– Нам потрібно розробити теорію національної ідентичності як провідну методологічну ідею.

– Згоден, – киваю.

– Щоб дослідити герменевтичний горизонт нашого Едічки, я підсипав йому в їжу пургену…

(Гм, знову виникла ця тема: фекалії та література…)

– І поки він бігав до туалету, – продовжує Професор, – я продивився його твори. Ви навіть не уявляєте, яка там деструкція!

– Та невже?

– Він пише (уявляєте?), буцімто проти Байрона, знаного класика світової літератури, воювали українські козаки! Навіть якщо це й правда – то такого писати ніяк не можна!

– Чому?

Моє запитання видається Професору наївним і недоречним. Він, піднявши вгору вказівного пальця, повчає:

– Будь-який інтерпретаційний дискурс має передбачати національний контекст. Це – аксіома!

– Авжеж, – погоджуюся я.

– Я знав – ви мене зрозумієте! Ми зобов’язані вести отой екзистенційний діалог з позиції національної самодостатності. Але це ще не все. Едічка (уявляєте!) глумиться над Шевченком.

– Футболістом?

– Яким футболістом? Нашим Кобзарем! Пише, що той у бордель ходив…

Хіба мало геніїв відвідували борделі? Ніцше, наприклад, любив там грати на фортепіано. Згодом, правда, схибнувся. Але ж не буду я говорити зараз про такі речі Професору…

– Жах та й годі… – киваю.

– Але ж треба щось робити. Рятувати теоретичні й прагматичні аспекти нашого дискурсу. Ви зобов’язані мені допомогти!

– Тобто – забрати в Едічки написане й спалити?

– Цього недостатньо. Треба видушити йому очі! Лише тоді Едічка не зможе писати.

(Ні, таки Професор – тип небезпечний…)

– Усе буде добре, – заспокоюю його. – Навіщо нівечити Едічку? Він же – талант!

– Талант, авжеж, – погоджується Професор. – Ядуча квітка на цнотливому полі нашої культури…

– Треба зробити так, щоб він писав правильні речі – про запорозьких козаків, героїв Крут.

– Скільки вовка не годуй… – песимістично констатує Професор.

Здається, пацієнт трохи заспокоївся. Я пропоную повернутися. Учений муж не заперечує. А біля своєї палати втаємничено каже: «Не підведіть…» Авжеж: не підведу…

– Братіку! – перестріває мене Вакуленко. Його очі світяться радістю. – Виручи! Вік дякувати буду… Почергуй сьогодні за мене. Тобі ж усе одно…

І благально дивиться.

Ну і як відмовиш ближньому? Може, і його колись доведеться просити.

…Настає вечір. Темно.

Ви знаєте українську ніч? Восени?

Тепло відійшло. Небо вкрили хмари. То вщухне, то знову зірветься вітер. Часом вигляне місяць, покажуться дві-три зіроньки. Неспокійно на душі. Хочеться заховатись. А тут ще дощ стукає у вікно. І так настирливо. Ніби каже: «Пусти!»

Цей стукіт будить мене. Пройтись – чи що?

Іду. Коридор порожній. Палати без дверей. При вході до них сидять (чи куняють) санітари. Хворі мирно сплять. (Принаймні так здається.)

Проходжу повз одну палату. Бачу: хтось різко встає з ліжка. Рухи рішучі. Має щось зробити – важливе, може, доленосне… Проходить повз кілька ліжок.

Тривожно забилося серце. Торсаю санітара за плече – щоб прокинувся. Той спросоння не зовсім розуміє, що діється. Та і я також…

Божевільний нахиляється над чужим ліжком. Дивиться, хто там лежить. Водить руками над головою. І раптом різко починає видавлювати очі лежачого… Той зойкає. Хоче вирватися…

Я з санітаром хапаємо того зловмисника. Пручається несамовито. Певно, всю силу зібрав… Нарешті валимо його на підлогу, скручуємо…

Це – Професор.

