Я не дивуюся. Знаю: лікарі – циніки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дійсне, декотрі говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого існування білкових тіл – і то бажано в якомога комфортніших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголівський Пацюк, якому вареники самі пхалися до рота…)

Пауза затягується. Рудик допиває водичку.

– Я, певно, піду…

– Ідіть, – милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.

Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.

– Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…

Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…

То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…

Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.

Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краєвид. (Знали кляті пани, де будувати свої твердині…)

За кілька кроків – крутий спуск. Упадеш – голову зламаєш. Унизу рівнина. І ріка із заплавою…

Замок – на пагорбах. Неподалік неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звідки взялася ця красуня в нашому північному краї? Стоїть незахищена – ламають її буревії, обсипає зусібіч снігом, періщать дощі… Та вона стоїть. Бач, прижилася…

Ось сонячні промені упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтіти. І вона стрепенулася, зашуміла… Я посміхнувся. Хотілося доторкнутись до неї. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб і порозмовляю із нею.

А зараз уже чую – кличуть… До мене підходить санітарка – дебела жіночка років п’ятдесяти. (У психлікарні персонал має бути міцним. Мало який бешкет хворі можуть вчиняти…)

– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кімната.

Жіночка назвалася Пульхерією Іванівною і виявляє до мене неабияку цікавість. Я не дивуюсь. Це притаманне жінкам із глибинки… Вони ж на убогому інформаційному харчі – не так багато подій відбувається в їхньому світі…

Найперше тітоньку цікавить, чи жонатий я?

Кажу: рано ще…

– Це ж чом? – дивується вона. – Саме час. А дівчина хоч є?

– Ну… – тягну невиразно.

– Значить, нема, – констатує вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лікар.

Як не задерти носа?

– У нас тут гарні дівчата є. Добрі, роботящі… – повідомляє турботлива жіночка. – А от хлопці – непотріб. Як не п’яниця – то гультіпака…

Цілком звична картина.

Отже, можу стати місцевим донжуаном…

Та тітка Пульхерія зовсім інше має на умі. Ось цей молодий парубійко наплодить купу діточок… Та ще й догляне їх. Бо я (так їй здається) хлопець порядний…

Уявляється такий собі «гепі-енд» у гоголівській «Ночі перед Різдвом», коли Оксана з дитятком на руках стоїть біля розмальованої Вакулою хати. А високоповажний архієрей, побачивши це, каже: «Ліпота…»

Пульхерія Іванівна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованої. На жаль, не вражає вона хоч якоюсь естетикою… Ніхто її не розмалював, не прикрасив. Стіни облуплені. Двері – темні.

Каже:

– Це гуртожиток для лікарів.

Зітхаю. Зате в мене окрема кімната! (Уперше в житті!)

Тітонька пішла собі. Розпаковую свій наплічник, витягую звідти свій убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кімнату.

Десь через годину-другу виходжу в коридор. Назустріч іде жінка, десь так за тридцять. Гарна. Але краса вже прив’яла. (Та й як не зів’янути у цій глушині?!)

– Оксано! – чується знадвору. – Ану забери того шибеника. Хай телевізор дивиться. Ну, немає спокою – ні на роботі, ні вдома.

Голос наче знайомий.

Оксана виходить і через хвильку повертається з хлопчиком, ведучи його за руку. Той насуплений. Не хоче дивитися телевізор. Надворі ж гарно…Золота осінь.

Покидаю свою нову обитель. Бачу: на лавиці сидить Вакуленко. Біля нього – недопита пляшка пива.

– Сідай, колего, – запрошує він. – Розслабся. Ось іще один трудовий день позаду.

– Ви тут живете? – питаю, вмощуючись біля нього.

– А де ж іще? – криво посміхається. – То на Заході лікарі мешкають у віллах. У нас же – в розвалюхах…

Відпиває ковток.

– Якщо розібратися… – продовжує мій сусід, – всі ми живемо, щоб працювати…Невідомо на кого. Робимо проблеми на порожньому місці. А потім їх розв’язуємо. І тішимося.

Сердито спльовує.

– Їм, бач, ювілей Гоголя в дурці треба відзначати! Не мають чим зайнятися! А побудувати лікарям хоч якесь житло – грошей чортма. Скільки років у черзі стою… І ще стоятиму…

Вакуленко таки щось упустив. Завдяки отому ювілею хтось відмиє гроші, хтось розрекламує власну персону. А хтось просто нап’ється. Адже наше життя – суцільне свято під час чуми…

Гоголь же – персона цікава… Я про нього у виші реферат писав. З філософії. Професор, який читав цю дисципліну, казав, буцімто Гоголь – представник «філософії серця». Що воно таке – схоже, він і сам не знав…

У переліку рефератів була тема: «Гоголь як філософ». Я міг би такий реферат елементарно здерти з Інтернету – там цього добра навалом. Проте обіклався книжками, перечитав класика. Не так багато він і написав. Правда, я так і не зрозумів, чому Гоголя вважають філософом…

Повертаюся до розмови з Вакуленком.

