Він би, мабуть, просторікував далі, але я поглянув на дорогу, що виднілася поміж деревами. Автомобілів на ній було значно більше, аніж ресторанів «Дніпро».

– Ігорю!

– …тоді доведеться… Га? Перепрошую. Слухаю вас.

– То як це працює?

– Гм, – він потер скроню. – Це лекція приблизно на півгодини, і це в дуже-дуже популярній формі. Ви певні, що хотіли б послухати її просто зараз?

– Чом би й ні? – я стенув лівим плечем, озирнувся – офіціант показався на обрії, але судячи з його швидкості, півгодини у нас було.

– Ну, в принципі… – Ігор теж оглянувся, але в інший бік. Я трохи напружився – чи не вискочать звідти якісь спільники, абощо – але ні. Просто навіщось озирнувся. Й зітхнув.

– Ви з теорією Еверета знайомі? – запитав Ігор. – Тоді піде легше.

– Зовсім трохи. Краще все-таки у популярній формі.

– Що ж… уявіть собі нитку, – здалеку почав він. – Або ще краще – мотузку. Товсту. Зсукану, відповідно, з ниточок. Уявляєте?

– Цілком.

Я справді уявив. Здавалося, ця мотузка висить поруч зі мною, й дбайливий дядько у червоному каптурі вже зробив на ній акуратну петельку, а зараз розправляє й збирається накинути мені на шию. Або й вже накинув і затягує, або навіть готується вибити з-під ніг табуретку.

Принаймні, відчуття були саме такі. Й машини їздили неподалік, сигналили, форкали, дихали бензиновим чадом. Ууууу, порозбивав би!..

– Так от. Кожна ниточка – це окремий Всесвіт. Точніше, лінія часу, по якій рухається цей Всесвіт.

Поруч із ним, як і в кожній порядній мотузці, тягнеться ще багато ниточок. На певних відрізках вони паралельні, що коротші відрізки – то з більшою точністю паралельні. Але точність залежить також від дистанції між ниточками. Дві нитки, розташовані поруч, паралельні практично по всій довжині; ті, що розташовані на іншому краї мотузки, можуть перебувати під кутом одна до одної. Це і є модель нашого Всесвіту за Х’ю Еверетом. Поки що зрозуміло?

– Цілком, – я кивнув. Справді, поки що все просто. Й уявити просто, коли все розжували. А от вигадати… мабуть, і справді треба мати спеціалізований теорфізичний мозок.

– Так от. Можна піднятись над своєю ниточкою, і якщо пощастить при цьому не влипнути в якусь іншу, то ковзнути над тією ниткою… скажімо, назад. Можна і вперед, але складніше.

– Все ще зрозуміло. А далі?

– Далі? – Ігор зітхнув. – О, далі найцікавіше. Далі можна спробувати втрутитись.

– Вбити власного дідуся? – посміхнувся я. – Наскільки я розумію, у еверетівській моделі це призведе до появи нової нитки, а стара лишиться такою, як і була? Ніяких метеликів, що впливають на вибори президента, – ну, ви зрозуміли, про що?

– Про Бредбері, – кивнув Ігор. – Як же, як же. Читаймо ще. І Бредбері, і взагалі. І висновки ви робите цілком вірні. Але…

Він зробив паузу і раптом нахилився до мене ближче.

– Але знаєте що? Еверет не врахував того, що нитки скручено у мотузку. Туго-туго скручено. Й сусідні нитки не дають нашій рідній обірватися, а щойно створеній – дуже відхилитися від нашої. І тоді новостворена нами нитка…

– Нами? Чи вами?

Ігор затнувся.

– Про це перегодом, – ухильно відповів по деякій паузі. – Зараз про нитку. Так от, новостворений потік реальності починає впливати на первинну нитку. Не дуже, але впливати. Відхиляти її убік. Або вгору. Або вниз. Залежно від того, з якого боку створена нитка вплелася у мотузку. Ви розумієте, що це означає?