А чоловік, якому видушували очі, – Едічка… З переляку труситься, не може прийти до тями. Онімів…

Скрученого Професора кидаємо на ліжко. Колемо йому заспокійливе. Так само заспокійливе даємо й Едічці.

Деякі хворі прокидаються. Водять очима – дехто байдуже, дехто перестрашено. Дощ усе сильніше періщить у вікно.

І вітер, вітер, вітер…

Нарешті світає. Кукурікає півень. Як давно не чув я цього… (Та й де почуєш його на міському асфальті?)

Прокидається земля, очищена нічним дощем. І крізь хмари (важкі, темні) визирає сонце. Ніч позаду. Як і нічні жахіття. Мирно сплять хворі. Спить Професор. Усіх примирив сон…

Знову йду коридором. Відчуваю на собі чийсь погляд. Обертаюся. Зустрічаюся поглядом з Едічкою.

Підходжу до горе-письменника. Сідаю на краю постелі. Мовчу.

Він теж мовчить.

Щось треба сказати…

– Усе буде гаразд…

– Так, – погоджується Едічка. І раптом злісно, агресивно: – Чому цей нікчема, придурок, недоумок, ідіот, нездара-писарчук потрапив до нашого замку? Хто йому дав стипендію?!

– Про кого це ви? – питаю здивовано.

– Як про кого?… – дивується геній і показує очима на сповитого Професора.

– А-а-а, – доходить до мене. – Та це чиновники з Євросоюзу щось наплутали…

– Авжеж, – міркує Едічка, – Євросоюз – це добре. Але там проблеми. Особливо з бюрократією.

– Ми надішлемо запит в Єврокомісію. Чи, може, краще в Гаазький трибунал?

– …У трибунал! – заохочується Едічка.

– Обов’язково надішлемо! – запевняю генія. – А зараз вам треба поспати, відновити сили. Адже праця письменницька – важка.

– Лише ви мене розумієте… – тішиться пацієнт.

На нараді розбирають нічну халепу. Хитають головами. Кажуть, що з Професором подібні речі досі не траплялися… Він лише патякав усілякі дурниці. Але щоб таке чинити? У нього, певно, загострення. Треба хворого ізолювати.

Утомлений нічним чергуванням, іду додому. У коридорі зустрічаюся з Оксаною. Вона вже не така насуплена, як раніше. Навіть посміхається.

– Ви – інтерн? Мені про вас чоловік розповідав, – щебече вона.

Представляюся.

– Як вам тут, у глушині? Не хочеться до міста?

– Не місце красить людину, а людина – місце, – повчально нагадую.

Оксана зневажливо кривить губки.

– Знаєте, – каже, – хочеться, щоб життя буяло, щоб гриміло все. Ось учора ми в місто їздили, у ресторан…

Видно, любить Оксана повеселитися.

– Не хочете з нами? Через кілька днів знову поїдемо, розважимося. Чоловік мені обіцяв.

Чим би дитина не тішилась…

– Мені тут цікаво. Нове місце.

(Не буду ж я казати, що на ресторан катма грошей.)

– Жаль… – промовляє моя нова знайома.

З’являється Вакуленко.

– Ого, сусіда! – підморгує він. – До моєї Оксани клинці підбиваєш? Не оддам свій скарб…

Оксана кидає погляд на чоловіка – трохи зневажливий.

– Чого, жіночко, стоїш? Припрошуй до господи. У нас же є чим пригостити…

Справді, кімната у Вакуленків – повна чаша (порівняно з моєю). «Шибеник», себто Василько, десь ганяє на вулиці. Нового м’яча купили…

Грає у келихах вино. Червоне – аж темне.

– Пий, козаче! – припрошує Вакуленко. – Життя – швидкоплинне. Немає в ньому нічого певного. Сьогодні, скажімо, щось неначе важливе. Гадаєш – не проживеш без нього, ніяк. Ладен душу продати. А завтра – лише плюнеш. І думаєш: яким же дурнем я був!