– Давно тут працюєте?

– Десятий рік уже. Засмоктало, закрутило, як у вирі. Вшитися би звідси кудись… Хоч би й до дідька в зуби…

Вакуленко допиває пиво, спересердя жбурляє у кущі пляшку.

– Ну, все, – каже підводячись. – Піду до Оксани. Нічим її не порадував… Хоч слівце мовлю…

Іде до хати. Я залишаюся надворі. Треба таки сходити в магазин. Щось купити попоїсти. Вважай, цілий день ні крихти…

За кілька кроків від гуртожитку – нашвидкуруч збудована ятка. На ній яскрава вивіска – «Одеон». А збоку ще й англійською – «шоп». (Європа – нічого не скажеш…)

Біля того «шопу» кілька пластикових столиків. За одним – двоє п’ють пиво. У зубах – цигарки. Присмачують нашу солов’їну добірною лайкою. Схоже, хлопці хильнули горілочки, а тоді полірують пивком…

Крамничка тісненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мінералки. А ще – ковбаса, оселедці, тюлька («тюлечка» – як її любовно називають у народі). Збоку – буханці хліба. На іншій полиці – пральний порошок, зубна паста, туалетний папір…

Зі знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, і з себе – нічогенька… Свіже личко, брови шнурочком. Щось жує. На прилавку – пляшка кетчупу. Дівчина прибирає її. Повільно підводиться. Струнка, трішки випинає груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хіба я не хороша. На її устах з’являється посмішка.

– Галько, дай пива! – чується знадвору.

Мужик ввалюється до шопу.

– А платити хто буде? І так у борг дала…

– Ти ж мене знаєш…

– Авжеж. Уже місяць, як у борг товар береш…

– Жінка от-от з Італії доляри перешле… Тоді защебечеш, Явтуха Макогоненка згадаєш… І не тільки пиво давати будеш…

Дівчина буряковіє, люто зиркає на нахабу.

– Скажеш, я поганий? – продовжує Явтух. – Усе при мені на місці. А дівок як тельбушу?! Не знаєш?! Хіба?

І підморгує п’яно.

Дівчина ставить (ні, кидає) на прилавок літрову пляшку пива.

– Та хоч залийся!

– Отак би зразу. Без випендрьожу…

Дядько забирає пляшку, йде до напарника.

– Ви щось хочете? – чую запитання.

Дівчина не дивиться на мене. Ховає очі.

(Не склалося. Розмови не буде. А могло б…)

Беру буханець хліба, ковалок ковбаси, сир. З голоду не помру. І прямую додому…

Проходячи повз двері, за якими мешкають мої сусіди, чую збуджені голоси. Вакуленко, схоже, з’ясовує стосунки зі своєю половиною. Мабуть, не приніс їй черевиків… А суджена вже дметься, розмовляє на високих нотах…

У кімнаті заварюю чайок. На очі потрапляє чималенький талмуд «Керівництво з психіатрії». (Це, вважай, моя Біблія.) Відкриваю навмання. Там, де класифікація психопатій. Читаю – «нестійкий тип». Вони – неначе з глини (чи пластиліну?) – із них можна ліпити будь-що. Вони легко піддаються чужим впливам.

Ні, Едічка не такий. Він – самовпевнений, «тисне» на інших.

Може, отим нестійким типом був Гоголь? Чи його кумир – Пушкін? Яких тільки дифірамбів не співав йому Микола Васильович! Хотів уподібнитись до російського класика. Але глина була не та. Не великоросійська…

Вони (читаю далі про нестійких типів) симпатичні, ліричні, можуть бути приємними співрозмовниками, люблять компанії. Схоже на Гоголя. Не красень. Зате який симпатяга…

…Легко захоплюються. Але так само легко відходять від своїх захоплень.

Здається, і таке траплялося з класиком.

Часто не доводять до завершення розпочату справу. Авжеж, не став він ні чиновником, ні професором історії. А свої «Мертві душі» не дописав…

Вони (тобто нестійкі типи) переконані, що їхні вчинки – необхідні, єдино правильні.

Гоголь теж не сумнівався в правильності своїх дій…

Обманюючи, щиро вірять, ніби кажуть сущу правду.

