій було вже тринадцять років і яка восени мала одружуватися, зубрила зі своїм вчителем грецький гекзаметр.

Роботи було настільки багато, що знов вийти надвір я зміг лише опівдні. Попри такий час, вулиця була майже порожньою. Місто здавалося мовчазним та зловісним – воно було порожнім, наче опівночі. Небо було блідим, сніжити перестало, й мороз зробив зі снігу, що лежав на поверхні землі, білу хрустку корку. І навіть зараз – така вже річ людська пам’ять – я пам’ятаю свої відчуття, коли я своїм взуттям ламав ту корку. Я вдихнув востаннє морозне повітря і розвернувся, аби піти назад у тепло, аж раптом почув у тиші віддалені звуки батога та людські стогони. За декілька секунд з-за рогу з’явилися чотири раби в уніформі, на руках у яких гойдалися носилки. Наглядач, який біг поруч, махнув батогом в мій бік.

– Гей, ти! – закричав він. – Це будинок Цицерона?

Коли я відповів, що це дійсно так і є, він крикнув комусь через плече: «Знайшли» – і вдарив найближчого до себе раба з такою силою, що той, бідолашний, ледь не рухнув додолу. Наглядачу доводилося високо піднімати ноги, аби йти по снігу, – і саме такою ходою він наблизився до мене. Потім з’явилися другі носилки, за ними треті і зрештою четверті. Вони вишукувалися в шеренгу перед будинком, і тієї миті, коли носилки було опущено на землю, носії попадали в сніг, повисаючи на ручках, як змучені веслярі повисають на своїх веслах. Це видовище мені було геть не до душі.

– Може, це й будинок Цицерона, – запротестував я, – але відвідувачів він не приймає.

– Ну а нас прийме, – пролунав з перших носилок знайомий голос, і, коли кістлява рука відсунула фіранку, переді мною з’явився лідер партії патриціїв в Сенаті Літацій Катулл. Він був закутаний в звірячі шкури аж до свого гострого підборіддя, що робило його схожим на великого й озлобленого горностая.

– Сенаторе, – промовив я, кланяючись, – я доповім, що ви прибули.

– І не тільки я один, – уточнив Катулл.

Я кинув оком на вулицю. Докладаючи неабияких зусиль, аби вибратися з інших носилок та проклинаючи свої солдатські кості, з’явився переможець Олімпія та батько Сенату Ватій Ізаурик. Поруч з ним уже стояв серйозний супротивник Цицерона в усіх судових справах Гортензій, улюблений адвокат патриціїв. Він, у свою чергу, подав руку четвертому сенатору, чиє зморщене, коричневе та беззубе обличчя я не зміг розпізнати. Цей старий був зовсім немічним на вигляд. Думаю, він давно вже не відвідував сенатських засідань.

– Шляхетне панство, – сказав я якомога більш урочисто, – прошу вас прослідувати за мною, і я доповім новообраному консулу про ваш візит.

Я пошепки наказав носіям прямувати до таблініуму, а сам поквапився до кабінету хазяїна. Вже біля його кабінету я почув його голос, який урочисто декламував: «До мешканців Риму звертаюся я – годі!» Коли я відчинив двері, то побачив, що він стоїть до мене спиною, витягнувши вперед руку та склавши кільцем великий та вказівний палець, та звертається до двох молодших секретарів – Сизифія та Лорея.

– А тобі, Тіроне, – продовжив хазяїн, не повертаючи голови, – наказую – не смій більше мене переривати! Який ще знак послали нам боги? Дощ із жаб?

Секретарі нишком хихикнули. Напередодні дня, коли мала втілитися його найвища мета, він відкинув всі турботи дня минулого та перебував в чудовому гуморі.

– Делегація з Сенату хоче тебе бачити.

– Оце точно зловісне знамення. І хто ж входить в цю делегацію?

– Катулл, Гортензій, Ізаурик та ще один, якого я не впізнав.

– Верхівка аристократії? Тут, у мене? – Цицерон кинув на мене гострий погляд через плече. – І за такої погоди? Це, мабуть, найменш просторий будинок з усіх, де вони колись бували… Чого їм треба?

– Не знаю.

– Дивись, записуй усе дуже ретельно, – майбутній консул підібрав тогу та виставив вперед підборіддя. – Який я маю вигляд?

– Вигляд справжнього консула, – запевнив я.

