6

Вони нас вітають, цілують, а ось почнуть отримувати по 200 грамів на трудодень, як ми у колгоспах, тоді дізнаються, що таке радянська влада.

На плебанії, де жив настоятель церкви великомучениці Варвари у Бобровицях протоієрей Петро Лісович, горіло світло. У пічці весело потріскували дрова. Біля дверцят, на підлозі, лежала чималенька купка полінець. Сьогодні вони також опиняться у пічці. А це і не дивно – такий мороз надворі! Ні отець Петро, ні навіть старші люди, з котрими він розмовляв, не пам’ятають таких морозів. Бували ночі, коли можна було надворі чути тріск – це тріщали наскрізь промерзлі стовбури фруктових дерев. Петро Лісович особливо переживав за свій сад. Лише два роки тому той дав перший урожай. Тепер невідомо, чи переживуть дерева цю зиму. А яблуні у нього були елітні, за ними отець Петро спеціально їздив аж в сусіднє воєводство, дотримувався усіх приписів, котрі вичитав у часописах. Якою ж була його радість, коли він побачив перше яблуко. Воно було ще маленьке, непоказне, зморщене, та й не провисіло на яблуні довго, впало від вітру, але яке воно було смачне! Вже наступного року сад дав більший урожай і яблука вже були саме такими, які він сподівався отримати. Що ж, напевне, весною він не дорахується багатьох дерев. Справді, цьогорічна зима запам’ятається людям надовго. Три дні тому він хоронив стару жінку. Для того щоб викопати могилу, гробарям довелося промучитися два дні, аж потім вже здогадалися розводити у ямі вогонь, щоб хоч так встигнути до визначеного часу.

Так, зима тридцять дев’ятого року була не схожа на попередні. І погодою, хоч і раніше були морози, і подіями, що ураганом налетіли на Галичину. Лише місяць тому голова Вишівської сільської ради Марія Макуха повідомила радісну звістку, що в Києві сесія Верховної Ради УРСР, котра зібралася спеціально, ухвалила рішення приєднати Західну Україну і возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі. Цю звістку, на думку голови, безперечно історичну, люди сприйняли байдуже, що аж ніяк не могло залишитися непоміченим секретарем партійного осередку Андріаном Котельниковим.

– Невже ви не розумієте, які відкриваються перспективи перед вами, простими людьми? – майже ображено запитав він. – Ви зараз громадяни найпершої в світі соціалістичної держави! Як співається у пісні: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

Але ніхто такої пісні не пам’ятав, хоч фільм «Цирк» у місцевому клубі, перетвореному з читальні «Просвіта», все ж показували.

(Тут отець Петро Лісович, попри свою неприязнь до нової влади, все ж не міг не відзначити, що агітацію вона організувала відмінно. Час від часу у клубі показували фільми, котрим передували кіножурнали. З них місцеві селяни дізнавалися про щасливе життя при радянській владі, про міць Червоної армії, про те, як зовсім скоро житимуть вони самі.)

Ніхто навіть не підозрював, наскільки швидко настануть такі зміни. Першою ластівкою «нового життя» стало попередження Якова Смоляра. Однієї неділі після відправи колишній гайовий затримався у церкві, й отець Петро здогадався, що у того до нього є розмова. Оскільки це відбувалося постійно, парафіяни завжди запитували його поради, тому отець і не здивувався Якову. Щоправда, розмова аж ніяк не принесла йому заспокоєння.

– Добре, що ви залишилися, Якове, – мовив, привітавшись, Петро Лісович. – Я вже декілька неділь не бачу ні вашого сина, ні Оксани. Сподіваюся, у них все добре?

Яків Смоляр похмурнів:

– Та здорові, отче, але не можуть ходити до церкви.

– Чого б це?

– Кость зараз їхній лісничий, а невістка – вчителька у школі. То їм заборонили ходити до церкви.

Отець Петро нахмурив брови. Він іще пам’ятав той день, коли йому повідомили, що віднині школа відділена від церкви, тому в новій радянській школі не місце предмету релігії. Тепер же до цього додалася заборона вчителям відвідувати службу.

