Розділ 3
Чорно-біла кицька Томка

Чоловік – агресивна істота. Боротися з цим можна, а от побороти навряд чи. І змагальна. Міряємось ми, чоловіки, всім, що можна розігнати до якоїсь швидкості, підняти над головою, начепити на руку, покласти в кишеню і навіть дістати зі штанів. А що вже фізичною силою та бойовими навичками – то це у нас просто в крові.

І тоді, і згодом я багато разів прикидав – чи вийшло б у мене постукати Ігорем об дерево, а чи ні? Хтозна, хтозна…

Бачив я, як він рухається, той Ігор – наче й недбало ноги переставляє, однак ходу має котячу. Навмисне не скра-дається, але ноги ставить м’яко й водночас впевнено. Ані спіткнеться, ані зачепиться. Та й завмер, коли я гукнув «Стоп!», завмер, ніби довго й наполегливо тренувався. Не стопатись, звісно, а взагалі будь-що робити по команді, не замислюючись. Якщо «Стоп!» – зупинитись, якщо «Лягай!» – упасти, якщо «Вогонь!» – натиснути спусковий гачок, чи що там у них замість спускових гачків – ментальне управління чи ще якась футуристична зараза?..

Так що хтозна, чи поталанило б мені постукати Ігорем об дерево, а чи навпаки, довелось би міряти його твердість власною головою.

Я вже на дев’яносто відсотків був певен, що Ігор не бреше, й стирчати мені тут, у році дві тисячі шістнадцятому від НХ, лишилось кілька годин, й по ідеї, мав би надихатися перед смертю, надивитися на осоружні автомобілі, ковтнути бензинового чаду, послухати безупинний гамір… але ні. Думав про всякі дурниці.

Не смійтеся. Кажуть, зеки, коли виходять після довгого терміну, теж ностальгічно озираються через плече. Й з відряджень у дикі краї, де малярія, сонце та СНІД, а також брунатнопикі чорнобороді аборигени, такі люб’язні вдень на базарі й такі злі в темряві, та ще й з РПГ на плечі – так от, навіть звідти люди теж повертаються з певним смутком в очах. Звикають. І навіть коли я зав’язав, нарешті, з дурницями, то дурниці ще довго снилися, і це, я вам скажу, не кошмари були.

Точніше, не лише кошмари.

Зараз мені хотілося запам’ятати усе навколо, схопити, взяти з собою – але думалося про всяку дурню. От коли вирушимо, тоді, мабуть…

Виключно з цією метою я вийшов на зупинку раніше й пройшовся манівцями, через провулочок поміж гаражами. Такий вузький та зигзагоподібний, що його з траси й не видно. Лише ті знають, хто тут живе, та й то, мабуть, не всі. Ну ще, може, дільничний інспектор…

Думка про інспектора не з печі впала, й не просто так промайнула. З-за рогу останнього гаража стирчала корма УАЗика, та не простого, а з гратками на задньому віконці. Й притерто його було аж до самого гаража, так, щоб з боку моєї хатки важкувато було б побачити, а от пасажирові УАЗика – навпаки. Особливо, якщо він мав бінокль… а він мав. І поглядав не куди-небудь, а якраз у бік моєї оселі.

Шофер не поглядав, але й не вийшов з машини по цигарки, не стовбичив поруч і навіть не куняв на рулі, а гортав щось маленьке. Формату не «Плейбоя», а, скоріше, блокнотика з орієнтуваннями.

Й коли вже їх на планшети переведуть…

Одразу ж по цій, прямо скажемо, не найрозумнішій думці, слідом ляпнула ще одна, вже актуальніша – оперативники були на машині, що, у разі довіри Ігоревим словам, автоматично підвищує небезпеку вдвічі. Або й втричі. Або й вдесятеро, бо як тут поміряєш?

Отакі зигзаги долі.

Я негайно здав назад, за ріг. Цей закуток поміж гаражами активно використовувався. Дурнуватий голова місцевої влади посварився із комунальниками, в результаті контейнери для сміття з вулиць зникли. Негайно після цього в місцевій підтирачці з’явилась стаття про тверду хазяйську руку. От, мовляв, йдеш вулицею – а вона чиста! Не те, що у центрі міста. А все чому? Бо Хазяїн!

Паскуда він, а не хазяїн, я вам скажу.

На сайті тієї підтирачки спочатку коменти терли, а потім взагалі закрили можливість коментувати.

