Найбільше пощастило «комуністичній фракції», бо серед прибулих «своїх» не було. Абияк розмістивши прибулих, «господарі» заходилися розпитувати їх про останні новини, але з’ясувалося, що на цьому знання тих про те, що відбувається за колючою огорожею табору, вичерпуються. Дійшовши до думки, що найближчими днями, можливо, навіть завтра, вони дізнаються більше, мешканці блоку повкладалися спати.

А вранці під час сніданку (дивно, але навіть у такій тривожній і непевній ситуації в’язнів не забували годувати) Теодор Климів, колишній студент і, як Панас з Бандерою, член ОУН, підсів до них і, змовницьки озирнувшись, тихо повідомив:

– Тут Донцов!

– Який Донцов? – не зрозумів Панас. – Дмитро Донцов?

– Він самий! Я бачив його через дріт, коли їх також вели їсти. Але…

– Що «але»? – запитав Василь Бандера.

– Але всі вони – і Донцов, і ті, що з ним, – не мали такої, як у нас, форми. Були вдягнуті звично!

– Значить, привезли їх спішно, – зробив висновок ще один член ОУН Ратушний, колишній редактор газети. – Ой, боюся, що справи у наших поляків геть погані!

Для більшості оунівців, головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов був чимось майже міфічним, людиною, про котру знали всі – і прихильники, і вороги, але мало хто його бачив. Природно, звістка про те, що разом з ними перебуває сам Донцов, миттю розлетілася табором. Чи не кожен член Організації Українських Націоналістів був знайомий із його книгою «Націоналізм» і у багатьох вдома ця книга була. Траплялося, що саме вона ставала приводом для того, щоб, зрештою, вони опинилися тут, у Березі.

«України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі».

Ця фраза із книги стала для багатьох полегшенням їхнього безпросвітного існування, була виправданням перебування у таборі. Багатьом хотілося побачити його «наживо», але цього прагнення не поділяла табірна адміністрація. В’язнів укотре повели назад до блоків.

Хоч би як того не хотіли поліцейські, але новини з волі все ж просочувалися крізь колючу табірну огорожу: то з новоприбулим «ремонтом», то самі охоронці коли-не-коли проговоряться. В’язні зрозуміли головне: справи у поляків йдуть геть погано, а якщо так, то з’явилася хоч якась надія на визволення.

Воно прийшло, як це завжди трапляється, несподівано. Зранку вісімнадцятого вересня ув’язнених знову не те що не повели на роботу, але й навіть не відчинили двері блоку. «Черговий на вікні» Семен Опришко повідомив замученим чеканням товаришам, що надворі немає жодного поліцейського і взагалі табір як вимер.

– Не до добра це! – пробурмотів Онуфрій Копистко.

Він хотів ще щось сказати, як за зачиненими дверима почулося вовтузіння. Хтось декілька разів шарпнув за ручку. Повітря у блоку наповнилося тривогою. Вона посилилась, коли хтось невідомий вдарив чимось важким по замку. Раз, другий!

За весь час перебування у Березі-Картузькій (а для доброї половини в’язнів це не один рік!) таке було уперше. Усі заворожено втупили свої погляди у двері, а поляки з комуністами, що займали найближчі до дверей нари, завбачливо відсунулися від них якнайдалі. Пролунав ще один удар, і всі почули, як впала на бетонну підлогу залізна рейка.

Усі з острахом чекали, хто ж з’явиться. Яким же було здивування мешканців блоку, коли на порозі вони побачили молодого чоловіка, худого, що видавало в ньому такого ж в’язня, як вони самі, але одягненого у цивільне, і… з пістолетом у руці.

– Комуністи є? – запитав він.

– Є! – підвівся зі своїх нар Тадей Яблонський і назвав себе.

– Тоді знайте, що ми взяли під свій контроль весь табір! – повідомив незнайомець.

– Хто це «ми»? – запитав Василь Бандера.

– Комуністи!

– А де охорона? – недовірливо поцікавився Онуфрій Копистко.

– Порозбігалася! – усміхнувся невідомий. – Польська держава сьогодні впала під ударами двох великих армій.

– А хто друга? – запитав Яблонський.

– Вчора вночі Червона армія перейшла кордон Польщі і зараз переможним маршем наближається до нас! Здійснилося віковічне прагнення поневоленого польськими панами українського і білоруського народів про возз’єднання у великій сім’ї!

– А далі що? – запитав Дмитро Панас.

– А далі ви можете забрати на складі свою одежу і йти куди хочете. Хочете до Гітлера – йдіть, додому – тоже… А ми, комуністи, дочекаємось армії-визволительки!

Мешканці блоку заворушилися. Вони лише тепер, здається, зрозуміли, що це насправді відбувається з ними і що така нездійсненна ще вчора умова їхнього звільнення – коли рухне Польща – таки настала.