– Що ми таки вплинули на основний потік реальності? Незважаючи на всю еверетику?

– Саме так! – він посміхнувся. – Бідолаха Х’ю крутиться у труні. Хоча, вибачаюсь, тут, у вас, він ще, здається, живий. Значить, крутитиметься.

Нагодився офіціант, так само меланхолійно поставив на столик чашку з кавою. Ложечки тут у серветки не загортали, й замість цукорниці з дозатором на блюдечку лежало дві трубочки цукру. Я висипав одну.

Кришталики розштовхували один одного, намагаючись якнайшвидше втопитися у брунатній рідині. Мабуть, такий самий вигляд мав би розріз еверетівської мотузки часу у той момент, коли якийсь негідник, на кшталт Ігоря, намагається втрутитись.

– Але! – Ігор застережно підняв ложечку догори. – Самі розумієте, що зміна має бути дуже незначною. Якщо зробити істотну – новостворена нитка таки розсуне сусідів й піде своїм шляхом, а первинна – своїм. Майже не зміненим. Саме це явище й назвали інерційністю часу. Бо якщо пхнути ледь-ледь – все повернеться майже на своє місце, а якщо сильно – то самого відкине на щойно створену лінію. Все ще цікаво?

– Дуже, – чесно відповів я. – І з якого ж ви року?

– Не так вже й далеко, – знову почав огинатися він. – Бо якщо далеко – то виникає купа бар’єрів – мовний, психологічний, культурний. Якби я був років на триста молодший – ми просто не зовсім розуміли б один одного. І навіть якщо на двісті.

Він знов посміхнувся.

– Гадаю, можна вважати, що я відповів.

– Справді.

Я замислився. В голові крутилася ціла буря запитань. Хотілося вивалити усі одразу, але вихопилося лише стандартне, й, між нами кажучи, не дуже розумне. Так питають товариша після відпустки десь у єгиптах.

– І як там у вас?

– По-різному, – здвигнув плечем Ігор. – У чомусь краще, в чомусь гірше. Багато в чому так само. Так само третину життя проводимо в ліжку, а половину від того часу, що залишається, намагаємось когось у те ліжко затягти.

Я не одразу зрозумів, що це жарт.

– Так само починаємо ранок з кави, – він побовтав свою у чашці, ковтнув. Скривився, продовжив. – Часом такої ж на смак.

Відставив чашку й кривитися теж перестав.

– Але нумо краще до справи, бо часу не так уже й багато. Якщо ви погодитеся, часу буде трохи більше.

– Нумо, – охоче погодився, бо цікавість аж розпирала – «що ж воно за справа у них до мене?». Була навіть більшою за цікавість «як воно там у них?». – Нащо ви мені все це розповіли? На що я маю погодитися?

– О, – він посерйознішав. – Як уже було сказано – на роботу. У далеких краях, без можливості повернення. І з великою ймовірністю загинути.

– Непогані перспективи, – я теж спробував посміхнутися, але, мабуть, вийшло не дуже рівно, і я повернув губи на місце. – А як з винагородою?

– А ніяк, – Ігор поставив спорожнілу чашку на стіл і демонстративно розвів руками – наче рибалка у традиційному жесті.

– Ще краще, – все-таки посміхнувся я, цього разу щиро. Ну хто ж так вербує? Треба було спочатку…

– Якщо, звісно, не вважати за нагороду можливість прожити ще кілька десятків років. Не стовідсоткова ймовірність – я ж казав, що є шанси загинути? – але чимала.

– А якщо ні?

– А якщо ні – то ні, – повторив він фразу вуйка з анекдота «якщо загину – прошу вважати мене комуністом», і, поки я думав, чи дожив цей анекдот до їхніх часів, а чи це випадковість, Ігор добив:

– А якщо ні – то загинете тут від машини. Сьогодні-завтра. Максимум – післязавтра. Ну, може, як будете дуже обережним – то через пару днів. Але це невідворотно, бо час, знаєте… до речі, ви звернули увагу, що на ремені хлопця за сусіднім столиком бляха у вигляді «форда» моделі «Т»?

