– Ну, – сказав. – Розповідай, де ще засідки.

Той помовчав, і я ворухнув пістолетом. Допомогло.

– Одна в хаті, – неохоче видав полоняник. – І ще одна в сусідів, через паркан.

Це могла бути правда, але могла бути й брехня. Могла бути напівправда, й насправді засідок чотири; а могла бути правда на дві третини, і не згадав він лише ще одну засідку. Це могло навіть бути правдою на одну десяту, й насправді у кожній хаті міг сидіти снайпер, а в будинку навпроти міг бути розгорнутий оперативний штаб. Це могло бути що завгодно, і дурнем би я був, якби справді поперся перевіряти.

Не попрусь.

Я коротко замахнувся і дав по голові й цьому. Він смикнувся й сам собі нашкодив – удар прийшовся навскоси, й свідомість не відлетіла. Натомість в очах з’явилось – ви не повірите! – справжнє, серйозне таке полегшення!

Дядько зрозумів, що вбивати його не будуть.

Я посміхнувся й додав. Цього разу вийшло значно краще. Цебто, для мене краще, а для полоняника гірше. Але в будь-якому випадку тимчасова безтямність краща за остаточну. Навіть якщо супроводжується мозкотрусом якогось там ступеня.

Але як же мені дістатися цілі?

Я шаснув до машини й обережно – не вистачало ще справдити Ігореве пророцтво самостійно! – дуже обережно, нічого не зачепивши, витяг з улоговини поміж сидіннями бінокль. Непоганий, до речі. Не «Карл Цейс», а звичайний арсеналівський, та все одно непоганий. Не театральна іграшка.

Хлопці вдало обрали місце – хатка моя була як на долоні. Цвіли й колихалися на вітру схожі на великих джмелів чорнобривці, кивали п’ятачками декоративні соняхи. Ворушилося листя на вишнях, а на колоноподібній яблуньці, що я посадив минулого року, зрів перший урожай. Хай навіть у вигляді одного-єдиного яблучка, але це було моє яблуко.

Шкода, скуштувати не зможу.

Понад клумбою розлігся стовбур аличі. Стареньке вже було дерево, але рости б їй і рости, аж раптом цієї весни засохла. Хтозна, чого. Спиляв, аби не стовбичила, й ціле літо довго поливав пеньок – аж раптом вилізе із коріння новий пагінець? Не виліз. Значить, не завжди вилазить. Що ж, і люди не завжди повертаються з довгих мандрівок. А інколи їдуть і знають, що повернутися вже не зможуть.

Зі мною, щоправда, такого жодного разу ще не було. Завжди їхав – і вірив, що повернуся. Що пройдуся вишневим садом, квітами помилуюсь, хрущів послухаю, в гамаці поваляюсь, а на пузі розляжеться кішка й неголосно муркотітиме.

Й алича згоди5лася би. Навіть повалена. На фруктових деревах шашлик кращий виходить. Поринула би в небо сивим пахучим димком, розвіялася дрібним попелом, осіла б дощами й відродилася. Може, не в нас і не аличею, може, баобабом у савані, може, водоростями у Карибському морі, але відродилася би.

Та не горіти вже їй у мангалі. Так, мабуть, і зогниє під дощами-снігами, припаде листям-пилом і врешті-решт опиниться під землею. Не заслужила вона на таке поховання, але тут я нічого вже не вдію.

Але поки що на поваленій аличі сиділа моя кішка й мирно вмивалася, забувши навіть озиратися час від часу – чи заліз у двір чужий пес або кіт.

Звикла, що я завжди поруч і завжди допоможу.

Хто б оце мені допоміг…

На цій думці мене раптом аж перехнябило, як крутосхильний трактор на пагорбі. Такий, знаєте, що в нього колеса піднімаються-опускаються, а кабіна все одно горизонтальна. Їде він схилом, плуга тягне, одне колесо в тракториста вище голови, друге нижче пояса, а він сидить і посміхається.

Насправді, звісно, не так. Це конструктори гадали, що трактористи будуть так їздити, й встановили обмеження – мовляв, схил має бути лише до стількох-то градусів. Тоді й кабіна горизонтально висітиме, й трактор не перекинеться.

Але ж не знали вони бравих сільських трактористів. «Геть обмеження!» сказали вони й почали один перед одним рекорди ставити. Той десятиградусний пагорб зорав, а цей – дванадцяти. Наступного року цей видерся на чотирнадцять, а той, щоб одразу рекорд поставити, підкорив двадцятку. Наступного року гонитва скінчилася – один таки перекинувся, а другий сказав «…ав я таку роботу!» й подався у місто.

