ідемо в святилище.

Товариство, полишивши трактир, опиняється на засніженій пітерській вулиці. Потім – на Невському проспекті.

Місто гримить, блищить. Бо – ілюмінація. Кричать форейтори, мчать карети. Пішоходи тиснуться до будинків. Їхні тіні, наче привиди, ковзають по стінах…

– Усе тут обман, – філософствує Гоголь, – усе мана…

– Сансара, – уточнює Тарас.

– А що воно таке? – питає Штернберг. – Не чув я такого в Україні, не знаю.

– Гадаєш, я знаю? Так, щось приверзеться. І ти – наче перебендя-провісник…

– Ось і прийшли, – радіє Віллі, прямуючи до високого будинку.

– Це – салон? – недовірливо уточнює Гоголь.

– Ти ж сам, братику, просторікував: усе на Невському проспекті – омана, – нагадує Тарас. – Пішли. На нас чекає великих слів велика сила…

Усі троє піднімаються сходами. Темно, якісь дивні звуки… Штернберг стукає кулаком у двері. На порозі з’являється білявка не першої свіжості…

– Гутен абенд, фройляйн Шіллер, – вітається Тарас.

«Фройляйн» кокетливо посміхається. І, цнотливо опустивши очі, питає:

– Вас волєн зі дох?

– Передовсім воліємо оковитої.

– Зер гут.

І фройляйн жестом запрошує увійти.

– Які сьогодні у вас гості? – цікавиться Тарас. – Сподіваюся, пристойне товариство зібралося.

– О-о-о, – закочує очі жіночка й лепече з виразним німецьким акцентом: – Очінь благородниє гаспада – Нєстор Васільєвіч, Віссаріон Грігорьєвіч…

– Кукольника бачити не хочу! – махає рукою Гоголь. – Він мені ще в ліцеї набрид…

– Але ж Бєлінський… – нагадує Штернберг.

– О, так, він про мої сочінєнія гарні статейки пописує. Далеко хлопак піде.

– Як на мене, – байдужкувато мовить Тарас, – той москаль у нашому письменстві нічого не тямить. Тупий, як сибірський валянок.

Ураз біля них з’являється чоловік з холодним поглядом і волоссям кольору трухлявої соломи.

– Ето я, Бєлінскій, тупой? – обурено питає він. – Да мєня Рассія скоро на руках насіть будєт!

– Мало кого тая Росія носила… – хмикає Тарас. – І ще поносить.

А Гоголь вигукує:

– Віссаріон Грігорьєвіч! Нєобичайно рад вас відєть! Давно хатєл тет-а-тет погаварить.

Але Бєлінський не звертає на те уваги.

– Маладой чєловєк, – строго питає Тараса, – ви тоже пішетє? Стіхі аль прозу?

– І вірші пишу, і повістинки різнії. Але переважно малюю. Це у мене лучче виходить.

– Ну что же. Не боитесь – я вас в «Отєчєствєнних запісках» раскрітікую? Камня на камнє нє аставлю…

– Подумаєш, велике цабе.

– Віссаріон Грігорьєвіч, – бере Бєлінського під руку чоловічок з хитренькими очицями, – что ви слушаете, ето жє хахли нєобразованниє. Какая у ніх можєт бить літєратура?! Ви толька пачітайтє, как ані пішут! Стид і срам! Бєзобразіє полнєйшеє…

– Ти, как всігда, прав, Нєстор Васільєвіч.

Гоголю уривається терпець:

– Несторе! Ти ж – хохол, як і ми. І звать тебе не Кукольнік, а Кукільник.

– Назвисько, до речі, дуже точне, – втручається Тарас. – Кукіль є кукіль. Одне слово – бур’ян…

– Я нє хохол, маї прєдкі с подкарпатскіх русінов! – обурюється Нестор. – І ваабщє я с малолєтства па-рускі разгаваріваю.