А Яків продовжував:

– То все новий директор школи! Він зібрав усіх вчителів і змусив підписатися під папером, що вони попереджені: якщо їх зобачать у церкві чи на якихось релігійних святочних зібраннях, то зразу будуть звільнені з роботи. А далі ви самі знаєте, отче!

Петро Лісович знав. Попри свою думку, він усе ж відзначив, що спочатку позитивні зрушення все ж були і вони стосувалися саме школи. Найперше, що було зроблено: місцева школа одразу стала семиліткою і – нарешті – українською. З усіх вчителів лишилася одна Оксана Смоляр, решта були поляками, тому й були змушені залишити школу. Натомість приїхали нові вчителі, здебільшого молодь зі Східної України. Щоправда, навіть така сумнівна ейфорія минула досить скоро, коли у школі з’явився новий директор. Геннадій В’ячеславович Лагутін був корінним росіянином, до приєднання Західної України працював у Москві, вчителем не був, працював у Наркомпросі^[11], але за наказом приїхав сюди. Звичайно, посада директора сільської школи аж ніяк не була підвищенням, але Лагутін на перше місце ставив свою приналежність до більшовицької партії, а вже потім можливість розмірковувати над своїм становищем. До того ж, бажання робити це у нього не було. Зате була мета: перетворити цю територію на взірець прихильності до радянської влади.

Саме про директора Геннадія Лагутіна і прийшов застерегти Яків Смоляр.

– Отче, хочу вас попередити: Оксана просила переказати вам, що директор хоче закрити нашу церкву.

Почуте не стало новиною для Петра Лісовича. Він знав, що, окрім відділення школи від церкви, були закриті усі католицькі газети та журнали, у монастирів забирали землі, з котрих ті отримували доходи, заборонили священникам відвідувати шпиталі. Хоч питання закриття греко-католицьких церков і не стояло як головне і повсюдне, все ж у деяких парафіях особливо завзяті директори та комуністи на свій страх і ризик намагалися зробити це самостійно.

– Директор школи казав, що ви, отче, маєте дуже великий вплив на людей, – продовжував Яків.

Отець Петро гмикнув. Що ж, похвала противника іноді навіть приємна! Але не у цьому випадку.

– Отче, будьте осторожні! – говорив Яків Смоляр. – Ви ж знаєте, що тепер люди сьи боють і переживають за себе.

– Всьо буде добре, Якове! Йдіть додому і подякуйте Оксані за те, що попередила, – сказав Лісович. – Будемо сподіватися, що Господь не допустить цього.

Хоч він і спробував заспокоїти колишнього гайового (от тільки чи вдалося це йому?), сам все ж відзначив, що подібний перебіг аж ніяк не неможливий. Розумів отець Петро, що швидше за все тільки неймовірний авторитет Митрополита Андрея Шептицького стримує Сталіна від рішучих дій. Але киру Андрею вже сімдесят чотири роки, він не покидає інвалідного крісла, й не відомо, як поводитимуться комуністи, коли того не стане.

Петро Лісович підвів голову, прислухався. Пічка вже не гуділа. Він встав з-за столу, відчинив дверцята пічки і поклав туди декілька полін. Деякий час дивився, як вогонь повільно підбирається до свіжого дерева. Коли полінця запалали знову, отець закрив дверцята.

І почув якийсь стук у двері. Віднедавна він став зачинятися. До того знав доконечно: ніхто не посміє зайти на плебанію, якщо до нього не вийде сам священник. Теперішні ж часи змусили його бути обережним, хоч навряд чи повернутий у дверях ключ захистить від непроханих гостей.

Петро Лісович вийшов у сіни і відчинив двері. При місячному світлі він розгледів постать сина Павла.

– Павлику! – сплеснув руками. – Та як ти тут? Заходи скоро, бо то такий мороз!

Павло переступив через поріг хати і швидко зачинив за собою двері. На ньому була тепла шуба й новомодна тепер вушанка. Зрештою, саме так мав одягтися син, щоб не замерзнути десь дорогою додому. Отець Петро завів сина до хати, почекав, поки той роздягнеться, і тільки після того обняв Павла.