– А чи є щось таке, заради чого варто продати душу? – питаю.

– Фауст зробив це, бажаючи спізнати прекрасну мить… – нагадує Оксана.

– Моя жона літературу викладає, – інформує Вакуленко. – «Зупинись, хвилино, ти прекрасна!» Дурня те все… І той Фауст зі своїм Гете. Нема прекрасної хвилини. Усе – омана! Сансара!

Виявляється, Вакуленко знається на буддизмі. Так і має бути. Українці – приховані буддисти здавна…

Оксана намагається захистити Гете. Вакуленко не дає:

– Ось мій предок, коваль Вакула, чорта осідлав. Він сотні Фаустів вартий!

Жона сердиться. Хіба можна прирівняти якогось Вакулу до героя безсмертної драми Гете?

– Душу однак не можна продавати, – завершує Вакуленко. – Усі це знають. Але продають. Бо сподіваються обдурити чорта.

– Душа людська – криниця, – кажу я. (Це на мене хвиля філософічності найшла…)

– Де ти такої мудрості набрався? – кепкує Вакуленко. – Криниці треба чистити. Бо замуляться. І не нап’єшся з них тоді води. А питимеш мертву воду з крана. Так зараз робить більшість. Бо легше. Й лінивіше.

– Хіба погано мати водогін? – питає Оксана. У її голосі чується відверте роздратування.

– Занепад настає тоді, коли перестають чистити криниці, – повчає Вакуленко.

Схоже, треба змінити тему розмови.

– Як там у лікарні? Що поробляє Професор?

Вигадане мною прізвисько до пацієнта вже приліпилося.

– Нічого. Заперли в ізоляторі. Хай там мудрує.

– А чого Професор і Едічка – як кіт із собакою?

– Та раніше були друзями. Навіть один одному писання свої читали.

– Що ж сталося?

– Сіє – тайна за сімома печатями… Взагалі психіка – річ незбагненна…

Здивовано дивлюся на свого співрозмовника. Він же посміхаючись підіймає келих з вином.

– Іноді мені здається, – продовжує, – що шизофренія, психози – зовсім не хвороби, а певні ступені досконалості. І хто відає, чий ступінь кращий…

– Яка нудота, – зітхає Оксана. – Усе про роботу та й про роботу…

– Не будемо ж ми у твоїй присутності розпатякувати про жінок, – резонно зауважує Вакуленко.

– Та ні, кажіть, – пожвавлюється вона. – Це вже цікавіше… Ось ви, Леоніде, як уявляєте майбутню подругу життя?

– Дай спокій чоловікові, – подає голос її чоловік. – Воно йому треба?

Та Оксані – хоч би що. Хміль ударив у голову…

– То ви скажете, – не відстає, – який ваш ідеал жіночої краси?

При цьому слово «ідеал» звучить загадково, навіть звабливо.

– Ну… Жінка має бути красивою, – незграбно починаю я.

– Аякже! – погоджується Вакуленко. – Жінок треба брати гарних. Інакше рід переведеться.

– Тобто? – не дуже розумію його думку.

– А отак. Українські пани одружувалися з багатими, але часто негарними панянками. І де вони? Нема, вигибли. А мужики шукали собі гарних дівок. І збереглися. Бо цього природа вимагає, – просторікує Оксанин чоловік. – Від гарної дівки шаленієш. Діточок хочеться – гарненьких, як мама. А від потвори кожен…

– І навіщо таке говорити? – заступається за жіноцтво Оксана. – Буває, дівчина хоч і не красуня, зате душа у неї…

– Гарна душа у потворному тілі – помилка природи! Себто мутант, – відрубує Вакуленко. – У людини має бути все красиве. Хто це, Оксано, казав?

– Чехов.

