Генерал-майор Тадеуш Кутшеба спішив. Він почувався винним перед своїми бойовими товаришами по зброї – командувачами армій «Помор’я» та «Лодзь» бригадним генералам Владиславу Бортновському і Юліушу Руммелю. Вони першими прийняли на себе удар німецьких військ, у той час, як «Познань» чекала наказу. Але на війні накази не обговорюються.

Того ж дня армії під командуванням Кутшеби завдали несподіваного удару німецьким військам, котрі ні про що подібне й не підозрювали. Німецький генерал Йоханнес Бласковіц настільки був упевнений у тому, що на всьому проміжку, що віддаляв його Восьму армію від Варшави, немає жодного озброєного поляка, що від несподіваного удару польської кінноти змушений був залишити тільки вчора захоплені міста Лечице та Пятек. Втративши півтори тисячі солдатів, німецькі генерали перейшли до оборони. Зрештою, на цьому успіх польських армій і закінчився. Зрозумівши, що непотрібна для німців затримка біля забутого потічка, який поляки чомусь гордо називають річкою, віддалить завершення самої війни, на допомогу своїм частинам німецьке командування перекинуло підкріплення і… майже всю авіацію.

Марко Валько, напевне, ніколи не забуде той момент, коли вперше побачив, як німецькі літаки безперешкодно розстрілювали польську кінноту. Це сталося серед чистого поля, де не могла сховатися навіть піхота, не кажучи вже про вершників. Хаос панував не лише на землі, але й на небі, коли, здавалося, літаки ось-ось зіткнуться, але в останній момент вони встигали відвернутися, залишаючи на землі убитих – й уланів, і коней. Серед того божевілля бігали перелякані коні, вже без вершників, але й вони потрапляли під численні траси куль, що рясно лилися з неба.

У тому бою загинув і Мечислав Янішевський, єдиний поляк, з котрим Марко потоваришував. Мечислав ніколи не дорікав Вальку за його непольське походження, завжди готовий був допомогти, навіть обіцяв, що у найближчу відпустку вони поїдуть до його батьків до Хелма.

Марко бачив, як до того місця, де гарцював на своєму коні Мечислав Янішевський, швидко наближаються фонтанчики землі, що утворилися від німецької кулеметної черги. Марко не встиг крикнути Мечиславу, щоб той від’їхав убік, як кулі прошили його друга і коня. Обоє звалилися на землю. Незважаючи на те, що його також могли вбити, Марко під’їхав ближче, але допомога Мечиславу вже була не потрібна. Він дивився незмигними очима в небо, звідки стріляла смерть, але нічого не бачив.

Залишивши друга на цьому полі смерті, а з ним і майже половину інших, Марко Валько відступив із залишками полку на північ.

Потім були ще бої, але ніде більше генералу Кутшебі не вдалося повторити успіх першого дня, а через тиждень з’ясувалося, що група армій «Познань» і «Лодзь» опинилася в оточенні. Тоді ж і вирішено було пробиватися до Варшави, де вже (про це стало відомо з радіо) йшли бої. Навіть такий маневр виконати виявилося майже неможливо. Котлом всюди нишпорили німецькі танки, котрих наводили на ціль літаки – розвідники. Зовсім скоро від двох польських армій лишилися поодинокі озброєні загони, котрі тим не менше намагалися прорватися до столиці.

Ескадрон, котрим командував капітан Грон, був одним із таких загонів.

Лише тепер Марко зрозумів, що улан Василькевич, котрого українець не терпів, а той, відповідно, його, вже давно про щось бурмотить.

– А що нам казали? Німці на нас не нападуть, вони бояться французів, бо ті сильні. І що, побоялися? Де тепер ми? Ховаємось у своєму лісі! – говорив він про себе, зовсім не переживаючи, що його хтось слухає.

Або не слухає.

– Мовчи, Томаше, без тебе противно! – озвалися збоку.

– Чого тобі противно? А то, що нас, як сліпих кошенят, переб’ють, то тобі не противно?

– Потоплять! – озвався Марко.

– Що? – не зрозумів Василькевич.