А може, не такий вже й дурнуватий. Бо замість контейнерів вулицями почала їздити машина, і раз на тиждень забирати виставлене сміття. За гроші, й здогадайтесь, чия фірма отримала підряд на цю роботу?

Якось, забрівши до місцевого ЖЕКу, я запитав – а їм ця новація як, на краще? А звісно ж! – відповіли мені. – Раніше ми вивозили стільки-то кубометрів сміття на тиждень, а зараз – удвічі менше! Це ж яка економія!

Я покивав, а потім порадив зайти у ліс і подивитися на ту економію. Місцеві жителі розподіляли її лісом кластерно – цебто, хтось один, не дочекавшись машини, виносив тижневу дозу у ліс, а сусіди, бачачи таку справу, теж брали участь. На те ж саме місце. За місяць виростала чимала купа. Лісники негайно переробили таблички «Бережіть ліс від пожежі!» на «…від сміття!», але це від пожеж не допомагало, а від сміття й поготів.

Єдиний, хто зрадів тим реформам, – місцеві собаки. Під те, щоб у контейнери лазити, собачі лапи не дуже заточені, а от розірвати мішок, що лежить на асфальті – то залюбки. Кмітливі мешканці почали чіпляти мішки на дерева, й ті плоди зріли, бувало, по кілька днів.

Не вулиця, а краса!

Отож і мій закуток використали для цієї ж мети. Хтось почав, а сусіди продовжили. А п’янички та наркомани вирішили, що лайно носити додому не обов’язково, краще його просто тут залишити.

Ну й назалишали, аж очі ріже!

Не надихало це місце на жодні роздуми, хотілося залишити його якомога скоріш. Це мені як наче підказка була, а я, дурень, не скористався. Не залишив.

Брязнули дверцята, й за рогом почулися впевнені кроки. П’янички та наркомани так не ходять. Так ходить людина, яка твердо знає, що за порушення громадського порядку у вигляді справляння малої потреби на вулиці їй нічого не буде.

Бо хто встереже сторожів?

Оперативник вийшов з-за рогу вже із наполовину розстебнутим зипером.

Лише це, мабуть, мене і порятувало. Замість того, щоб вихопити з кобури пістолет, він почав застібатись. Більш того, з якогось дива ступив крок уперед, так, що напарник у машині не міг його бачити.

Що ж, вибач, чоловіче. Я знаю, що ти не винен, але моє життя для мене важливіше за твою роботу.

Я вдарив гуманно – не по голові, а боковим краєм ступні у сплетіння. Дядько коротко хакнув і хотів впасти назад, але передумав, скрутився в бублик, і вже у такому вигляді ліг якраз на те місце, де стояв.

Пощастило. Не побачив його напарник. Вже й не побачить.

Я схопив копа попід руки й відтяг трохи далі у закуток. Дядько ледь ворушився й похрипував. Нічого страшного. Якщо серце не хворе, то за десять хвилин оговтається. Але пістолета, ще раз вибач, я заберу.

І кайданки теж. Нащо тобі, дядьку, тепер кайданки? Й блокнотика з орієнтуванням, якщо ти не полінувався записати або й роздруківку туди запхав. І ксиву теж. А от ручку залишу. Вона тобі знадобиться. Знаєш, скільки будеш тепер відписуватись?

Дядько, мабуть, знав, бо поки я його кантував, обшукуючи, то болісно мукав, ніби сказати щось намагався, а коли, нарешті, покинув – то дивився на мене з такою мукою в очах, що хоч добивай.

А от цього не робитиму. Нащо? Він же мені не ворог. Він чесно ловить убивцю.

Було б непогано розпитати, як це вони так швидко на мене вийшли, але, в принципі, й так все ясно, а подробиці малоцікаві. Яка різниця, хто саме з сусідів здав? Чи один хтось, чи декілька? Все одно мені з ними більше не вітатися, доброго здоров’ячка не бажати, за погоду не теревенити.

Якщо навіть я й повернусь, то дуууууже нескоро. У будь-якому із варіантів.

– Миколо, ну ти там скоро? – почулося з-за рогу. – Бо щось і мені захотілося.

У напівпримружених очах полоняника щось промайнуло – чи то надія, чи то навпаки, страх за напарника. Я зиркнув на ріг й знову стрибнув очима на Миколу.

– Не… – видихнув він крізь біль.

Молодець. Швидко оговтався. Поважаю. Велику силу волі треба мати, щоб задихаючись, хапаючи ротом повітря, крізь темряву в очах й напівпритомний стан пробувати щось сказати. Що ти, дядьку, від мене хочеш? Не стріляти? Та звісно, ж не буду.