– Певно, на тому Підкарпатті багацько москалів живе, – міркує Тарас.

– Да, – ніби підтверджує Гоголь, – ето самий западний край, гдє єщьо можно услишать рускую рєчь.

Щоправда, Бєлінський і Кукольник (чи Кукільник) цього вже не чують. Ведучи мову «о вєлічії вєлікорусского язика», вони виходять у бічні двері.

– А ісчо к нам Алєксандр Сєргєіч пажаловалі, – повідомляє фройляйн Шіллер.

– А це хто такий?

– О, майн Гот! – дивується німкеня. – Пушкін, канєшно. Такой абхадітєльний… Такой шьон…

– Тю! – виривається в Тараса. – Та йому ж пару літ тому Дантес яйця відстрілив…

Стрімко відчиняються двері.

– Нісенітниця! – лунає звідти обурений голос. – Ось вони!

– Доннер веттер! – вигукує Штернберг, забувши милозвучну українську говірку.

За дверима, посеред кімнати лежить на ліжку голий чоловік зі скуйовдженими кучерями. А біля нього – дівиця в костюмі Єви пестить його срамне тіло…

– Алєксандр Сєргєіч, ти лі ето? Живой! – не може натішитись Гоголь.

– Щоб вам повилазило! Хто ж іще? – невдоволено промовляє класик російського письменства. А до дівки: – Генуг. Гензі – на кухню. Принеси водки, сала й огірків.

– Вас іст дас – огіркі?

– Закусь. Вона і у вашій грьобаній Германії так само зветься. Гуркі! Понімаєш?

– О, я-я!

Дівиця легко зіскакує з ліжка, накидає щось легеньке на плечі і біжить. Класик, докинувши кілька солоних слів, неквапом підводиться і вдягає халат.

– Алєксандр Сєргєіч, как ти? І что ето значіт? – не може прийти до тями Гоголь.

– Із псяюхами бавлюся. А що вдієш? Слава є. Грошики водяться. Писати? Для чого? Та чи я щось путнє встругну?

– А чого ти, Алєксандре, по-малоросійськи заговорив? – допитується Гоголь. – Не помічав за тобою такого раніше.

– То раніше… Я тоді камер-юнкером служив. Дєньгу від государя-імпєратора отримував на развітіє вєлікорусского язика. Хоча моя родная рєчь – французька. Я на ній совєршенно могу із’яснятся і пісать.

– А по-наськи як навчився балакать? – жваво цікавиться Тарас.

– Та вас же, хохлів, у нашій Сєвєрній Пальмірі, як і німців – Розумовські, Сологуби, Велігорські… Та й моя первая любов, Наталка Кочубеїха, з ваших була…

– Того ти й про Полтаву таке понаписував, – робить висновок Тарас. – Я тую твою поему прочитав і навіть картину намірився нарисувати – «Марія» зватися буде…

– А знаєте, – хмурить чоло російський класик, – як за тую «Полтаву» на мене критики налетіли! Наче чорні ворони на падло. Не так я їм Мазепу зобразив! От Байрон і Рилєєв правильно ізобразілі! Тьху! А той писака Бєлінський що? «Майже ніхто не впізнав у ˝Полтаві˝ Пушкіна». Це ж треба! Ще молоко на губах не обсохло – а він уже Пушкіна критикує!

– Та не нервуйся, Олесю, – заспокоює його Тарас. – Мало на кого той писака цидули строчить.

– Добре вам казать! А мені з «Полтавою» і тим Мазепою що робити?

– Знаєш, Олесю, – по-дружньому поплескує Тарас класика, – не чіпав би ти того Мазепу. Хто з ним діло мав – той обов’язково у якусь халепу втрапляв. Ось недавно добрії люди просили мене: напиши лібрето про цього гетьмана.

– Ну-ну, – хмикає Пушкін, – не так тії воріженьки, як добрії люди. І що – написав?