Мабуть, я трохи зблід, або очі розширилися, бо Ігор замахав руками.

– Не хвилюйтесь, того хлопця я контролюю. Про всяк випадок. Але я не бог, – він знову розвів руками, цього разу вибачливо, зовсім не схоже на попередній жест. – Не всемогутній. Від усього захистити не зможу.

Я обернувся, наче видивляючись меланхолійного офіціанта, але крутонув голову трохи далі й ковзнув поглядом у бік хлопця. Такий собі хлопець. Не сказати, щоб миршавий, але й не Шварценеггер. Пика неголена й щетина біло-руда. Вигляд задумливий, й погляд як у вагітної жінки – вони, знаєте, не перед собою дивляться, а наче всередину – як там дитинка? Й прислухаються. І хлопець ніби прислухався, ліниво цідячи каву.

На ремені й справді була пряжка зі стародавнім фордиком. Колись, у підлітковому віці, я теж мав таку, але у військкоматі на медкомісії вкрали. Натовп великий, усі чужі, а джинси з поясом – це тоді було ой як круто.

Давно це було.

– Чому я? – запитав я, знову вихопивши з вихору запитань якнайневдаліше.

– Не лише ви, – запевнив Ігор. – І не лише з вашого часу. Чому?..

Він замислено потер чоло.

– Щоб не дуже штовхнути ниточку. Вихопимо якусь важливу персону – створимо нову лінію часу, самі опинимося на ній, будемо міняти-міняти – а наша, первинна, тих змін не отримає. Вихопимо молодика – а він, гад, мав зачати дитину, яка мала народити ще одну, а та, своєю чергою, мала стати батьком генія або просто відомої особи. Або народити ще когось. Або наступити на ногу майбутньому президенту. Не країни – а фірми, але й цього достатньо. Доведеться вихоплювати таких, що й так мають загинути.

Було трохи дивно чути «має загинути» про себе. Дивно, але чомусь зовсім не лячно, ніби розмова йшла про якусь геть незнайому людину, на яку мені чхати.

– Крім того, бажано, щоб не було дружини й дітей, близьких родичів, друзів, тісних стосунків із колегами, з сусідами… взагалі ні з ким. Бо хтозна, як зміниться їхня реакція на вашу смерть, якщо вона станеться на день або два пізніше. Й хтозна, як на це відреагує нитка – я про нитку часу говорю.

– Зрозумів.

Все, що він казав, було так логічно, але… ну, не те щоб не вірилося. Скоріш, у голові не вкладалося.

– Крім того, нам потрібні люди, які мають хоча б деякі корисні навички у тій справі, яку заплановано провернути. Бажано, звісно, не деякі, а багато, але доводиться брати те, що є. Самі розумієте, з урахуванням всіх обставин кандидатів не так уже й багато.

– І я – один з них?

Ігор кивнув.

– Не так щоб єдиний, – негайно опустив він мою самооцінку, що підвела була голову. – Цінний, але в розумних межах. Так що, як раптом скажете «ні» – я подякую, що погодилися приділити часу, та й піду собі.

– Логічно, логічно… – запитань у голові, однак, не меншало. Я знову вихопив з їхньої круговерті перше-ліпше. Здається, нарешті, вдале. Конкретне.

Спитав.

І от якраз на нього Ігор і не відповів.

– Ні, – твердо сказав він. – Що за справа – ви взнаєте, лише коли вже не будете належати цій нитці часу. Чому? Теж не можу зараз сказати.

Він знов посміхнувся й витяг із кишені півсотню однією купюрою. Я чомусь вирішив, що вона має бути новенькою, блискучою, аж хрусткою – але ні. Пом’ята й навіть трохи надірвана.