– Не… будь… дурнем… зда… вай… ся.

Ще більш молодець. Не проситься, а робить свою роботу. Навіть під дулом пістолета.

Про всяк випадок я пересмикнув замок. Не ривком, як належить, а обережно, притримуючи обома пальцями, щоб не дуже голосно клацало.

З пістолета вилетів і, радісно крутнувшись у повітрі, полетів на стежку тьмяно-блискучий зеленуватий набій.

Ого.

У міліціонера в очах з’явилося щось нове – тоскне й невеселе. Але не розпачливе. Такий проситись не буде.

Серйозний дядько. Навіть перевіряльників не боїться, патрон у дулі тягає. Й, мабуть, готовий використати, й зовсім не для того, щоб пальнути у небо. Там і без нього багато дірок. Навіть озонові, буває, трапляються.

– Миколо! – почулося з-за рогу, вже іншим тоном. – З тобою там все гаразд?

Й дверцята брязнули.

Я підхопився назустріч, і тут полоняник примудрився ще трохи збільшити мою до нього повагу – смикнувся й спробував підбити мене ногою.

Значить, не за себе злякався. За напарника.

Молодець.

Але, звісно, нічого з цього діла не вийшло. Не може людина через півхвилини опісля копняка у сплетіння легко вимахувати ногами.

Я легко відбив ногу й ступив крок до рогу. Зустрічати.

Зустрів.

Чолов’яга, що я бачив його за кермом, був трохи стривожений, а тому руку мав не на гульфику, а на кобурі. Більш того, навіть розстебнути її встиг. Але не більше.

А от якби оперативку носив, а не старий-добрий уставний радянський зразок – може б, і встиг якось вихопити.

– Ані руш, – неголосно сказав я, ворухнувши люфою.

Слід віддати належне – і цей теж не впав у паніку, не розгубився, тікати не кинувся.

– Гаразд, – кивнув він і з жалем в очах прибрав руку з кобури. – Як там Микола? Дозволиш йому допомогти?

Теж молодець.

– В порядку. Трохи забився. Жити буде, не скалічений. Допомоги не потребує.

– Дай я хоч погляну.

Я на мить завагався, й дядько рішуче зробив півкроку вперед.

– Стій, – так само неголосно сказав я. – Ще рух – стрілятиму. Миколо, скажи товаришу, що ти в порядку.

– Я… – видушив той. – Гаразд.

Другий міліціонер кивнув й підходити ближче не пробував. Натомість пустив у хід язика.

– Чоловіче, – якось по-доброму, по-товариському навіть, почав він. – Ну що ти робиш? Все одно ж піймають. Здайся, напишемо тобі явку… цигарку будеш?

Він мало не ковзнув недбалим рухом у нагрудну кишеню, потім удав, ніби схаменувся, й прокоментував:

– Я зараз цигарки дістану, добре? Повільно розстібую, дістаю…

З кишені й справді показалася сигаретна пачка – щось вітчизняне, з синім колом біля назви. Міліціонер стукнув пачкою об долоню, з отвору висунулося одразу дві сигарети. Без фільтру? Дивно. А пачка наче пристойна, не з дешевих, і фольга визирає…

Він схопив одну, перекинув – виявилось, що фільтр таки є, просто дядько чи то пачку догори дриґом відкрив, чи то…

– Стій! – вже голосніше сказав я. – До стіни. Долоні на стіну. Й замовкни. Ще слово – й стрілятиму.

Дядько знизав плечима й слухняно підпер сіру гаражну стіну. Надійно підпер. Вона б і так протягом найближчих десятків років не впала, але з такою підпоркою – то й століття б простояла. Дуже надійний дядько.

Я ковзнув йому за спину й щосили загатив руків’ям трохи нижче маківки.

Вийшло так, як і задумав – череп витримав, дядько ні. Не впав – але акуратно сповз по стіні. Мовчки.

Такого удару навіть супермен не витримав би. Навіть тренований. Навіть досвідчений. Навіть ветеран, який не лінується цигарки в пачці перекидати фільтром донизу.

Знаю я, де випрацьовується така звичка. В яких широтах та у яких умовах. Там, де взимку тепло, а влітку жарко, води мало, а ту, яка є, краще в рота не брати. Й взагалі, тягнути до рота будь-що – дуже небажано, бо дизентерія. Й цілуватись не варто – ані з вождем, чи то пак, польовим командиром, ані з красунькою, якою ввічливі тубільці пригощають шановного гостя. Або присипляють цього ж таки гостя пильність.