– Звідки ж так, Павлику? – запитав він.

– Звідтам, тату!

Павло сів на бамбетель, важко зняв з ніг чоботи, розмотав онучі. Побачивши, який вигляд мають синові ноги, священник поставив біля пічки крісло.

– Зігрійся, але близько до вогню ноги не тримай!

Павло сів у крісло й задоволено витягнув ноги. Батько мовчки спостерігав за діями сина, потім запитав:

– Що сталося?

Павло зітхнув:

– Все, тату, відівчився!

Побачивши здивовані очі батька, уточнив:

– Не переживайте, не вигнали. Розігнали!

– Ну, розказуй! – заохотив сина.

– А тут і розказувати нема про що!

Павло відсунув від пічки ноги, бо відчув, що від них вже йде відпар.

– Зібрав нас усіх пан ректор і повідомив, що нашу академію закривають, – повідомив Павло. – І все! Нам сказали залишити сутани, дали цю одежу й наказали розходитися домів. До станції доїхав потягом, а вже звідтам пішки. Нікого навіть дорогою не здибав!

– Та люди у такий мороз всі вдома сидять! – пояснив батько.

Він подивився на Павла, як той обережно розтирає ноги.

– Їсти будеш? – запитав.

– Буду, але перше відійду трохи.

– Сиди, я поставлю щось!

Отець Петро підійшов до братрури, відкрив і вийняв баняк з іще теплим борщем.

– Сестра твоя приготувала, – пояснив батько. – Була вчера. Казала, що завтра після служби знов прийде.

– Про Богдана нічого не чути? – запитав Павло.

Він говорив про свого зятя, із котрим сестра Софія побралася літом.

– А хто має то сказати? – знизав плечима отець Петро. – Богдан воював проти німців, до чого тут нова влада? А як в тих спитаєш? Бог дасть, і вернеться наш Богдан.

Він перехрестився. Затим великою хохлею насипав у миску борщу, причому по самий край, нарізав великі скибки хліба. Павло не став чекати, коли його запросять до столу, схопив ложку і почав жадібно їсти. Отець Петро сів навпроти і спостерігав, як їсть його син. А той навіть не піднімав голови, всю увагу сконцентрувавши на їжі. Коли у мисці проглянулося дно, батько запитав:

– Ще?

Павло відклав убік ложку, перехрестився і заперечливо похитав головою:

– Досить!

Він відставив миску на край столу і подивився на батька.

– Що іще казав єпископ?

Отець Петро мав на увазі свого колишнього однокурсника у духовній семінарі, донедавна ректора Духовної академії, у котрій вчився його син Павло, Йосипа Сліпого.

– Їх екселенція сказав сидіти вдома й чекати того благословенного часу, коли нам знову дозволять повернутися до навчання, – сказав Павло.

Він уважно подивився на батька.

– Коли я їхав потягом і проїжджав через Кам’янку, то коло мене сіла якась жінка, – продовжив Павло. – Розказувала, що москалі розігнали обидва монастирі.

Отець пильно подивився на сина. Новина виявилася для нього неприємною. Настоятелькою жіночого монастиря Згромадження сестер Пресвятої Діви була матінка Досифея, або ж Ксенія Солтис з Перетина. Петро Лісович кожного разу молився за неї, дякуючи Богу за те, що навернув її колись на шлях служіння. Щоразу буваючи у Кам’янці, він знаходив час, щоб відвідати милий йому монастир і перекинутися з ігуменею хоч декількома словами. Для неї отець Петро став духовним батьком, ігуменя завжди відзивалася про нього тепло і щоразу, коли заходила розмова про своє покликання, неодмінно нагадувала про його вклад. Тепер же жіночого монастиря у Кам’янці немає, як, власне, і чоловічого. Видно, нова влада все ж не зупинилася на звичайній забороні церкві навчати і духовно лікувати людей.

– І куди їх тепер? – запитав Петро.