Ех, чому я свого часу так не сказав про роботу!..

Так от, опісля того, як мене перехнябило, я знову поліз до машини, витяг аптечку, знайшов у ній пляшечку нашатирю й тицьнув під ніс. Не собі, ясна річ. А тому самому дядькові, якого так старанно перед тим приводив у непритомний стан.

Допомогло.

Піддослідний очима моргнув, носом крутнув, мордою чхнув. Але не сказав ані слова. Мовляв, тобі треба – ти й кажи.

І я сказав. Пояснив, докладно пояснив, що я від нього хочу і як це краще виконувати. Навів аргументи, причому один з них навів у буквальному сенсі – просто в лоба.

Дядько зачудувався, тоскно поглянув у бік машини, але заперечувати не став. Встав, похитався трохи, сплюнув. Взяв у руки портативну рацію, натис кнопку. Вирушив. А я витяг навушник радіостанції й почав слухати.

– Третій, третій… – забурмотіло в мене у вусі. – Ти куди? Миколо, ти що, здурів? Прийом.

– Сам ти, перший, здурів, – ліниво відгукнувся навушник голосом мого полоняника. – Дивись, не пальни з переляку, прийом.

– Третій, ти куди? – не відчіплявся голос. Судячи з інтонацій, великим начальником невідомий мені «перший» не був. Можливо, призначили керівником засідки, але не більше. Тому навіть як і захочеться йому покомандувати, то багато не накомандує. Сьогодні він старший, завтра Микола. Сьогодні ти Миколу примусиш «струнко!» стовбичити, завтра він тебе. Й обидва це знають, тому команди «Третій, повернися на місце!» не буде. Раз іде «третій» – значить, так треба. Єдине що – поцікавитися варто, куди він поперся, й чому.

«Третьому» не завадило б і відповісти, але він мовчав, і це мені не подобалося.

– Третій, куди зібрався, хай тобі чорт! – вже геть роздратовано прогарчав навушник, й Микола, нарешті, зволив відповісти.

– В гості до тебе, – не дуже привітно гарикнув і він. – Цікаве дещо побачив.

З цими словами він якраз підійшов до мого паркану й акуратно відчинив хвірточку.

– А якщо раптом об’єкт тебе побачить? – спробував аргументувати «перший».

– Не побачить, – відмахнувся Микола.

– Ну… – рація так наче замилилась. – Дивись. Сподіваюсь, не помилишся.

Дуже хотілося заспокоїти першого й сказати, що все гаразд – не помиляється Микола, а бреше, і об’єкт якраз роздивляється весь театр у бінокль. Не театральний.

Микола пройшов крізь чагарники. Це був небезпечний момент, бо на мить він таки зник з мого поля зору, й тут могли бути нюанси. Якщо товариш йому менш дорогий, аніж я гадаю, то зараз Микола кинеться на землю й заволає у рацію: «Він напав на засідку! Він там, у машині! Вогонь!». Товариша я, звісно, встигну пристрелити, але хіба мені з того легше буде?

Ні. Микола пройшов кущі, ані на мить не замислившись над такою можливістю.

Молодець.

А от за десяток кроків стишив ходу й…

Я напружився. Перший, мабуть, теж; а сам Микола за цей час навряд чи й на секунду розслабився.

…й обережно простягнув руки до кицьки.

Та довірливо підняла мордочку – мовляв, і я рада тебе бачити. Їсти не даси, знаю, але якщо захочеш погладити, то будь ласка. Я й спинку вигну, й хвостика задеру.

Микола й справді кішку погладив, а потім взяв попід черево, посадив на руки й рушив назад.

– Миколо, ти що, здурів? – зовсім уже сторопілим голосом сказав навушник. – Ти що, справді по кішку приходив? Прийом.

– Не по кішку, – задоволеним тоном відповів Микола. – А по нашийник.

– Нашийник? – вмить змінив інтонацію «перший». – А що в ньому? Прийом.

– В ньому – нічого, – насмішкувато буркнув мій посланець. А от на ньому…

– Телефон! – радісно бовкнув навушник. – Хай тобі чорт… а як ти помітив?

– І я не помітив, – повчально сказав Микола. – Я подумав.

– Ну, молодець, молодець… – інтонація «першого» була, однак, не захоплена, а скоріш, дуже заздрісна. – Хоча… хвилинку! Ми ж телефон вже знаємо! Й він не в мережі. Нащо він тобі? Чи то не той телефон?