Офіціант миттю опинився поруч, ніби кілька хвилин тому й не повзав равликом поміж столами.

Ігор встав. Я ні.

– Ну, – сказав він. – Будемо прощатися? Чи все-таки? До речі, чи не бажаєте озирнутися?

Чесно скажу, я люблю повагатися. Маю такий недолік. Якщо рішення має два варіанти – скажімо, йти за Ігорем або не йти – то я буду думати, аж поки, мабуть, таки не потраплю під машину. Якщо, звісно, його слова все-таки правда. Якщо варіантів багато – я відлущу більшість, аж поки їх не залишиться два, й після цього таки застрягну. У фразі «чи не бажаєте озирнутися» варіантів теж начебто два – озиратися або ні, але чомусь у цьому випадку я зреагував так, ніби варіант все-таки лише один.

Вчасно.

Хлопець із фордиком не дивився у наш бік. Він дивився на сонце. Так дивився, ніби збирався забрати його з собою, кудись далеко-далеко забрати. Я не бував у тих краях, але кілька разів опинявся на самому кордоні.

Там, кажуть, темно, гаряче, тхне смолою та сіркою.

Саме туди хлопчина з фордиком і зібрався.

За квиток він мав щось великокаліберне, може, й не «магнум», але щось таке. «І де тільки ховав?..» – промайнула думка. Недоречна. Недоречна й невчасна думка, бо хлопчина якраз приставив дуло собі до лоба й почав натискати. Клацнув, піднімаючись, курок.

«Не міг, дурень, звести! Он як туго іде…» – промайнула ще одна, ще недоречніша. Ну яке мені діло, туго йому чи ні…

Люфу було скеровано так, що якби голова хлопця була прозора, я міг би зазирнути у дуло.

– Агов! – гукнув я, сам не знаючи, для чого. – Хлопче! Повернись трохи вбік, бо забризкаєш!

Самогубця здригнувся й наче прокинувся. Рвучко опустив руку, зиркнув туди-сюди, невловимим рухом пхнув револьвер під куртку – он, значить, де він ховався.

Передумав.

Буває.

А що ж ви хочете. Війна триває не перший рік, багато хто не витримує і хоче вийти з неї бодай куди-небудь. Дякувати тій же війні, інструментів для такого способу втечі вдосталь. Ціна на АКС вже за двісті доларів впала й зупинятися не збирається.

Так що буває.

Люди навколо… таке враження, ніби ніхто й не помітив. Та й справді – кругом було на що подивитися, а хлопець став якраз так, що проти сонця й не видно.

Я озирнувся на Ігоря, той стенув плечима – мовляв, я ж попереджав.

– Згоден, – я рішуче вилив у горлянку залишки кави. – Ведіть.

– Пішли, – охоче погодився Ігор й негайно піднявся.

– Що, отак просто? – в мені знову прокинулась недовірливість. – Отак одразу? Не треба ані угоди кров’ю підписувати, ані тиждень поститися, ані курс підготовки проходити?

– Та воно б і бажано, – чи то насміхаючись, а чи й справді серйозно промовив мій провідник й одразу уточнив. – Я про курс підготовки, звичайно, а не про угоди з постами. Але кожна хвилина тут для вас смертельно небезпечна. А заразом і для мене, бо автомобіль, знаєте, це вам не цеглина на голову. Це така штука, що може й сторонніх зачепити.

Я старанно запхав недовірливість якнайдалі й рушив слідом.

Ні, звичайно, до кінця вона не замовкла. Вона у мене ніколи не замовкає. Зроду такий, і комуністична пропаганда у піонерському віці – мовляв, людина людині друг, товариш і брат – не змогла її витравити. Трохи попсувала, атож – бо дивно було спостерігати, як друзі, товариші й брати один одному підлянки роблять, морди б’ють та нах посилають. Класу до третього мав з цього приводу когнітивний дисонанс, як значно пізніше обізвали таке явище психологи. Потім забив на всю пропаганду, і вже у комсомольському віці на плакати позирав з посмішкою, а коли доводилося кричати гасла – подумки додавав закінчення.

