Плани-планами, а поглядати осторонь все-таки я не забував, бо всяке можливо. Й ще одна засідка (а може, й не одна), й сусіди, і просто надто уважні перехожі. Орієнтування на мене наче ще не розвішали, але може якраз у процесі, і хтось саме зараз набирає чи то «102», чи то «911», чи що там зараз набирають у таких випадках…
А ще – хотілося намилуватись. Страшенно хотілося забрати з собою цю не дуже охайну вуличку, ці будинки – і гарні, й погані, й нові, й старі, квітничок у сусідки ліворуч, гараж сусіда праворуч, поштову скриньку й кудлатого пса біля неї, асфальт і пісок, ліс на обрії й птаха у небі, та й саме небо теж страшенно хотілося забрати з собою.
Бо там, куди я потраплю, воно буде не таке. Незалежно від того, чи збрехав Ігор, і потраплю я до в’язниці, а чи не збрехав, і потраплю я у таку далечезну даль, куди ніхто ще не потрапляв. За винятком, ясна річ, тих, хто там народився, але вони вже давно померли.
У небі, крім знудьгованої ґави, був ще й літак, і його теж кортіло забрати.
Крім того, за літаком тягнувся довгий білястий слід, його лишати теж не хотілося. Пов’язані вони з літаком, не можуть один без одного.
З людьми, до речі, так само. Кожен летить у своєму небі. Буває, що видирається дуже високо, звідки дрібниць на землі не видно, а зорі поруч – хоч руками бери. Буває, що трохи нижче – і видно ті зорі, а не дотягнешся, а людці на землі видаються іграшками – й грайся ними як хочеш. На війну можна відправити або на комсомольську будову. Або взяти звідси й оселити оооон там.
Дехто літає низенько-низенько, й вистачає йому для польоту ковбаси, пива й телевізора з якимось ток-шоу. Дехто злітає на мить, і сил вистачає лише на те, щоб вдихнути єден-єдиний раз – про таких кажуть «мертвонароджений».
Але навіть за немовлятами тягнеться у життєвому небі слід-хвостик.
От і за мною тягнувся.
Всяким бував мій хвіст – і біло-прозорим, мало не кришталево-чистим; і чорно-червоним, як жирний напалмовий дим, й тоненьким бував, і цілком пристойної товщини. Втім, чому ж «тягнувся?». І зараз тягнеться. Але ми зробимо хитрий маневр і повернемося до тієї його частини, до якої ще вчора я думав ніколи-ніколи не повертатися.
– Привіт, – сказав я у трубку.
Не подумайте, що мобіли. Не можна мені зараз мобілою користуватися. Власне, і вмикати небажано, то я й не вмикаю. Але, як не дивно, збереглися на вулиці таксофони, і ще дивніше – стали вони безкоштовними. За часів мого хоч і не босоногого, але все ж дитинства, називались вони автоматами й харчувалися виключно двокопійчаними монетками, а тепер, бач, порозумнішали.
Мало не написав замість «дитинства» слово «молодості», але схаменувся. За часів молодості їх не було, бо прийшлась молодість якраз на дев’яності роки, і якщо хтось скаже, що зараз руїна – плюньте йому просто в очі! Не бачили ви руїни…
А я, бувало, її й творив.
– Привіт, – сказали мені з трубки. Далі б мало йти «Слухаю вас» або «Хто це?», але почулося зовсім інше.
– Привіт. Я рада, що ти подзвонив.
Колись я також був радий, коли це чув. І чув я це значно частіше, аніж раз на багато-багато років.
Але літак фізично не може полетіти задом й увібрати білястий слід назад у паливні баки.
От і я свого часу не зміг.
– Привіт, – ще раз повторив я. – Вибач, я дуже-дуже поспішаю. Тому одразу питання. Чи не забереш мою кішку?
– Як надовго? – спитала жінка з телефонного потойбіччя.
– Мабуть, назавжди, – чесно відповів я.
Трубка замовкла, але я був певен, що то не вагання, а просто укладання в голові одного короткого слова – «назавжди».
Назавжди. Ніколи. Здавалося б, що спільного, окрім першої літери, однак придивись уважніше і побачиш – синоніми. Цебто, два слова, що позначають одне й те саме. Ну, може, з крихітними якимось відмінностями.
– Заберу, – просто сказала трубка. – Де й коли?
– Завезуть через півгодини, – пообіцяв я, й, на мить завагавшись, все ж додав. – А тепер прощавай.
Я відчував би себе спокійніше, якби відвіз сам, але, по-перше, минуло вже не три години, а три сімнадцять, а по-друге – якби ми зустрілись, то розмова б короткою не була.
От що мені страшенно не подобається в дівчатах – так це прощатися. Ну сказали одне одному «до побачення», поцілувалися. Пообнімалися. Ще раз поцілувалися. Але навіщо ж робити це ще три рази – у дверях квартири, дверях під’їзду, та ще й на вулиці?