– Та цур йому!

– Олесю, – переводить Штернберг розмову на іншу, більш благонадійну тему, – ти так добре по-малороськи балакаєш. Наче дрібним горохом сиплеш. А приказки які знаєш! Невже у Петербурзі такого навчився?

– А чого ж, – величається класик, – я ще в Адесі бував. Такий славний малоросійський город! А які я вірші про Украйну написав!

Пушкін прикладає руку до лоба, щось пригадує і починає натхненно декламувати:

 
Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Луна спокойно с высоты
Над Белой Церковью сияет
И пышных гетьманов сады
И старый замок озаряет.
 

«Цікаво, – міркує про себе спостережливий Штернберг, – хто це у кого про українську ніч списав – Пушкін у Гоголя чи Гоголь у Пушкіна?»

– Та які збіса в Україні замки! – чи то дивується, чи обурюється Тарас. – Там степ і могили.

– Може, й так, вам видніше, – погоджується класик. – А взагалі мені Україна до душі – чи є там замки, чи нема. І люди гарні. І мова – м’яка, солов’їна. Не те що великороський покруч! Ось ти, Миколо, – звертається класик до Гоголя, – по-якому пишеш? Ніби по-великороськи. А почитаєш і що? Хіба то мова? Гоголь-моголь виходить. Питається, чого ти наш язик коверкаєш?

Гоголь надуває губи.

– Да я знаю, Алєксандр Сєргєіч. Учиться мені треба язику великороському. І я учусь, стараюсь – щоби буть вашим пісатєлєм.

– Старайся не старайся – один біс. Для цього треба великоросом уродитися. Словом, Миколо, з тебе великорос – як із кнура свиня…

Гоголь червоніє, наче рак печений. А Тарас радісно потирає руки:

– Олесю, так ти ж наш чоловік! І, певно, прізвисько твоє не Пушкін, а Пушкар.

– Може, й Пушкар, – каже класик. – Бо є в мені щось таке… козацьке. І хохлів я люблю. А надто хохлушок…

З’являється дівиця зі штофом на таці, салом та огірками.

– Скажу правду. Як на духу, – продовжує світило письменності російської. – Немає в москалів доброї горілки. Та й що у цій Московії є?! В Украйну ідіть, хлопці! В нашу Україну!

Розмова все більше стає крамольною…

– Александре Сергійовичу, – нетерпеливиться Гоголь, – а що було з тою дуелью?

– Кумедія, та й годі! Давайте, братове, по маленькій. Хоча й недобра московська горілка – але ж горілка.

– Ти, Олесю, її підсоли. Ще й перчиком присмач. Так козаки роблять, – радить Тарас. – Зовсім іншою стає тоді, більше смакує…

– Треба скуштувати, – погоджується Пушкін, посипаючи чарку сіллю й меленим перцем. Перехиливши, вдоволено витирає губи й одказує: – Таки добріша стала. Козаки – люди тямущі…

Знацця, так, – продовжує він. – У печінки в’їлося мені те царедворство, невдячна жона, кватира з багатьма покоями, каретним хлівом та великим льохом. Бали, прийоми, салони… Як і лорду Байрону, мені перестало писатися. У нас із ним (як то кажуть?) творча депресія була. Але він хутенько із життям розпрощався-таки. Знайшов лорд собі втіху – війноньку аж у благословенній Елладі…

– Наші задунайські козаченьки теж там воювали. Правда, проти греків, – додав Тарас.

Ці слова викликали в Пушкіна певні асоціації. І він заспівав:

 
Їхав козак за Дунай,
Сказав: – Дівчино, прощай!
Ти, конику вороненький,
Неси да гуляй.
 

Компанія радісно підхопила пісню. Навіть Гоголь згадав її слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Пріапа:

 
– Білих ручок не ламай,
Ясних очок не стирай,
Мене з війни зо славою
К собі дожидай.
 