«Хай живе Велика Радянська Соціалістична Революція!.. чорти б її мордували».

Або якось так. Якщо мова про якогось із вождів – то, зазвичай, додаток був фізіологічного напрямку.

Початок дев’яностих остаточно витравив рештки піонерського виховання, а недовірливості потрафив, так що зараз я б навіть святому Петру не повірив, якби він люб’язно розчинив переді мною двері відомо куди. Обов’язково або гранату спершу пожбурив би, або хоча б придивився з-за рогу, якщо немає гранати.

На щастя, цей шлях навряд чи колись переді мною розкриється. Що ж до альтернативного – то, сподіваюсь все-таки, що кожному дається по вірі його, й через певний термін на мене чекає повне й безболісне небуття.

Хоча, звісно, й тут сумніваюся. Не довіряю на сто відсотків ані натхненним пропагандистам життя після смерті, ані так само твердим переконанцям гниття після того ж самого.

Отож, коли Ігор рушив вперед, я прилаштувався за спиною. Готовий як до того, що все, ним сказане – щира правда, й десь у лісі заховано Машину Часу з механічним лічильником днів, місяців, років і тисячоліть, а також важелями, оздобленими слоновою кісткою; так і до інших варіантів.

Наприклад, що Ігор розвернеться, покаже рукою на кущі й заірже дурнувато: он, мовляв, там прихована камера, я вас вітаю, з вас посміялися.

Або на глухій безлюдній стежці з кущів вийдуть ще троє і скажуть…

– Стоп! – сказав я несподівано сам для себе, й слід віддати належне, Ігор зупинився, як наче гальма спрацювали. Навіть черевика на землю не опустив – так і залишився стояти одноніж, ніби лелека в холодному озері.

– Прошу? – постоявши так з секунду, Ігор таки опустив ногу й розвернувся до мене.

– Мені треба додому, – пояснив я. – І потім ще в одне місце.

– Навіщо? – Ігор підняв ліву брову. – Якісь справи? Чи мають вони хоч якесь значення? Ви сюди не повернетесь. Якщо комусь винні гроші – то нехай кредитор згадує вас незлим тихим словом, бо він би їх у будь-якому випадку не отримав. Якщо винні вам, то вони теж вам не знадобляться. Кохана? Для неї ви теж повинні були зникнути ще учора вранці.

– Кішка, – пояснив я. – У мене кішка лишилася. Їй же не поясниш, коли я мав зникнути.

Якусь мить Ігор дивився на мене з дивним виразом на обличчі – чи то як на рідкісного придурка, чи то навпаки, з повагою. Потім знизав плечима.

– Що ж, – він знову розвернувся у бік кафешки. – Я зачекаю. Скільки вам часу потрібно?

– Якщо все нормально – то зо три години. Якщо раптом щось піде не так…

Ігор ще раз ворухнув лівим плечем. Подумав. Звів очі до неба, як наче порахував щось.

– Що ж… – пробурмотів наче сам до себе, потім все-таки пояснив:

– Вікно вмикається періодично. До наступного увімкнення чотири години, а місце появи прецесує, цебто… е-е-е… рухається. Не по прямій, а…

– Я знаю, що таке прецесія, – мені стало трохи образливо, але Ігор вдав, що цього не помітив.

– Чудово, – сказав він нейтральним тоном. – Отже, маємо чотири години. Посиджу десь тут. Не встигнете – дзвоніть… якщо зможете вижити.

– Гаразд, – непривітно буркнув я (а хто зрадів би від такого напуття?) і швидким кроком рушив туди, звідки прийшов.

Звідки йшов, маючи за основний варіант взяти Ігоря за барки, стусонути об дерево й витрусити з нього правду.