Оце був ще один небезпечний момент, і я його (ганьба!) не продумав. Лишалося сподіватися на Миколу.

– Може, й той, – не дуже уважно відповів міліціонер. – А може, й не той. Зараз будемо розбиратись…

Останнє він сказав вже за рогом, за пару кроків від засідки – тепер вже не їхньої, а моєї. А потім звернувся й до мене.

– Ну, – сказав він похмуро. – Приніс.

– Молодець, – щиро сказав я. – Випускай в салон.

Кицька, опинившись на кріслі, здивовано нявкнула й негайно почала обнюхувати нову місцевість. Мабуть, не дуже сподобалася, бо форкнула, стала на задні лапки й тицьнулася мордочкою у вікно – мовляв, а вихід тут є?

Виходу поки що не було.

– До стіни, – сказав я, причинивши за собою дверцята.

Міліціонер понуро розвернувся потилицею.

– Слухай, – раптом сказав він. – Не бий. У мене й так два струси було, а тепер може й третій. Скуй кайданками, кляп устроми. А ще краще…

Він не договорив, бо я таки вдарив. А потім скував кайданками й устромив у рота тугенько зіжмаканий кляп.

Як не дивно, зворотний шлях обійшовся без жодних пригод. Може, тому, що я завбачливо вибирав транспорт – зупинив не маршрутку, а солідний приміський автобус з не менш солідним шофером. Обидва були немолоді, статечні й рухалися непоспіхом – якраз те, що треба. Єдине що – салон був набитий бабцями, й, здається, кожна мала або клунок, або возик-кравчучку, так що на вході довелося поманеврувати.

Але нічого, ми впорались.

Кажу ми – бо кицька сиділа тихо-тихенько за пазухою й лише вряди-годи висувала допитливу мордочку – а куди це ми їдемо? Але пейзаж у автобусі не мінявся, а що там було за вікном, її не дуже цікавило.

А може, справа не в транспорті. Може, справа виключно у моїй пасажирці. Може, вона щедро поділилася зі мною таємничим котячим щастям, як, буває, діляться здоров’ям коти, якщо господар відчуває себе зле. Сідає на серце, і хоч як тяжко людині дихати, однак не здіймається рука тваринку зігнати. І добре, що не здіймається. Бо посидить котик-коточок, помуркотить, пазурами потицяє – аж раптом відчуває чоловік або жінка, що легше стало. Що дихати можна. Що серце або взагалі не болить, або вже не так сильно. Що вставати пора.

Й не всі помічають, що коточок-лікувальничок забився в куточок й не вилазить звідти півдня, день, або й взагалі ніколи.

Це вони вміють.

Може, й Томка моя теж якось поділилася щастям. Сподіваюсь, у неї лишилося ще багато й вистачить на довге й щасливе життя – біля мисочки з молоком, дряпкою, аби кігтики не затупилися, й обов’язковим чуханням за вухами, коли виникатиме на те негайна потреба.

Сподіваюсь, там, куди я її везу, вона все це отримає.

Бо це не притулок.

У притулку я колись побував, але якщо вже про це, то слід починати здалеку.

Був у мене колись ще один кіт, і дружина була, й плани були амбіційні, але потім дещо пішло не так. А дехто – не туди. Так що лишився кіт, і прожили ми з ним довгих чотири роки, а потім і він пропав.

Не знаю, де. Грішив на собак, але нема сенсу собакам мститися. Повішав на стовпи оголошення з фотографією, де сидів мій котик на хвіртці, гордо задерши голову – красень, та й годі! Відгукніться, мовляв, хто бачив. За винагороду.

Не допомогло.

Сходив до місцевої ветеринарки – може, підібрав хтось пораненого, а може, хтось вкрав і приніс каструвати, щеплення робити, або ще там щось.

Теж виявилась не в курсі.

Наостанок зганяв у притулок – хоч і далеко він, але все ж таки був якийсь крихітний шанс.

Не реалізувався. Натомість я з притулку вийшов наче мішком прибитий.

Тяжко там.

Навіть мені, навіть при тому, що я й півгодини там не пробув, – все одно тяжко.

Ще на підході тяжко було. Бо сховалась ця установа за високим парканом, та ще й від сусідів далеко, поза старою колгоспною фермою. Ну, ви мабуть, знаєте, як на фермі смердить… так от – з-за паркану смерділо дужче.

А біля входу стояла миска, й три собаки шановного віку меланхолійно її роздивлялись. Й краї у миски були погризені.