Іншим разом він обурився б цій наглості, з котрою русин посмів устряти в розмову поляків, але останні події зрівняли всіх у правах – і гинули, і рятувалися поляки з українцями однаково.

– Кошенят топлять, – пояснив Марко.

– Ну, не знаю, тобі видніше! – все ж не попустив можливість кольнути Томаш.

– Одне добре! – озвався хтось.

– Ти ще тут щось доброго бачиш? – здивувався Василькевич.

– Не потонемо. Річка мілка.

– Доберемось до Вісли, я тобі то нагадаю!

Але до Вісли ще треба було добратися. Капітан Грот і підпоручник Грабовський, видно, дійшли спільної думки, бо тут же прозвучала команда сідати на коней.

Капітан почекав, коли улани під’їдуть ближче, окинув усіх важким сумним поглядом.

– За цим лісом мають бути наші війська, – неголосно сказав він. – Разом ми рушимо на північ, до Варшави, де вирішується доля Польщі. Навіть, якщо ми не зустрінемо своїх, однаково треба рухатись до столиці. Наказую у бої не вступати, берегти сили і набої на потім. За мною!

Густим лісом швидко не поїдеш, тому минуло добрих пів години, поки залишки ескадрону добралися до узлісся. Від побаченого перехватило подих.

Там, де, за переконаннями капітана Грота, ескадрон мав зустріти свої війська, вони побачили націлені на них люфи танків, що стояли упереміжку з мотоциклами. Кулемет кожного мотоцикла також дивився у їхній бік.

Це відбулося настільки несподівано, що улани навіть не встигли зупинити своїх коней і виїхали на рівне місце. Й одразу зрозуміли, що вони перетворилися на мішень.

У цей момент, коли, здавалося, зупинився сам час, спереду хтось заговорив ламаною польською мовою.

– Польські солдати! Ви хоробро билися, але німецьку армію вам не перемогти! Ми пропонуємо вам скласти зброю! Німецьке командування обіцяє, що до вас будуть ставитися згідно з Женевською конвенцією щодо військовополонених, – голос, підсилений мегафоном, боляче різав вухо.

– На роздуми даємо одну хвилину. Після цього стріляємо! – закінчив власник голосу.

Мегафон виключили – і настала моторошна тиша.

– Пане капітане, що будемо робити? – стривожено запитав підпоручник Грабовський.

Леопольд Грот безпорадно подивився на німців, потім перевів погляд на уланів. І ті, й ті чекали на його рішення.

– Здаємося! – сказав капітан і першим зліз з коня.

За ним те саме зробили улани.

– Пане підпоручнику, ви йдіть перші! – наказав Грот.

– А ви? – запитав Грабовський.

– Я піду останнім!

Підпоручник востаннє подивився на капітана й обережно, щоб не дай Боже не спровокувати німців, рушив уперед. Марко Валько разом з іншими уланами крокував за підпоручником до групи німецьких офіцерів, котрі спокійно спостерігали за всіма діями поляків.

Враз позаду почувся постріл. Всі, як за командою, повернули голови. Капітан Грот лежав на землі, одна рука стискала пістолет, а у другій була шабля. На правій скроні червоніла рана.

Ніхто не сказав ні слова на такий вчинок командира. Настрій уланів зовсім підупав, і вони, відчуваючи себе винними перед своїм командиром, поскидали на загальну купу шаблі та гвинтівки. Їх відвели убік і приставили для охорони двох солдатів з гвинтівками.

До зваленої у купу зброї підійшли офіцери і з цікавістю розглядали трофеї. Видно, їм найбільше сподобались уланські шаблі, бо саме цю зброю вони вибрали з-поміж іншої. Видно, ця вже екзотична для них зброя піднесла їхній настрій, бо офіцери, побачивши, як незграбно вимахує шаблею їхній товариш, не змогли втриматися від голосного сміху.