– Як хоч звати тебе, «спасителю» ти наш? – запитав Копистко.

– Олександр Гаврилюк, – відказав той.

– Ви той самий літератор Гаврилюк? – здивувався Яблонський.

Той знову усміхнувся:

– Та, певно, що я!

Тадей Яблонський потягнувся до нього. Вони привіталися. Це стало сигналом, що й інші члени вже не існуючої Комуністичної партії Західної України захотіли привітатися з «тим самим» Гаврилюком. Невдовзі «комуністична фракція» блоку його покинула. За ними подалися поляки із Національно-радикального табору. Оунівці йти не спішили.

– Дві декади – і «Польська юж зґінєла»^[6]! – мовив Михайло Ратушний.

– Так, недооцінили ми німців, – згодився Дмитро Панас.

– І совіти тоже! – вставив Василь Бандера. – От того наші комуністи й встигли захопити владу в таборі, бо першими взнали про своїх. Тільки одного не розумію.

– Чого? – запитав Дмитро.

– Вони так радіють, що прийде Червона армія, що аж забули про своїх колег, котрі згинули в сибірах. Вони гадають, що їх не те чекає?

– Пани націоналісти, вам не про то треба думати! – перебив їхню розмову Онуфрій Копистко. – А про те, як живими і по можливості цілими вибратися звідси. Комуністи вміють вести не лише дискусії, але й вогонь!

Слова «головного бандита» блоку повернули українців до реальності.

– Ти маєш рацію, Онуфрію! – підвівся з нар Михайло Ратушний. – Але перед тим треба роздобути одяг і якісь черевики. Я вже на ті трепи дивитися не можу!

– А чого наш комуніст назвав «спасителя» літератором? – поцікавився Копистко, збираючи з нар свій нехитрий скарб. – Він щось написав?

– Так, про Березу^[7], – підтвердив Василь Бандера. – Він вже один раз був тут.

– Файно написав?

– Правду! Я не великий прихильник поезії, а тим більше комуністичної, але то можна читати!

Коли мешканці блоку вийшли надвір, там уже повсюди ходили колишні в’язні, ще не до кінця усвідомлюючи, що все найстрашніше лишилося позаду. Якщо раніше всі трималися своєї команди, а хоч там і не було ідилії, все ж працювати доводилося разом і від роботи кожного залежало, якою буде сьогодні їхня пайка, то тепер колишні в’язні розбилися на «групи за інтересами», причому більшість тримала свій шлях до приземистої будівлі складу. Саме там зберігався конфіскований у них одяг. Щоб перед складом і в ньому самому не виникло стовпотворіння, молоді люди з пістолетами (видно, конфіскованими чи залишеними у спішці вартовими табору) пропускали невеликими групами. Колишні в’язні всередині приміщення довго не затримувалися і виходили надвір, уже тримаючи в руках цивільний одяг. І навряд чи свій.

У цьому Дмитро Панас переконався, як тільки надійшла його черга. Всередині все було перевернуто догори дриґом, і надії знайти серед цього хаосу своє не було. Тому Дмитро вибрав якісь штани, сорочку й маринарку, найголовніше, якісь майже нові черевики, причому другий довелося пошукати, і з цим скарбом залишив склад.

Яким щастям було скинути із себе осоружну смугасту форму й надіти хоч і чужий, але все ж цивільний одяг! Хотілося взяти й спалити табірну одежу, але полум’я від такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув її на загальну купу.

У нормальному одязі вже почувався не таким безправним, як раніше. Дмитро озирнувся довкола. Його товариші по нещастю вже також перевдягнулися у що кому пощастило і навіть тим, кому дістався одяг явно не по їх статурі, не почувався обділеним.

Увагу Панаса привернула чималенька купка людей в однаковій сіро-зеленій уніформі. Це були німецькі солдати та офіцери, котрі умудрилися під час переможної для себе війни потрапити у полон до поляків. Це були молоді чоловіки, у дечому навіть нахабні, котрі тільки тепер усвідомили, що весь цей короткий жах закінчився і скоро вони знову побачать своїх.

Дмитро Панас незчувся, як до нього підсіли Михайло Ратушний і Василь Бандера.

– Бачив, як хазяйнують? – кивнув на комуністів Бандера. – Відчули свою силу!

– Та най чекають свою Червону армію! – махнув рукою Дмитро. – Нам що до того? Нам в другу сторону!

– Треба вже йти! – мовив Ратушний.

– А чого спішити?

– Почув я, що комуністи хочуть всіх загнати назад в блоки.

– Навіщо? – не зрозумів Дмитро.

– Щоб дочекатися своїх червоних і передати їм усіх, – сказав Бандера. – А мені треба додому!

– Мені також! – відказав Панас. – То що будемо робити?

