3

Капітан Леопольд Грот уважно роздивлявся у бінокль місцевість перед собою. До рятівного ліска було не менше трьох кілометрів майже голої сіножаті. Капітан досвідченим поглядом оцінив обстановку. Місцевість була відкрита, як на долоні, уся прострілювалася, порізана двома потічками, невеликими, але достатніми для того, щоб затримати рух кавалерії. Десь приблизно на половині шляху, який доведеться подолати залишкам ескадрону, Грот запримітив повернуті у їхню сторону три гармати.

– Армата, пане капітане! – почув він справа голос поручника Томашевського.

Він і підпоручник Грабовський – це все, що залишилося від офіцерів ескадрону уланів після вранішнього бою. Вони – і неповна сотня уланів.

– Бачу! – відказав капітан Грот.

Він завжди заздрив зірким очам поручника, якому для огляду місцевості не потрібен бінокль.

– Обідають! – заздрісно констатував Томашевський.

– У німців порядок: війна війною, а обід за розпорядком! – озвався підпоручник Грабовський.

Капітан подивився на годинник. Дванадцять хвилин на другу. Справді обід! А чи не скористатися цим і несподівано вдарити?

– Якраз час атакувати! – сказав, неначе підслухавши його думки, поручник Томашевський. – Усе ж той ліс – не наш гайок!

Леопольд Грот не спішив з рішенням. Він трохи підняв бінокль і подивився на ліс, що темнів вдалині. Далеко, але іншого виходу немає. І головне, ніде не видно танків, що так дошкуляли їм усі ці дні. Навряд чи снаряди артилеристи залишили у люфах гармат. Їх ще треба зарядити, а потім навести на ціль. А перед тим опам’ятатися від шоку.

Капітан Леопольд Грот сподівався, що так і буде. Він опустив бінокль.

– Атакуємо! – вирішив він. – Рухаємось галопом!

Улан Марко Валько цієї розмови не чув. Він сидів на своєму коні десь посередині того, що іще зранку було боєздатним бойовим ескадроном, але після першого ж бою з німецькими танками перетворилося на перелякане збіговисько уланів і коней, причому переляканими були однаково і люди, і тварини.

– Улани! – голосно звернувся до своїх підлеглих капітан Грот. – За цим полем ліс, у якому наш порятунок. Там ми можемо відпочити і вже звідтам продовжити наш шлях до Варшави. Але маємо добратися до того лісу!

Він вийняв з піхов шаблю.

– Шаблі в длонь!^[8]

І, вдаривши свого коня в боки, першим поскакав полем. За ним рушив весь ескадрон.

Марко скакав у загальній гущі, виставивши перед собою шаблю, і думав лише одне: тільки б не впасти з коня. Його кобила була досить норовливою і хоч піддавалася тренуванню, але для цього треба було більше часу. Раптовий напад німців на Польщу такого часу не залишив.

Десь попереду майже посередині поля припинили обідати артилеристи, захоплені зненацька раптовою атакою польської кінноти. Видно, попередні зустрічі з такою екзотичною для німецького вермахту кавалерією не могли не відобразитися на їхньому ставленні до цих відчайдухів, бо навіть Марко помітив, що надто вже спокійно німці заряджають свої гармати і надто ретельно наводять на ціль.

Майже одночасно пролунало три постріли, і серед гущі уланів вгору піднялися фонтани землі. Смерть знайшла свої перші жертви. Валько відчув, як попереду щось просвистіло. Чи це була чиясь куля, чи мимо пролетів, не зустрівши жертви, осколок, юнак не розібрав, як і не було часу розбиратися. Він не озирався, щоб побачити, кого вбило. Ніхто не зупинявся, намагаючись якнайшвидше добратися до рятівного лісу.

Але спершу треба було знищити батарею.

Поле, котрим наступали улани, виявилося не таким вже й рівним, як здавалося спершу. Тут були і невеличкі ярки, і навіть хтось поставив невисоку загородь – декілька стовпців з довгими жердинами. Але такі перешкоди не затримали вершників. Коні легко перестрибували і ярки, і пліт, наближаючись до небезпечної батареї. Зрештою, артилерія не була страшна уланам. Надто швидко вони переміщалися полем, щоб перетворитися на ідеальну мішень для їхніх гармат. На щастя уланів капітана Грота, піхоти, котра прикривала б канонірів, не було.

Німці лише тепер зрозуміли свою помилку. Навчені попереднім досвідом, що після перших вибухів серед поляків почнеться паніка і вони розвернуть своїх коней назад, артилеристи не врахували того факту, що кіннота перед ними вже брала участь у боях, хоч і не переможних, але все ж отримала певний досвід.

Гармати встигли дати ще по одному залпу, причому жоден снаряд відчутної шкоди нападаючим не приніс, бо вибухнув уже позаду, як авангард уланів порівнявся з батареєю. Капітан Грот вирвався уперед і першим опустив шаблю на ошелешених німців. Його дії повторили ті, чиї коні скакали за командиром, і коли з батареєю порівнявся Марко Валько, роботи йому вже не лишилось: порубані артилеристи вже нікому не були небезпечні. Його погляд ковзнув по розпростертому на землі тілу якогось офіцера. Те, що це офіцер, а не просто звичайний солдат, Марко зрозумів, помітивши біля нього ясно не солдатський кашкет і дещо багатші, аніж в інших, погони.

Не затримуючись, ескадрон поскакав далі. Ось до лісу лишилося подолати менше кілометра, як звідтам почувся якийсь гуркіт. Не зупиняючись, капітан Грот прислухався уважніше. Він одразу зрозумів, що саме видає такий звук, але до останнього сподівався на удачу.