– Певно, хохлом був. Бо ж – естет, – констатує він.

До кімнати заглядає «шибеник». Гарний – як і мама. Але розкуйовджений, замурзаний.

Ну, пора і честь знати, підіймаюсь. Дякую за гостину.

– Не забувайте, заходьте, – припрошує Оксана. І ці слова проказує з натяком, не як данину ввічливості…

Наступного дня до лікарні прошкуємо із Вакуленком.

На подвір’ї нас зустрічає комп’ютерний геній.

– Як життя? – питаємо мимохідь.

– Життя? – замислюється пацієнт і починає міркувати вголос: – Що я раніше знав? Нічого. Бо віртуальний світ – то ніщо. А зараз я серед людей. Живу їхніми радощами, печалями. Але бачу – людство іде не туди, куди має йти. А в мене особливий шлях. І на ньому я маю зустрітися з тим, хто найбільше вивчив глибини душі людської…

– Чудово! – підтримує Вакуленко. – Але, йдучи цим шляхом, не треба надто напружуватись. Хто знає глибини (себто, людської душі), прийде сам коли захоче.

– Мабуть, – згоджується хворий. – Той, на кого чекаю, завжди чинить незбагненно.

Вакуленко каже, що для вікопомної зустрічі треба готуватися. Зокрема тілесно. Себто пройти процедури.

Пацієнт не заперечує. Покірно слідує за лікарем.

Я теж беруся до роботи. Обходжу палати, спілкуюся з хворими. Зустрічаюся з Едічкою. Він заспокоївся. Сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише.

– Добре, що ви того психа позбавили стипендії.

(Це він щодо Професора.)

– У Євросоюзі право – понад усе, – підтримую розмову.

– Знаю, – каже Едічка. – І раптом запитує: – Вам не здається, що канонізований образ Шевченка зужив себе?

– Якось не задумувався над цим… – зізнаюся щиро.

– Лисий, змарнілий Тарас, та ще й з обвислими вусами, у кожусі – це неправильно! Він інакший – молодий, драйвовий. Справжній козак! Козарлюга! Чхати Тарас хотів на долю! У горілці лихо топив… Дівкам голову крутив… Був вільний – як вітер…

– А Гоголь?

– Що – Гоголь?

– Теж був козаком?

– Е ні, то – козацький виродок… І геній. Бо генії – виродки…

(Треба щось сказати.)

– Генії бувають різні…

– Ну так, як і виродки, – уточнює Едічка.

– Як вам працюється? Скоро дасте почитати свій твір?

Пацієнт уважно дивиться, зважує.

– А мій рукопис не зникне?

– Як він може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цінитель вашого таланту.

Едічка озирається.

– Тільки нікому не показуйте.

І підсовує кілька дрібно списаних аркушів.

– Це буде наш секрет, – змовницьки підморгую невизнаному класику.

Читаю заголовок – «Memento mori».

– Ви тримаєте бомбу, – упевнено шепоче Едічка. – Вона підірве нашу літературу…

– Читатиму з нетерпінням…

«Зірка нашого письменства» тисне руку.

Прийшовши до кабінету, кидаю аркуші на стіл. І… забуваю про них. Робота…

Через кілька днів класик запитує:

– Які ваші враження?

Спочатку не второпав, про що навіть ідеться. Нарешті згадую: тож він про свою писанину…

– Цікаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригінально…

– Радий, що вам сподобалося.

– Сподобалося?… Не те слово. Такі твори – безсмертні…

Ці слова – як мед на душу для Едічки. Правда, він намагається стримувати почуття.

– Ви переоцінюєте мій твір.

– Переоцінюю?… Та ви самі не знаєте, що сотворили! Це не просто шедевр, це – революція, переворот!

– А в яке видавництво віддасте моє «Memento mori»?

– Гадаю, його треба відразу на Нобелівську премію висувати!