Помахати рукою у вікно, як на мене, цілком достатньо.
Так що доведеться Томці покататися самостійно.
Перший таксист везти кішку чомусь відмовився, а другий поглянув на мене, як на ідіота. Втім, як на ідіота з грошима. Й зідрав теж наче з ідіота.
За інших обставин я б, може, й поторгувався, але зараз можна було сміливо віддати взагалі усі кишенькові гроші. Якщо все піде гаразд – вони мені більше не знадобляться. Якщо негаразд – тим більше.
Про всяк випадок, зачинивши дверцята, я вдав, ніби записую номер. Щоб не викинув шофер мою Томочку за найближчим же поворотом.
Кицька провела мене стривоженим поглядом, але вмить заспокоїлася й почала навіть вмиватись. Мабуть, вирішила, що раз господар завжди повертався, то й цього разу минеться.
«Що ж… – я посміхнувся. – Може, й минеться».
Назустріч ішла жіночка середнього віку, перла чималу, та, видно, нелегку сумку, вигляд на обличчі мала заклопотаний, але завваживши ту мою посмішку – аж спіткнулася, бідолашна.
Ігор чекав. Цмулив, мабуть, чи не десяту каву й роздивлявся пейзажі. Вони б, може, й варті більш аніж одного погляду, але ж не тригодинної медитації. Мабуть, набридли, і кава набридла, й офіціантові дивний клієнт набрид.
Але на морді й сліду незадоволення не було.
Молодець.
– Радий бачити, – сказав він так, наче іншого варіанта й не припускав. – Трохи спізнились, але у розумних межах. Та краще поспішити.
Млявий офіціант поглянув на мене з надією, але негайно погляд відвів – мабуть, по морді ясно було, що цього разу кави не буде. Й чайових, відповідно, теж.
– Проблем не було? – Ігор помахав у його бік купюрою, й офіціант повільно, наче паротяг, рушив з місця.
– Були, – коротко сказав я.
– З автомобілем?
– Й з автомобілем теж.
Ігор піднявся плавним котячим рухом. Офіціантові лишалося ще метрів шість по прямій, потім обійти два столики й ще кроків шість. Ігор ще раз помахав купюрою й пхнув її під серветницю.
– Тоді пішли.
– Пішли.
Вже на виході з майданчика я озирнувся. Гадав, що млявий хлопчина буде лише виходити із зигзагу поміж двома столиками, аж ні – він якраз простягав руку до чашки. Дивився при тому у наш бік, й погляд той мені не сподобався.
Ігор йшов наче й непоспіхом, але усіх попутників обходив, наче стоячих. Я підтримав темп, але, мабуть, виходило не так плавно, бо Ігор озирнувся й трохи вповільнив ходу. Я наздогнав і прилаштувався поруч.
Не люблю ходити позаду. Ну, може, сантиметрів на десять, на знак поваги, але не більше. Якось так вийшло, що мало кого я поважав більше, аніж на десять сантиметрів.
– І де тепер наше вікно? – запитав, аби не мовчати.
У Ігоря в голові, мабуть, був якийсь джи-пі-ес, абощо, бо трохи повернув її, наче локатор, й махнув рукою.
– Он там. Близько п’ятисот метрів.
Помовчав і додав:
– Встигаємо.
Ще помовчав і уточнив.
– Щоправда, ледь-ледь. Але встигаємо. Якщо, звісно, ніщо не зава…
От краще б він цього не казав.
Забобонні люди вважають, що то все чорт. Залежно від самооцінки – чи то особисто Диявол слідкує за кожним кроком, а чи купа дрібних помічників крутяться у кожному темному закапелку й капостять, як тільки можуть. Підслухають щось – й ага, нумо ці плани зривати!
Помиляються.
Таке саме казали, ще не було ані Диявола, ані Йсуса, й останнє можна розуміти як кому заманеться. Чи то ще не приходив він, чи то його ще не вигадали. Ще праслов’янські мисливці, йдучи з рогатинами по ведмедя, називали його не бером яким-небудь, а тим, хто відає медом у лісі. Ті, чиї нащадки стали українцями, зупинилися на такому варіанті; росіянам і цього видалось малувато, й став мєдвєдь. Більш того, і на цьому процес не спинився, й навіть зараз мисливці звуть його клишоногим, а лося – сохатим.
Щоб не почув і не влаштував, так би мовити, полювання зустрічне, а це вже не полювання виходить – дуель якась. А двобої останнім часом вийшли з моди.
Шкода. Раніше хоч якийсь був інструмент не дати розмножитися підступникам та хитрожопцям, а тепер нема. Обдурили – облизуйся, а воно тобі в очі сміятися буде.
Я хотів був подумати й на цю тему, але вчасно згадав, що там, куди ми прямуємо, – там навпаки. Там ще можна послати негіднику офіційний виклик й урочисто пристрелити, й максимум, що за це буде…
О проекте
О подписке