По розкиданих аркушах зі своєю промовою він прокрокував в таблініум. Слуга приніс усім стільці, та сів лише один з присутніх – тремтячий старий сенатор, якого я не міг упізнати. Решта стояли всі разом, кожен зі своїм слугою – і, вочевидь, почувалися некомфортно в домі цієї «нової людини» низького походження, яку вони знехотя підтримали на виборах на пост консула. Гортензій притискав до носа хустинку, ніби цицеронове низьке походження могло виявитися заразним.

– Катулл, – люб’язно промовив Цицерон, входячи в кімнату, – Ізаурик, Гортензій. Для мене це велика честь.

Він кивнув кожному з колишніх консулів, та коли підійшов до четвертого гостя, я побачив, що навіть його феноменальна пам’ять на якусь мить зрадила йому.

– Рабірій, – зрештою згадав він. – Гай Рабірій, чи не так?

Він протягнув йому руку, та старий на це ніяк не зреагував, тому Цицерон, не зупиняючи руху руки, перетворив це на жест запрошення.

– Прошу. Мені дуже приємно.

– Нічого приємного тут нема, – сказав Катулл.

– Це неподобство, – промовив Гортензій.

– Це війна, – заявив Ізаурик. – Саме так, і ніяк по-іншому.

– Ну, що ж, сумно чути про таке, – сказав Цицерон світським тоном. Він не завжди сприймав їх серйозно. Як і багато хто з заможних старців, ці сприймали найменшу свою незручність як передвісник кінця світу.

– Вчора трибуни передали Рабірію цю повістку, – Гортензій клацнув пальцями, і його помічник передав Цицерону офіційний документ із великою печаткою.

Рабірій почув своє ім’я та спитав жалісливим тоном:

– Я можу поїхати додому?

– Пізніше, – жорстко відповів Гортензій, і старий схилив голову.

– Рабірію – повістку? – повторив Цицерон, звертаючи на старого сповнений сумнівів погляд. – А який злочин він міг вчинити?

Тут хазяїн вголос гучно зачитав документ, аби я міг його записати.

– Зазначена в документі особа обвинувачується в убивстві трибуна Сатурнія та в порушенні священних меж будівлі Сенату. – Цицерон підняв здивовані очі. – Сатурній? Його ж убили… років сорок тому?

– Тридцять шість, – поправив Катулл.

– Катулл точно знає, – додав Ізаурик. – Бо він там був. Так само, як і я.

– Сатурній! Але й негідник був! Його вбивство – не злочин, а добра справа! – Катулл так виплюнув це ім’я, ніби воно було отрутою, що потрапила йому до рота, і вперив погляд кудись удалечінь, ніби розглядав на стіні храму фреску «Вбивство Сатурнія в будівлі Сенату». – Я бачу його так само виразно, як і тебе, Цицерон. Трибун-популяр в найгіршому сенсі цього слова. Він убив нашого кандидата на посаду консула – і Сенат проголосив його ворогом народу. Після цього від нього навіть плебс відвернувся. Та перш ніж ми змогли його схопити, він з частиною своєї банди забарикадувався на Капітолії. Тоді ми перекрили постачання води. Це була твоя ідея, Ватій.

– Точно, – від спогадів очі старого генерала заблищали. – Вже тоді я добре знав, як треба вести облогу.

– Звісно ж, за декілька днів вони здалися, і до суду їх замкнули в будівлі Сенату. Та ми боялися, що їм знов вдасться втекти, тому залізли на дах і почали закидати їх шматками черепиці. Їм не було де сховатися. Вони бігали туди-сюди й верещали, як щури в канаві. Коли Сатурній припинив ворушитися, його вже майже неможливо було впізнати.

– І що ж, Рабірій разом з вами був там, на даху? – спитав Цицерон. Я підняв очі від записів та подивився на старого – його порожні очі та тремтяча голова не давали повірити, що він міг брати участь у такій розправі.

– Звісно ж, він там був, – підтвердив Ізаурик. – Нас було людей тридцять. Так, це були славні часи, – він стиснув пальці в ґулястий кулак, – ми були сповнені життєвих соків!

– Найголовніше, – стомлено промовив Гортензій, який був молодший за всіх своїх компаньйонів і, вочевидь, втомився вже раз-у-раз слухати ті самі історії, – найголовніше не те, чи Рабірій там був, чи ні, а те, в чому його звинувачують.

– І в чому ж? В убивстві?

– Perduellio.

Мушу визнати, я ніколи раніше не чув цього слова, і Цицерону довелося продиктувати його мені по буквах. – «Perduellio, – пояснив він, – так у давнину називали державну зраду.

– Але навіщо застосовувати такий давній закон? Чому б не звинуватити його в простій зраді – і на тому кінець? – спитав хазяїн, повертаючись до Гортензія.