Був, звісно, шанс, що насправді дядько перекидав цигарки з якоїсь іншої причини, але не в моєму стані ризикувати.

Цей також мав пістолет у кобурі – у солідній радянській закритій кобурі, але, крім «макарова», ще носив крихітний «зауер» в оперативці під пахвою. Крихітний, звісно, як на його або на мою ручку; а от для людини нормальної статури – якраз те, що треба. А для дівчини, то міг би й завеликим виявитись.

У будь-якому випадку дірка з нього була б не менш болючою, аніж із «макарова». Або й неболючою зовсім – бо, кажуть, якщо влучає у голову, то свідомість гасне швидше, аніж больовий сигнал досягає командного центру, чи як він там у нас зветься.

Крихітний пістолетик, та злий. І абсолютно неуставний, незаконний, несанкціонований, і так далі.

Будь-який конспіролог на моєму місці негайно придумав би гарну версію – що полювання йде персонально на мене. Що клятий Ігор – де він, гад, взявся на мою голову? – це лише одна з ниточок, за які мене смикають, або з важільців, якими мене натискають. Що ці двоє поліцейських, принаймні один з яких ветеран, що побував у гарячих точках, причому гарячих у всіх розуміннях – від клімату до військово-політичної обстановки – так от, що вони теж підставні. Й комбінація з автомобілями підставна, й оті троє придурків учора ввечері теж, просто керівники операції трохи не розрахували, й ситуація вийшла з-під контролю.

І знаєте що? Цілком може бути.

Але може й не бути.

Цілком може статися, що Ігор псих і втягнув мене лише у свої хворобливі фантазії, а не щось істотніше. Що вчорашня ситуація – малоймовірний, але все-таки лише збіг, бо таких розборок «у нас на районі» кожен вечір по кілька штук. Що копи справжні, просто непогані професіонали, а що принаймні один з них ветеран – ну так розвелося нас, ветеранів… Цікаві часи настали, по ветеранство далеко не треба їхати. Неподалік його роздають, одразу в двох областях. Не те що в старі добрі часи, коли голова Верховної ради змушений був летіти у Боснію, нагороди миротворцям роздати – всього лишень щоби ксиву отримати.

Учасник бойових дій, ага. Теж ветеран. По-своєму.

Малувато інформації для аналізу, ох, малувато.

Спитати б…

«Ветерана» певний час ні про що не спитаєш, а Микола закляк й лише похмуро зиркав то на мене, то в бік напарника.

Можна й спитати. Якщо правильно питати, а також мати час та натхнення, то відповість. На будь-які запитання. Причому ствердно. Навіть якщо запитати, чи не він, бува, завалив у дві тисячі першому ті два хмарочоси.

Одна проблема – перевірити його відповіді немає жодної можливості. Ані найменшої. А тому користі мені з його відповідей теж не буде.

Я визирнув із-за рогу. Біля машини жодного руху не спостерігалося, лише потріскувала радіостанція. Хай потріскує. Поки кнопочку «T» не натиснеш, біля неї можна хоч «Енеїду» декламувати – ніхто з того боку не чутиме. Якщо, звісно, ця модель не має режиму… ану, ану…

Не має. Ну й добре. А то б довелося розбити.

Мобіли! А, чорт…

Поки я повернувся за ріг, перший міліціонер вже наполовину витяг мобілу. Побачивши мене, негайно пхнув назад і скрутився – мабуть, вирішив, що зараз йому ще дістанеться.

Помилився.

Я схопив дядька за плече, смикнув назад, витяг мобілу й щосили пожбурив об гараж. Об нього періодично били пляшки; інколи склянки, час від часу жбурляли шприці, наче дартси. Колись приклали когось головою – самого дійства я не бачив, але слід на стіні був дуже вже характерний. А тепер от дісталося бідолашній споруді й мобілою.

Таким дорогим предметом, мабуть, ще жодного разу не діставалося.

«Ветеран» і тут відзначився – мав дві мобіли. Але то вже не така рідкість, як два пістолети.

А далі що?

Я потер підборіддя. Мабуть, в очах щось промайнуло, бо притомний міліціонер затурбувався – ворухнувся, підтягуючи ноги, та й вираз на обличчі змінився…

Ні, мочити не варто. Хлопці просто роблять свою роботу й непогано роблять. Трохи схибили, але з ким не буває.

Я присів поруч.