– Он як? – червоніє геній. – Гадаєте, «Memento mori» сподобається членам Нобелівського комітету?

– Стовідсотково! – кажу впевнено. І йду до дверей.

Та чую за спиною:

– Заждіть!

Це знову він. Чого йому треба?

– Тільки не висовуйте на Шевченківську… – просить він.

– Яка там Шевченківська!.. – махаю рукою. І шепочу йому на вухо: – Тс-с… Це таємниця. Я – член Нобелівського комітету…

(Треба було побачити обличчя нашого генія!)

– Ми недавно збиралися… – веду і далі. – Обговорювали: як це українським письменникам досі не дали Нобеля? Це несправедливо. І найбільш імовірною кандидатурою, мені здається, є ваша…

– Ото було б добре… – не може натішитись Едічка. – От би купити землю біля Дніпра-Славути… Побудувати хату… Я писатиму в ній романи. А не тинятимуся на заграничні стипендії…

– «Поставлю хату і кімнату…» Це, здається, Шевченкове… – пригадується мені.

Враз геній зиркає невдоволено:

– Ви що – в плагіаті мене запідозрили?

– Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашій хаті, певне, буде камін. Цього в помешканні Шевченка аж ніяк не передбачалося.

– Авжеж, – згоджується майбутній нобеліант, – маєте рацію.

– Я лише хотів сказати: ви продовжувач кращих Шевченкових традицій!

– Недооцінив я вас, – зізнається Едічка. – Забув, що ви член Нобелівського комітету…

На цьому розмова й завершується. Повертаюся до себе в кабінет. Рука мимоволі тягнеться до рукопису, який вже кілька днів лежить у моїй шухляді. Починаю читати.

Холодний зимовий вечір. Брудний пітерський трактир. У кутку сидить чоловік, довге волосся майже по плечі. Перед ним пляшка вина. На обличчі – меланхолія. Час від часу торкається хустинкою свого довгого носа – ніби перевіряє, чи на місці той…

Відчиняються двері. До трактиру завалюються двійко веселих молодиків. Один – чепурун. Достоту – лондонський денді. (Не одна панянка з ним у гречку ладна була б скочити…) Другий трохи інакший. Підтягнутий, зосереджений. Німець чи що?

Молодики вдягнені зі смаком. Естети… Можливо, художники. Правда, петербурзькі пейзажі навряд чи надихають. Бо що можна малювати в краю снігів і фінів, де все мокре, рівне, сіре та ще й туманом оповите…

– О-о-о! – вигукує чепурун. – Очам не вірю! Земляк, батько наш.

Його товариш робить круглі очі. І запитує по-українськи (правда, з ледь помітним акцентом):

– Що се за чоловік?

– Темна ти, Віллі, людина. Це ж – Гоголь!

– Тарасе, я не такий п’яний. Ще птаха від чоловіка відрізнити здатен…

– То наш великий шріфтштеллєр. Як у вас Гете, Шіллер. Я тобі навіть вірші про нього читав:

 
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже – викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
 

– Брате, по-перше, що тобі поганого зробив Віллі Штернберг, себто я, а також Шмідти, Фітцуми, Йоахіми?… Чого ти нас, німців, так не любиш? А по-друге, міг би відразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрів Микола Васильович – гордість і надія малоросійського письменства…

Тарас жваво підходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь. Не питаючи дозволу, всідається. Те саме робить Штернберг.

– Гаспада… – невдоволено промовляє гордість письменства малоросійського.

– Тю! – дивується Тарас. – Чого це ти по-московськи?

– …нє імєю чєсті знать.

– Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому. Навіть німець, – киває Тарас у бік Віллі, – по-нашому навчився…

Гоголь піднімає голову, дивиться мутними очима:

– Душа моя роздвоєна. Це я ще Залеському в Парижі казав. Часть її – малоросійская, а часть – вєлікоросская…

– Дурень ти, Миколо… – дружньо поплескує по плечу Тарас Гоголя. – Натуральний дурень. То в москалів печатаєшся, то з ляхами по заграницях вештаєшся. А про неньку-Україну й геть забув…

– О, Україна! – млосно промовляє Штернберг. – Золоті ниви, блакитне небо.