– Яка мелодія… А слова! Наче прості – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкін. – Недаремно цю пісню дівиці по Європах підхопили й на фортепіанах бренькають. Бо сам Людвіг ван Бетховен якісь варіації на її музику написав. Знаєте, браття, – продовжує він, – оце коли ми співали, то мені на думку вірш прийшов.

– Талант! – захоплено вигукує Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергійовичу!

Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:

 
Ваша дума, ваша пісня
Не вмре, не загине!
 

– Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивується Тарас. – Наша!

І доповнює віршика словами:

 
Ось де, люде, наша слава,
Слава України!
 

– Героям слава! – завершує Пушкін.

Штернберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.

– Не допетраю, – і в голосі його бринить здивування, – то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?

– Він же лордом був, отже, паном, – пояснює Тарас. – А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось…

– «Прєд расцвєтающєй свабодой он встрєтіл гордо свой конєц», – цитує російський класик свої вірші про класика бритського. І починає злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поїду ж на Кавказ, щоб скласти голівоньку. Кому ці гори високії потрібні? «Смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов їде…

У Тараса спалахують очі. Він щось пригадує, цитує:

 
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає.
 

– Аллах акбар! – продовжує Пушкін. – Це ти, братику, про Шаміля й чеченських терористів? Дивись, за таку крамолу можна й у каземат загриміти. Ось мене колись за «Гавриліаду» тягали. Ледь відкараскався. Хотіли мундіри голубиє засадити.

– У всякого своя доля…

– І правда, і сила, – киває головою класик. – Отож, другі мої сердечнії, з війною в мене, як-то кажуть москалі, нє сложілось. Думав покласти голівоньку на дуелі. Хоч якась – а слава. Та одного разу зустрів у публічнім домі Жоржика Дантеса. Не вилазив він із борделів, скурвий син. Став якось із ним за чаркою балакать. А він мені: «Нащо в муках на дуелі помирати? Давай краще кумедію затіємо». До кумедій я, звісно, охочий. «Отож, – мовить Жоржик, – почну до твоєї Наталі клинці підбивати. І до її сестрички заразом». – «Ах ти ж, шельма!» – скипів. «Шельма, – погоджується він. – Ти свою жону почни ревнувати». – «Воно мені треба?» – це я йому. «То ж кумедія», – нагадує він. «Гаразд, – погоджуюсь, – а що далі?» – «Далі мені письмо лайливе нашкрябаєш. Ти ж мастак! А я тобі – виклик на дуель! – пояснює Дантес. – І ніби кулею в твій прутень поцілю». Це мене таки потішило! Я гину, як невольник честі, та й ще з простреленим мужським достоїнством! Ото балачок буде!

– Алєксандр Сєргєіч, невже таке було? У мене в голові не вкладається, – скаржиться Гоголь.

– То хильни горілки, – радить класик, – воно помічне.

І продовжує далі:

– Ну от, Дантес біля моєї Натальї Ніколаєвни в’юном увивається. А воно ж дурне. Втелющилося у французика по самісіньки вуха. Як і її сестричка, Алєксандрина, в мене. Ще одна їхня сестричка, Катька, заміж за Жоржика мріє вискочити. Сам чорт ногу зламає – хто з ким і де. Увесь свєтський Пєтєрбург лише про нас і пліткує. А ми з Жоржиком для більшого ще й заграничних послів у цю катавасію втягнули – голяндського, французького, хотіли навіть агліцького… Бідний Бенкендорф не знає, що діяти, цар уже мене на авдієнцію кличе. Міжнародний шкандаль назріває… Тільки наша дуель може покласти край цій чортівні…

– Я, – вставляє слово Гоголь, – коли був за границею, то читав про дуель вашу. Там усе так натурально описано…

– Менше би ти, Миколо, по заграницях шастав, – радить Пушкін. – Я, приміром, із Росії-матушки нікуди не виїжджав. А ти, бачу, через ті заграниці геть від коренів відірвався. Мушу тобі сюжети підкидати. А щодо газет заграничних – то брешуть вони, як собаки.