Завваживши мене, хтось із тих сторожів ліниво гавкнув, й з-за паркану почулося таке саме ліниве й меланхолійне «гав-гав».

І навіть дзвінок деренчав сумно і тоскно.

На дзвоник непоспіхом вийшла немолода жінка з абсолютно байдужим поглядом.

Пояснив мету візиту. Запитав, чи не можу зайти, пошукати.

– Можете, – сказала вона, але не зрушила з місця. – Пошукайте.

Постояла ще з хвилину й лише тоді рушила досередини.

За хвірткою виявився такий собі тамбур – не для тепла, а щоб не вискочили. Втім, ніхто і не пробував. Натомість одразу за внутрішніми дверима мене оточило десятків зо два різнокаліберних псів, і всі разом втупилися.

Було б злякатись – але чомусь стало не страшно, а тоскно. Може, справа у поглядах – бо не було агресії в жодних очах, а лише нудьга й безнадія.

– Мене тут не вкусять? – запитав я про всяк випадок.

– Не знаю, – після добрячої паузи відповіла господарка. Ще трохи постояла й рушила до будівлі. Пройшла метрів десять, аж поки зволила пояснити. – Коти у нас там.

«Там» було як у тюрмі, і це не гіпербола-метафора, чи як там воно називається, а гола правда і чистий факт. Або ж навпаки – голий факт і чиста правда. Або ще якось. Коротше кажучи, я не перебільшую ані краплі.

Тюрма. Сізо. Зона.

Єдине що – камери не на замки позачинювано, а лише на клямки. Проти цих арештантів замки не потрібні.

Й сиділи в них – саме сиділи! – коти. Ті самі коти, яким і на шафу вилізти треба, якщо в квартирі, й на дерево видряпатись, якщо на дворищі; й мишу піймати або клубок з нитками поганяти, й на хазяйку з-під крісла стрибнути, й вазу розбити – ці самі коти сиділи в кутках й демонстративно один на одного не дивилися. Як на весняних котячих посиденьках, але там кішка по центру, а тут порожнеча.

Мабуть, дотямили, що тепер їхній особистий простір – це те, що вони собою займають, й те, що в радіусі одного хвоста від зайнятого місця, і все. І кішки теж не цікавлять, бо нема вже чим кішок зацікавити. Та й кішкам коти нецікаві, бо їх теж вительбушено.

Такі собі істоти невизначеної статі.

У приблизно десятій камері сидів мій сіренький котик.

– Та ось же він! – я мало не підстрибнув й рвонувся до клямки.

– Стійте! – раптом сказала жінка – причому без паузи.

– Що таке? – напружився я, не зводячи погляду з кота.

– Обережно.

Вона сказала, ще мить подумала й лише тоді відсунула клямку.

Я зайшов.

Двоє найближчих котів негайно зрушили з місця й подалися назустріч. Неквапом – але якщо відступати нікуди, бо за спиною негайно клацнуло, а вбік – на ще одного кота наступиш. Або кішку. Добре, що хоча б кошенят нема.

Втім, кошенят тут би задушили негайно.

Коти підійшли. Перший так само неквапно здійнявся на задні лапи й поточив кігті об мої джинси. Добряче так поточив, не порвав, але ще кілька разів – і край.

Другий схопив мене зубами за литку й так само непоспіхом почав стискувати. Я взяв його на руки й переставив на дерев’яну поличку. Не певен, що він те помітив.

І сірий мій котик теж не помітив. Навіть коли я доторкнувся, погладив, почухав під горлечком – а зазвичай він з такої ласки аж шаленів й вигинався, показуючи білу плямку-краватку.

В цього кота не було краватки, й на мою руку він аж ніяк не зреагував.

– Це кішка, – раптом сказала жінка з-за сітки. – В неї негаразди зі шлунком, але якщо хочете, то можете забрати.

Я мовчки встав і підійшов до дверей. Брязнула клямка.

– Спробую все-таки пошукати свого, – сказав я по такій довгій паузі, що й сам жахнувся. Невже це заразне? Невже я спіймав тут вірус непоспіху й безнадії? Невже й сам став хоч трохи таким, як усі тут?

Виявилось, що не став, бо на виході собаки мене обгавкали, а найсміливіший – щось схоже на ерделя – вхопив за штани й потяг назад.

Не знаю, що йому від мене треба було. Волію не знати. Про всяк випадок дав жінці півсотні «на молоко» і постарався більше те місце не згадувати.

Так що не повезу я Томку в притулок. Є інші плани.