А Маркові Вальку, а з ним і трьом десяткам його товаришів по службі, було не до сміху. Він враз зрозумів, що його життя вкотре зробило крутий кульбіт, і йому доведеться пізнати те, що свого часу випало батькові Андрію, коли той після боїв біля Стрия потрапив до російського полону. Тоді стрільцю Андрієві Вальку пощастило вижити і через рік повернутися додому. Тепер така доля випала його синові.

От тільки чи пощастить Маркові так, як пощастило його батькові?

Так замість Варшави залишки групи армій «Познань» потрапили у табір для військовополонених. За дивним збігом, тимчасовий табір розмістився між містами Стшалково та Слупце, де свого часу перебував вояк Західноукраїнської Народної Республіки Михайло Смоляр. Про нього Марко Валько згадав тоді, коли нарешті зрозумів, куди саме потрапив. Про те, що старший син гайового Якова Смоляра живе у Слупце, Марко, звичайно, знав – у селі ніколи не було таємницею, де перебувають його вихідці. От тільки на відміну від молодшого Смоляра, якому дозволялося виходити з табору, заходити до Слупца, де він, зрештою, і залишився, теперішні військовополонені такої можливості не мали. Мало того, ніхто тут постійний табір будувати не збирався, тому вже п’ятого жовтня, у той самий день, коли після чотириденних боїв в районі міста Коцька під Любліном, вистрілявши всі набої, здалися частинам вермахту останні частини оперативної групи «Полісся», всіх полонених, зокрема й колишнього улана Марка Валька, повантажили на вагони і повезли кудись на південь.

А зовсім недалеко від того місця, де перебував Марко, в будинку з антикварною крамницею, не знаходили собі місця Михайло та Кася Смолярі. Звістка про війну Михайла заскочила у потягу, котрим він їхав додому після невдалих відвідин батьків. Михайло Смоляр саме розмірковував, що саме він має говорити людям із «Двуйки», аби якось згладити відмову брата Костя співпрацювати на польську розвідку, як на станції у Ярославлі пасажири дізналися, що почалася війна. Враз усі попередні тривоги відійшли убік, і залишилася єдина думка: швидше доїхати додому. Дивно, але думка про сина Тадеуша виникла лише раз, але Михайло не став за нього непокоїтись: син був у Варшаві, далеко від фронту, до того ж йому лише п’ятнадцять. Більше переживав Михайло за дружину і дочку, адже від Слупце, де вони жили, до німецького кордону не так уже й далеко.

Звичайно, його спокій щодо Тадеуша не поділяла Катажина. Тільки побачивши чоловіка на порозі, вона одразу вирядила його до Варшави, щоб той повернувся додому з Тадеком. Всякі його спроби заспокоїти дружину розбилися об її тверде переконання: треба їхати! Розуміючи, що їхати треба, інакше це зробить дружина, Михайло наступного дня відправився на вокзал. Там він зустрів розгубленого Романа Зайончковського, із сином котрого і поїхав вчитися до Варшави їх Тадеуш. Видно, пана Зайончковського також відрядила до столиці його дружина. Що ж, удвох буде легше! Зрадів зустрічі і Зайончковський.

Але виїхати зі Слупце їм не довелося. Того дня через станцію не пройшов жоден потяг, а коли увечері один і приїхав, то навіть не зупинився. Так засмучені чоловіки і повернулися додому ні з чим.

Побачивши таку поразку Михайла, Катажина кудись пішла й повернулася вже запізно, повідомивши чоловікові, що була у пані Зайончковської і вони удвох ходили до пана Дембського.

– Він згодився завтра відвести тебе і пана Романа своїм самохудом^[9] до Варшави.

– Та то ж такі гроші! – вигукнув Михайло.

– Не більші, ніж безпека нашого сина! – безапеляційно мовила Катажина й повідомила, що треба виїхати завтра зранку.

Але назавтра, коли Михайло Смоляр та Зайончковський прийшли до Дембського, той скрушно повідомив, що із самого ранку у нього були військові й конфіскували самохуд для потреб армії.

Тепер Смолярам залишилося тільки молитися і сподіватися на те, що німці до Варшави не дійдуть, але вже восьмого вересня почалася оборона столиці. Через двадцять днів варшавський гарнізон капітулював.