– А ти, німчуро, мовчи! – Важкий кулак Тараса гепає по столу, аж пляшка підскакує. – Ви вже на нашій Хортиці картоплю садите. Побоялись би Бога!

– Правду кажеш, земляче, – киває головою Гоголь. – Німці в нашій Украйні вже горілку курять, та не дровами, а парою. Не по-людськи це, не по-християнськи…

– Та з них християни – як із мене католик! – сердиться Тарас. – Тільки чого ти, Миколо, цюю гидоту цмулиш? – показує на пляшку з вином. – Видать, по Італіях такого навчився? Геть зіпсували козака. Добре, що я туди не поїхав. Щось підказувало: не їдь, бо буде тобі капець. Малярійні ґедзі покусають. Тебе ж, Миколо, покусали? Бо ти гарячку мав. Слухай, брате, – Тарас обіймає Гоголя, – в Україну треба їхати…

– Так! – спалахують очі в патлатого письменника. – Їхати… Туди, де золотоверхий Київ, Дніпро… Я там в університеті буду лекції читати з історії малоросійської.

– А я вчитиму студентів малювати… – підхоплює Тарас.

– Україна дуже мальовнича, – подає голос Штернберг. – Там краєвиди…

– Німчику… – Тарас дружелюбно поплескує чужоземця по плечі. – І за що я тебе, невірного, люблю?

– Чого це я невірний? – ображається німець. – Хіба не п’ю горілку нарівні з тобою? І салом не закусюю?

– Ех… – очі Гоголя знову гаснуть, – сумно жити на цьому світі, панове…

– Звичайно, сумно, – погоджується Тарас, – особливо коли сидиш у трактирі, де Руссю пахне. Куди не поткнешся – русскій дух… Давай, Миколо, подамося кудись в кращу місцину.

– А куди?

– Як співається у нашій пісні: «де багацько шуму, грому, де гопцюють все дівки і гуляють парубки…»

– Підемо в святилище Пріапа, – підморгує Штернберг.

– Цур вам! – протестує Гоголь. – Тільки не туди…

– Чому?

– Бо там панує жалюгідна розбещеність, породжена оманливою освіченістю й многолюдством столиці.

– Столиця – це лайно, – міркує вголос Штернберг. – Особливо Санкт-Петербург.

– Миколо, ти не зрозумів! – заспокоює Тарас. – Святилище Пріапа – модний літературний салон, там ми будемо бесідувати з користю й приємністю для душі.

– Звісно, наше товариство прикрашатимуть жінки. Бо яка ж приємна бесіда без них? – додає Віллі.

– Цим німчукам тільки наші дівиці-молодиці на умі! – грозить пальцем на свого друга Тарас. – Ти ж, Миколо, відаєш: у них за границею не баби, а страхіття якесь. Гірше Вія. Сам у Шведчині бачив. Більше не поїду туди. Не хочу в ту хвалену-перехвалену Європу! Нехай туди Панько Куліш їде зі своєю Ганнусею Барвінчихою. Немає в краях європейських нічого путнього – ні радості, ні краси.

– Неправда! – у Штернберга прокидаються патріотичні почуття. – Є і в нас, у Германії, лепські діви.

– Хіба лише біля Липська, де браття-сорби мешкають, – промовляє Тарас. – Та й що б ви, псявіри, без наших слов’яночок робили? Геть би ваша гнила кров попсувалася…

– Не про се, други мої, мову ведете, – вирішує покласти край суперечці Гоголь. – Чи лепська дівка, чи паскудна – а в ній все одно нечиста сила сидить.

– Амінь, – ставить крапку Тарас,