– Жінка не знала. А ігуменю прихистила до себе якась родина в Кам’янці, – повідомив Павло.

– Родина? – здивувався отець Петро. – Але Досифея не має там родини! Хоча…

– Що?

Батько кивнув головою.

– Певно, то Андрій Валько забрав до себе матінку! – здогадався отець Петро. – Та й місце для неї там є! Про Марка так нічого і не чути, як і про нашого Богдана, то й, видно, пригріли у себе. Пригріли й душевно, і від морозів, бо куда ж їй зараз йти?

Павло встав з-за столу, підійшов до пічки і знову став грітися:

– Тату, нам розказували страшні речі, що творилося в москалів зовсім недавно! Не сотні – тисячі навіть їхніх православних священників вивезли до Сибіру і там вони й лишилися навічно. Я не думаю, що нас мине ця чаша.

Він повернув голову до батька.

– Тату, чого ви не поїхали, коли можна було? – раптом запитав він. – Бо таки можна було?

Батько відповів не одразу. Йому згадалися часи наприкінці вересня, коли нова влада тільки-тільки з’явилася на цих землях. Тоді справді можна було майже безперешкодно перейти лінію, що розмежовувала радянську та німецьку частини вже колишньої Польщі. (Кордоном її назвуть декількома днями пізніше, коли у Москві двадцять восьмого вересня В’ячеслав Молотов та Йоахім фон Ріббентроп підпишуть Договір про дружбу та кордони, яким остаточно розмежують поділ Польщі.) Тоді Митрополит Андрей Шептицький переконав греко-католицьких священників залишитися зі своєю паствою, а не рятуватися втечею. Лише декілька сотень священників не послухали його. Переважна більшість залишилася. Залишився і Петро Лісович.

– Ти знаєш, Павле, що у Римі є церква Доміне-Кво-Вадіс, – говорив він. – Її поставили на тому самому місці, де апостол Петро зустрів Христа. Тоді Петрові загрожувала смерть, і він хотів втекти з міста. «Куди ти йдеш, Господи?» – спитав апостол. І почув сумний голос Христа: «Я йду в Рим на нове розп’яття, бо ти лишаєш Мій народ». Ми з тобою, Павле, покликані берегти Христову паству.

– Але чи збережемо ми її, коли так само, як апостола Петра, нас із вами розіпнуть нові нерони? – запитав Павло.

Батько підійшов до нього і поклав руку на плече сина.

– Християн гонили триста років. При Нероні знищили певно всіх, але після него їх стало ще більше. Кажуть, в Палестині росте така рослина, яку звуть неопалима купина. Що б з нею не робили, вона однаково відродиться і стає ще ліпшою. Так і наша Церква, як та неопалима купина. Але, Павле, ти в одному кажеш правду. Я вже старий і мушу бути зі своєю парафією, але ти…

– Тату, – перебив його Павло, – якщо ви будете тут, то й мені бути з вами! Хто я для нової влади? Навіть не священник! Буду жити вдома, буду помагати вам у церкві. Дасть Бог, і все мине!..

Продовження цієї розмови, причому несподіване для Петра Лісовича, відбулося через два тижні. Тоді його несподівано викликали до Львова. Як він дізнався вже у Львові, це стосувалося нового адміністративного розподілу, до якого вдалася нова влада. Замість Львівського воєводства на територіях, що відійшли до Радянського Союзу, утворилися Львівська та Дрогобицька області, відповідно змінювалися кордони єпархій. Щоб не було непорозумінь навіть серед місцевого духівництва, вирішили пояснити теперішній стан. Зрештою, у Митрополита не збирали всіх парохів одночасно, щоб не спровокувати дій з боку нової влади, тому священники приїжджали самостійно, і то лише тоді, коли випадав вільний час, – у кожного були свої турботи і причини відкласти візит: люди продовжували помирати і народжуватися, тому присутність священників у парафії могла бути обов’язкова.

Петро Лісович зайшов всередину храму святого Юрія, скромно зайняв місце справа від входу, опустився на коліна і став молитися. Людей у храмі було небагато, тому він одразу запримітив монаха, що прямував до нього.