Але її не було. Ламаючи дерева, на околицю лісу повільно виповзали німецькі танки. Їх було з пів дюжини. Від несподіванки перші ряди уланів зупинилися. Леопольд Грот з досади закусив губу. Все сталося зовсім не так, як він сподівався. Напевне, на щось подібне німці чекали, тож і влаштували тут засаду. Але вони не врахували ту обставину, що уланам відступати просто нікуди.

Танки зупинилися і почали стріляти. На відміну від поверженої вже батареї, танковий обстріл був прицільний і майже безперервний. Снаряди вибухали то тут то там, щоразу знаходячи свої жертви. Атака кавалерії захлинулася. Капітан Грот озирнувся. Іншого виходу, як наступати, не було. Вони просто не добіжать назад до гаю, який недавно покинули. Леопольд Грот піднявся на стременах і вигукнув, намагаючись перекричати вибухи:

– Улани, вперед! В бій не вступати! За мною!

І знову першим ринувся на танки. Часу на роздуми, правильна ця команда чи ні, або просто злякатися, не було, тому всі уцілілі улани поскакали вперед. Марко Валько гарячково підганяв свого коня, щоб якнайшвидше залишити це поле масакри, але щоб це сталося, треба було наступати туди, звідки летіла смерть. Він вже не зважав на вибухи, що лунали то справа, то зліва, не бачив, як уражені осколками, падають на землю коні, давлячи під собою вершників. Він навіть забув, що тримає в руці шаблю.

Марко бачив, що капітан Грот вже порівнявся з танками, котрі перестали стріляти снарядами, зате рясно поливали вогнем з кулеметів. Від цього смертей було навіть більше, аніж після снарядів.

Валько зауважив, що у проміжок між двома танками його кінь заскочив перший і… один. Ті улани, з котрими він почав атаку, залишилися на цьому полі. Пощастило небагатьом. Марко пригнувся до шиї коня, щоб швидше проскочити між залізними машинами, до того ж одна з них стала розвертатись, не перестаючи стріляти. Ще трохи часу – і він не врятується, але кінь швидко промчав повз танки і встиг сховатися у лісі, перш ніж йому услід засвистіли кулі.

Ліс, у якому врятувалися залишки уланського ескадрону, справді мав чималеньку площу, і капітан Грот не переживав, що за ними хтось пустить погоню. Тим не менш командир довгий час не зупинявся, намагаючись від’їхати чимдалі від поля бою. Коли ж, за підрахунками Грота, їм ніщо не загрожувало, прозвучала команда зупинитися і спішитись.

Насамперед капітан вирішив дізнатися, які втрати поніс його ескадрон. З’ясувалося, що смертельні перегони вдалося подолати лише третині тих, хто зовсім недавно помчав в атаку. Таким чином під командуванням капітана Леопольда Грота залишилося тридцять три улани. Не пощастило поручнику Томашевському. Хтось бачив, як зовсім поруч з ним вибухнув снаряд. Що сталося потім, розповідач вже не бачив, але всі розуміли, що нічого доброго. Капітан Грот закликав до себе підпоручника Грабовського – єдиного офіцера, який залишився живий, – і, присівши на якесь повалене дерево, вони схилилися над розгорнутою мапою.

Про що говорили і що вирішували командири, улан Валько не знав. І що найдивніше, це його навіть не цікавило. Зараз він хотів лише одного: сісти на землю і просто відпочити. Надто вже важким видався сьогоднішній день, до кінця якого ще може статися будь-що.

Марко досі не міг змиритися з думкою, що почалася війна і він сам на війні. Спокійне перебування на околицях Познані завершилося вранці першого вересня, коли з Варшави прийшло повідомлення про напад Німеччини на Польщу. Спочатку цьому ніхто з нижчих чинів уланського полку не повірив, бо перед ними… було тихо. Мало того, за даними розвідки, на тому березі Одри взагалі не було частин вермахту. (Марко Валько напевне здивувався б, коли б дізнався, що до таких даних долучився його колишній односелець Михайло Смоляр.) Командир армійської групи «Познань» генерал-майор Тадеуш Кутшеба увесь перший день війни телефонував до Варшави Головнокомандувачу Війська Польського маршалу Едварду Ридз-Сміглому з настирливим проханням задіяти свої війська для допомоги сусідам, на котрих прийшовся головний удар вермахту, – арміям «Лодзь» і «Помор’я», але щоразу отримував наказ залишатися на місці.

Найважче довелося пережити армії «Помор’я». Перед генералом Бортновським була поставлена конкретна задача: не пропустити німецькі війська до Данцига, таким чином утримати «польський коридор». Найімовірнішим місцем удару у Варшаві вважали північний напрям, тому там поляки і сконцентрували основні сили. Коли ж генералові Бортновському повідомили, що німці вдарили на півдні, де оборона була не така сильна, він одразу перекинув на небезпечну ділянку підкріплення. На біду командуючого армією «Помор’я», німці не дали йому це зробити, і поки польські війська були ще в дорозі, вермахт вже розколов неприятеля надвоє. У польських військах панувала плутанина, причому північне угруповання опинилося в оточенні і припинило опір вже п’ятого вересня. Командування польською армією разом з малочисельним південним угрупованням отримали наказ відступати до Варшави.

Лише на дев’ятий день війни полк, у якому служив улан Валько, підняли за тривогою і прискореним темпом перекинули на південний схід. Звичайно, Марко не знав, що генерал Кутшеба нарешті отримав від Головнокомандувача довгождану радіограму лише з однією фразою – «Сонце сходить». Це був наказ рухатись більшості уланів до відомого лише командирам місця невідомої річки Бзури.