– Тому що зрада карається вигнанням, а за perduellio засуджують на смерть, при чому не через повішення. Якщо Рабірія визнають винним, його розіпнуть на хресті.

– Де я? – знов дав про себе знати Рабірій, вскочивши на ноги. – Що це за місце?

– Заспокойся, Гаю. Ми твої друзі, – Катулл натиснув йому на плече та всадив назад у крісло.

– Але жоден суд не визнає його винним, – м’яко заперечив Цицерон. – Він, бідолашний, вже давно не сповна розуму.

– Справи про perduellio не розглядаються присяжними. У цьому-то і є найбільша хитрість. Такі справи розглядають двоє суддів, яких для цього спеціально призначають.

– А хто призначає?

– Новий міський претор – Лентул Сура.

Обличчя Цицерона скривилося, коли він почув це ім’я. Сура був колишнім консулом. Це була людина, сповнена величезних амбіцій та безмежної дурості. В політиці ці риси дуже часто невіддільні одна від одної.

– І кого ж ця Спляча Голова призначила суддями? Вже відомо?

– Один з них – Цезар. А другий – теж Цезар.

– Що?

– Цю справу слухатимуть Гай Юлій Цезар та його двоюрідний брат Луцій.

– Так за всім стоїть Цезар?

– Тому вердикт очевидний.

– Але ж має бути можливість подати апеляцію. Громадянина Риму не може бути страчено без справедливого суду, – вкрай збуджено заявив Цицерон.

– Звісно, так і є, – прикро відзначив Гортензій. – Якщо Рабірія визнають винним, він матиме право на апеляцію. Та проблема в тому, що апелювати він матиме не до суду, а до всіх мешканців міста, які зберуться на Марсовому полі.

– Оце буде видовище! – втрутився Катулл. – Ви собі тільки уявіть: натовп судить римського сенатора. Та вони його ніколи в житті не виправдають, це ж позбавить їх основної розваги.

– Це означатиме початок громадянської війни, – без будь-яких емоцій заявив Ізаурик. – Бо ми такого не стерпимо. Ти чуєш мене, Цицероне?

– Так, я чую тебе, – сказав він, очима пробігаючи документ. – А хто з трибунів виступив із звинуваченням?.. Лабіній, – він сам відповів на своє питання, коли прочитав підпис. – Це людина Помпея. Він зазвичай не вплутується в такі чвари. То який тут інтерес Лабінія?

– Його дядько буцімто був убитий разом з Сатурнієм, – з відразою промовив Гортензій. – І честь його сім’ї потребує помсти. Але все це повна маячня. Все це затіяно для того, аби Цезар зі своєю бандою мав привід напасти на Сенат.

– Отже, Цицероне, що ти пропонуєш? Ми підтримали тебе на виборах, хоча багато хто з нас мав сумніви.

– А на що ви від мене очікуєте?

– А ти як думаєш? Борися за життя Рабірія. Публічно оголоси, що засуджуєш це злодійство, а потім разом з Гортензієм захищай його, коли справа дійде до народних слухань.

– Ото вже буде щось новеньке, – сказав Цицерон, дивлячись на свого віковічного супротивника. – Ми – і раптом на одному боці.

– Мені це подобається не більше, ніж тобі, – холодно відповів Гортензій.

– Ну добре-добре, Гортензій, не ображайся. Для мене виступ з тобою в суді буде великою честю. Але давайте не будемо так квапитися потрапити в цю пастку. Давайте подумаємо спочатку, чи не можна обійтися без суду.

– Яким чином?

– Я поговорю з Цезарем. З’ясую, чого йому треба. І подивимося, чи ми зможемо дійти компромісу, – почувши про компроміс, усі троє колишніх консулів почали в один голос дружньо заперечувати. Цицерон підняв руки. – Цезар чогось хоче. Нічого страшного не станеться, якщо ми вислухаємо, чого саме. Це – наш обов’язок перед Республікою. І наш обов’язок перед Рабірієм.

Не пізніше ніж за годину ми з Цицероном вдвох вийшли з будинку. Сніг скрипів та хлюпав під нашими ногами, поки ми спускалися спорожнілими вуличками в напрямку міста. Ми знов були лише вдвох – тепер мені в це вже складно повірити. Мабуть, це був один з останніх походів Цицерона по Риму без охоронця. Втім, він підняв капюшон свого плаща, аби його не впізнали. Тієї зими навіть найбільш людні вулички нашого міста не можна було вважати цілком безпечними.