– Навіщо так! – подає свій голос на захист зарубіжних мас-медіа Штернберг.

– Чого це ти? – дивується російський класик. – І хто ти такий взагалі?

– Хлопець він наш, – пояснює Тарас. – Хоч і німець.

Пушкін недбало махає рукою.

– Німці, зрештою, теж люди…

І продовжує розповідь:

– Узяв я собі секунданта Данзаса. Найтупішого мого однокашника по Царськосєльському ліцею. Погодили умови дуелі. Вирішили стрілятись до скону. Погода – пречудова. Сніг, сонце… А ще ж – русскіє бєрьози… Зарядили пістолі. Звісно, холостими. Повільно крокую до бар’єру. Назустріч Дантес. Стріляє, я падаю. В штанях у мене спеціально прилаштований міхур зі свинячою кров’ю. Тече вона по матні, капає на сніг. Жоржик біжить до мене. «Стій! – кричу. – Я ще можу… вистрелити. І маю на це право!» Беру пістолет у ліву руку, цілюся… А дай, думаю, Жоржика полякаю, хай у штанці напудить. І кажу Данзасу: «Мій пістоль снігом забився. Не вистрілить. Поміняй». Той – радий старатися. Дає інший. Із справжнім зарядом! Дивлюся я на Жоржика, а в нього писок – як сніг – білий-білісінький… «Так тобі, скурвий сину, й треба, – кажу подумки. – Це за посиденьки з моєю Наталочкою у Полетикіних покоях». Бабах! Вогонь виривається з пістоля. Жоржик зі страху гепає у сніг. Йому, бачте, куля трохи плече дряпнула. Кавалергард сраний…

– Ай да Пушкін, ай да маладєц! – вигукують хором Тарас і Штернберг.

А Гоголь нервово тре свого носа.

– Мені, – каже він, – по секрету казали, що та дуель – затія масонів.

– Бабські плітки! – одмахується Пушкін. – Я сам масон. Колись у Кишиневі в ложу вступив.

– Завжди халепа з тими молдаванами… – коментує Тарас. – І Тимоша Хмельниченка на той світ спровадили, й Олеся масоном зробили…

Класик же оповідає далі:

– Данзас, хоч і тупий, але ж чим чорт не шуткує, коли Бог спить. Ще здогадається, що ми з тої дуелі кумедію зробили. Тому мене садовлять у Дантесову карету, везуть у Пітер. Там я вдаю хворого при смерті чистісінько. Як у Мольєра. Всі мене жаліють. Лейб-хірург Арендт розповідає про мою смертельну рану. На прощання шепочу: «Жізнь кончина…» Мене швиденько відспівують у Конюшенній церковці. Потім галопом везуть у Святогорський монастир. Дорога довга, компанія весела – Саша Тургенєв, Нікіта Козлов, жандармський капітан. Ріжемося в карти, п’ємо водку. Бо ж холодно. У монастирі домовину закопують – порожню. І я – вільний!

Пушкін дивиться на присутніх. «Ну, як?» – ніби запитує.

– Не смерть – а п’єса! – захоплено вигукує Гоголь.

– Ти, Миколо, слухай і на вус мотай, – радить великий письменник. – Уже й тобі про кончину треба подумати…Щоб вона неабиякою була. Для нас, класиків, то діло немаловажне…

– Що ж його придумати?

– Та хоча б, буцімто тебе живцем закопали, – радить Пушкін. – До такого ще ніхто не додумався…

– Не слухай, земляче! – відмовляє Тарас. – А то ще справді закопають…

– Знаєш, Олександре Сергійовичу, – озивається Штернберг, – народ недобре обманювати…

– Гей, німчику, – сміється класик, – наш народ любить, коли його дурять. Ось мій тезко, цар Алєксандр Пєрвий, свою удавану смерть за справжню видав. Тоді надумав простим мужиком Фьодором Кузьмічом представлятися… А я що – гірший?