– Їх екселенція чекає на вас! – тихо сказав монах. – Ідіть за мною!

Петро Лісович підвівся і пішов за монахом. Вони зайшли в одні з бічних дверей справа від іконостаса, причому монах пропустив Лісовича вперед і зачинив за ним двері. Священник не встиг здивуватися, як почув знайомий голос:

– От ми знову зустрілися з вами, отче!

Він підвів очі і побачив Йосипа Сліпого. Той підвівся з-за столу і підійшов до Петра. Вони обнялися.

– Дякую Богу, що ви знайшли час приїхати сюди! – сказав єпископ. – Прошу сідати!

Він почекав, коли Лісович сяде, лише тоді сів напроти.

– Як ваш син? – поцікавився він.

– Дякую, отче, живе зі мною, – відповів Лісович. – Дуже переживає, що не може далі вчитися на священника.

Йосип Сліпий усміхнувся:

– Перекажіть Павлові, нехай не переживає за те! Батько навчить того, чого не можемо зробити ми!

Усмішка враз зникла з обличчя єпископа.

– Як у вашій парафії ідуть справи? – серйозно запитав він.

– Та якщо ви питаєте, чи не закривають церкву, то скажу зразу: поки що не закривають!

– Поки що?

– Та є у нас такий місцевий директор школи, що вважає, що храм Божий є тим, що заважає встановленню нового порядку!

Сліпий знову усміхнувся:

– А що, і правильно вважає!

– Але чи довго це триватиме?

Йосип Сліпий знову став серйозним:

– Це між нами, але поки з нами Митрополит, серйозних гонінь на Церкву не буде! Нам стало відомо, що совіти поки що не планують арештовувати наших служителів.

– А як же з монастирями? – здивовано запитав Лісович.

– Їх лише закривають! – відповів Сліпий. – Братів і сестер виганяють за стіни монастирів, але поки що не чіпають.

– Поки що? Значить…

– А це значить, мій давній друже, що нам треба бути готовим кожної години зробити свій вибір.

– Ваша екселенціє?

Йосип Сліпий уважно подивився на Петра Лісовича:

– Цілком може так статися, що наша свята Церква змушена знов піти у катакомби, як то було за перших апостолів, – говорив єпископ. – Багато наших братів відправлять до Сибіру, у холод, голод і муки. Це буде їхній хрест. Їхній, але не ваш, отче Петре!

– Ваша екселенціє? – знову повторив Петро Лісович. – Що ви таке кажете? Чому не мій?

– Нам треба не лише зберегти Церкву, але й зберегти священників. Якщо всіх парохів заберуть до Сибіру, то хто служитиме Господу, коли Церква вийде з катакомб?

– Але коли це станеться?

– Та нехай навіть через сто років! Але не думаю, що Господь стільки часу буде терпіти те зло, яке панує на землі! Тому, отче Петре, коли настане той час, що треба буде вибирати, ви перейдете на православ’я!

Почувши таке, Петро Лісович застиг, неначе помітив якогось привида. Він досі не міг повірити у те, що говорив Йосип Сліпий. А той продовжував:

– Знаю, що вам буде важко нести цей хрест. Можливо, у сто разів важче за тих, хто у холоді, голоді й муках буде терпіти у сибірах, але ми маємо зберегти нашу віру, наші храми, нашу паству. Бо приїде хтось зі Сходу, то й втратимо навіть нашу мову богослужінь! Ви бували коли-небуть на Волині?

– Ні, не приходилося.

– Там хоч і православна віра, автокефальна, але священники там залишилися ще від царя. Хоч і церковно-слов’янською співають, але все одно чуєш московщину. Ми не можемо того допустити!

Петро Лісович продовжував сидіти нерухомо, затим запитав:

– А ви?

Йосип Сліпий зітхнув:

– Я єпископ греко-католицької церкви, тому мій перехід у православ’я знищить її. Як і ви, отче, я маю випити цю чашу до кінця, – сказав він. – От тільки не знаю, чия чаша буде більш гіркою – моя чи ваша!