– Зберемось всі разом і підемо звідси. Не думаю, що у комуністів так багато броні, щоб стріляти в нас.

Дмитро відзначив слушність Василевих слів. Напевне, ті три чи навіть чотири пістолети, котрі він бачив у комуністів, це все, що їм вдалося роздобути в будинку адміністрації табору.

– А куди підемо?

– Я пропоную йти до Берестя, – сказав Бандера. – То навіть недалеко звідси.

– А що там? То ж навіть не по дорозі додому?

– Там останні місяці сидить мій брат Степан. Якщо і там така сама ситуація, як тут, то він не нині-завтра також вийде на волю…

Тут усі почули якийсь гул. Він долинав десь із заходу. Вже колишні в’язні, як за командою, повернули голови у напрямку, звідки долинав звук. Спочатку не було нічого видно, але невдовзі на чистому небі з’явилися маленькі темні точки, які поступово перетворилися на десяток літаків. Побачивши своїх, полонені німці радісно замахали руками. Навряд чи помітили зверху це привітання, а можливо, перед ланкою винищувачів стояла якась конкретна задача, у якій не було місця невеличкому містечку Береза-Картузька.

Вони не знали, що у Берестейській тюрмі, куратором котрої був сам полковник Вацлав Костек-Бернацький – непримиренний противник всього українського, відомий також тим, що проводив політику полонізації поліщуків, Степана Бандери вже не було.

Те, що почалася війна, особливий в’язень дізнався чи не у перший день, коли на місто Берестя над Бугом впали перші бомби. Згідно з розпорядженням начальника тюрми «Бригідки» Влоджімєжа Душєвіча, Степана Бандеру як небезпечного в’язня тримали окремо, в суворій ізоляції, і до нього навіть не підселяли одвічних політичних ворогів – польських ендеків. Подібне практикувалося в усіх польських тюрмах, де сиділи політичні. Українці та поляки настільки захопилися спільною ворожнечею, що зовсім забували, через що вони тут сидять. З Бандерою, справедливо міркував Влоджімєж Душєвіч, такий трюк не пройде, а якщо і пройде, то ще не відомо, хто кого переконає у своїх поглядах. Тому Степана Бандеру і помістили в одиночну камеру. В’язні Берестейської тюрми, звичайно, знали, що разом з ними перебуває людина, для багатьох легендарна, але ніхто не бачив Провідника, хоч вже і колишнього. А сам Бандера навіть вбачав певний символізм у тому, що перша тюрма у Львові й теперішня у Бересті називаються однаково.

Майже два тижні Степан Бандера перебував у невіданні того, що відбувається за стінами його камери. Кожного дня йому приносили їжу, причому раціон навіть покращився у порівнянні з попередніми днями, але жодної звістки про те, що відбувається на волі, і навіть те, з ким Польща воює, Бандері дізнатися не вдалося. Звичайно, він знав, що війною на ненависну йому Польщу можуть піти двоє – Гітлер і Сталін. Чесно кажучи, ні від кого він нічого доброго не чекав. Бандера навіть схилявся до думки, що це все ж Радянський Союз нарешті зважився розпочати з Варшавою війну, пам’ятаючи свою ганьбу двадцятого року, адже від Німеччини до Буга досить велика відстань. Так він промучився майже два тижні, коли якось вранці почув, як хтось гамселить у двері його камери.

Коли ти сидиш в одиночній камері більш аніж пів року, то будь-який незрозумілий звук ззовні сприймаєш насторожено, а тим більше такий. Бандера став біля заґратованого вікна і тривожно дивився на міцні металеві двері, котрі, ти не менше, все ж піддавалися настирним ударам невідомих. Ось почувся сильний удар, двері неприємно заскреготіли і відчинилися. Бандера побачив групу таких же, як і він, арештантів.

– Він живий! – голосно промовив один з визволителів і привітався: – Здрастуйте, друже Степане!

– Ви мене знаєте? – здивувався Бандера.

– Про те, що разом з нами сидить сам Степан Бандера, ми знали вже давно, от тільки поляки не показували нам.

– А тепер що?

– Так війна ж! Німці б’ють поляків у хвіст і гриву! Душєвіч втік, бо до міста підступили німецькі війська.

– Хто ви? – запитав Степан Бандера.

До нього лише тепер прийшло усвідомлення, що така далека ще вчора подія – звільнення з тюрми – таки відбулася. А поки що незнайомий визволитель говорив:

– Друже Степане, нам треба йти. Наші люди повідомили, що до Берестя підходить німецька армія. Вам треба перевдягнутися!

Степан Бандера у супроводі колишніх в’язнів членів ОУН покинули Берестя саме у той момент, коли місто потрапило під авіаудар німецької люфтваффе, а на протилежному березі Західного Бугу, якраз навпроти Тереспільських воріт Берестейської фортеці, розгорталась батарея протифортечних гармат.