– Хуже, вєдь ти нє царь! – чується владний голос. Розчиняються двері (їх кілька в покої), і на порозі постає мужик у лаптях та косоворотці.

– А це що таке? – виривається в присутніх.

– Ужо і нє узнайотє?

– Господі Ісусє! – складає руки Гоголь. – Нєужто покойний імпєратор Алєксандр?

– Собствєнной пєрсоной…

– Тьху! – плюється Тарас. – Ще тільки царя бракувало… Люлечку запалити, чи що?

– Я інсценіровал свою смерть, – пояснює екс-государ. – Подданиє нє зналі, кому прісягать. С наслєдніком я не опрєдєлілся. Думал, к власті прідут лібєрали – Пєстєлі, Муравйови-Апостоли… Реформи правєдут, констітуцію прімут. Я етого жєлал…

– То що? – питається Тарас. – Уся ота катавасія на Сенатській площі – твоїх рук діло?

– А чья же?

– Ну і ну… – каже Пушкін.

І дивлячись на колишнього царя, починає декламувати:

 
Смутились мы, твоих чуждаяся лучей,
В порыве гнева и печали
Ты проклял нас, бессмысленных детей,
Разбив листы своей скрижали…
 

– Ето ти про мєня, своего государя-імператора, так красіво напісал? – пустив скупу сльозу августійший. – Нєдооцєніл я тебя, тьозка. Аказиваєтся, ти мєня понімаєш! Как нікто другой!

– Ми, паети, чувствуєм сєрцем, – скромно констатує Пушкін. – І слишім глас нєбєс.

Тарасу теж припекло щось своє прочитати:

 
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських!
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх…
 

На щастя, цар ледве розуміє язик Южной Русі. Він ледь вєлікорусскій вивчив. Бо раніш все по-французьки балакав…

– О чьом ви, маладой чєловєк? – питає декламатора.

– Та це я так… Краще повідай, царю, як живеш, – просить Тарас, розкурюючи люльку.

Ніхто не помічає, як запалений сірник летить у прочинене віконце.

– Да так і жіву, хлєб жую, – оповідає про теперішнє своє життя колишній властитель. – Как простолюдін, странствую по Рассєє-матушкє…

– Очєнь похвально, – тішиться Гоголь, – по Росії нада проєздіться, познать єйо страхі і ужаси.

– От і познаю, – каже Алєксандр Павловіч. – Ізучаю народ, каторим раньше управлял.

– Воно тобі нада? – дивується Тарас. – Сидів би в своєму Пітері і горя не знав.

– Нада, – впевнено рече екс-цар. – Когда познаю радную родіну, кнігу напішу – «Как обустроіть Рассєю?»

Тут чути добірну російську лайку.

– Фойєр, фойєр! – репетує фройляйн Шіллер.

У вікні з’являються язики полум’я.

«Де вже ту Росію обустроїш?» – думає Штернберг.

– Що це ти читаєш? – чую над вухом голос Вакуленка.

– Бестселер від Едічки.

– І як?

– Шиза…

– А ти чогось іншого чекав? То дай моїй Оксані почитати.

– Навіщо?

– Вона цікавиться таким, – сміється Вакуленко. – Каже: постмодернізм.

Віддаю списані аркуші колезі-сусіду.

Наступного дня він повідомляє: «Оксані сія писанина дуже сподобалася. Каже: супер-пупер».

– Та ну! Розігруєш?

– Який там розіграш! Літератори та їхні шанувальники – люди химерні. Точніше – схиблені…

Певно, Вакулі видніше.

Зустрічаюся з Едічкою.

– Ви мене висунули на Нобеля? – цікавиться він.

– Так, як член Нобелівського комітету…