Таки було це з класиком. І не раз…

Нестійкі психопатичні типи схильні до незвичайних захоплень, але ця захопленість має характер гри…

Ну-ну…

А ще вони «тиняються по життю», часто змінюють місця проживання.

Любив Гоголь їздити по заграницях та й просторами Росії-матінки. Сотворив образ «русской тройки». В «Избранных местах…» є лист під назвою «Нужно проездиться по России». Правда, хотів-таки блудний син повернутися в Україну, осісти на березі Дніпра. «Чуден Днепр при тихой погоде…» Та не склалося. Як і багато іншого…

Закриваю книжку. Чи мені до Гоголя зараз…

Краще думати про щось приємне. Молодому. І не уникнути спокусливих фантазій…

Зрештою, Гоголю, коли він писав «Вечори на хуторі біля Диканьки», було десь стільки, скільки й мені…

Заплющую очі. Чомусь перед очима постає… Галя. Та, що з «шопу». Мій погляд вже купається в її очах, торкається рум’яних вуст, повільно опускається до шиї і падає, як із водоспаду, в заглибинку між високих грудей… А навколо ніч… Божественна українська ніч. На небі – круторогий місяць, що залив своїм сріблом землю, величаючись серед зірок-сестер. Завмер ліс, наче плащем, огорнувся темінню. Неподалік, поміж луками в’ється річка. А на березі – Вона. Легке плаття, що прикриває груди, спадає на траву… Дівчина повільно пірнає у прохолодні води…

От і все. Фантазія скінчилася…

Моє грішне тіло (а чи грішне?) наструнчується. Колись у якійсь книжці про геніїв і божевільних читав, що Гоголь за все своє життя не пізнав жодної жінки. Невже? Боявся протилежної статі? Зате був естетом (як, зрештою, всі справжні українці). Кохався в жіночій красі. І… займався рукоблудством… Тьху, казна-що в голову лізе…

Невже таке можливе? Адже Гоголь – штукар, містифікатор. Умів водити за ніс. Є у нього, в «Невському проспекті», картинка походу в бордель… Може, він і не втік з дому розпусти (як це зробив герой твору), а залишився, щоб спізнати гріховних насолод?

Чому я не лишився в магазині? Подумаєш, дівчина якось віддалася підтоптаному залицяльникові за гроші, які тому висилає дружина з Італії. Ну то й що? Таке життя. І така у нас економіка… Суцільні гріховні спокуси…

Це ж не старі часи, коли за перелюб карали на горло!

Та й нині де знайдеш цнотливих дівчат? Цнота – не в пошані. Як і честь та гідність…

Дивись простіше на речі, хлопче…

Добре казати. Реалії – реаліями. А хочеться-таки чистоти…

Надворі темніє. Галі немає. Не звабив її. Доведеться самому лягати в ліжко…

Дрімаю. Що таке сон? Голос нашої підсвідомості? Вікно в прийдешнє? Чи магічне дзеркало, в якому бачимо себе… без прикрас?

Знову Галя. Чи Галька… Магазин. Шоп.

Заходить Явтух Макогоненко. Дихає перегаром.

– Чого треба? – зиркає дівчина.

– Ніби не знаєш… Іди сюди…

І на прилавок лягає зелений папірець із портретом якогось президента.

– Я не продаюсь…

– Ха! Це тебе сопляк Левко напоумив?

(Мене, до речі, звати Леонідом. Можна й Левком…)

– Синок!.. – це, певно, про мене. – Молоко на губах не обсохло. Думаєш, він має гроші? Стане лікарем? Багато зароблятиме? А ти будеш ходити біля нього панею? Ось що ти будеш мати! – Явтух підсовує під ніс дівчині дулю.

– Кажеш, не продаєшся? – продовжує п’яне белькотання. – А коли отак!

Жбурляє на прилавок ще одну купюру.

У Галиних очах – помітно вагання…

Явтух своїми міцними лапищами згрібає дівчину.

– Не випендрюйся!

Сукня опиняється на підлозі. Спідня білизна – теж…

Груденята – униз на брудний прилавок. Руки Явтуха ніби вростають у дівочі сідниці. Він налягає і важко хекає…

Юне тіло, яким я милувався в струменях місячного сяйва, враз стає для мене гидким… Конвульсійно здригається серед залежаних оселедців, ковбас, прострочених консервів. Котиться відкоркована пляшка кетчупу, яка стояла на прилавку. Виливається на підлогу. Біля дівчини з’являється червоняста калюжа…

– Отак! – реготнув Явтух. – Теж мені цілка…

Кілька різких порухів. З горла дівчинки виривається стогін. Від задоволення? Від болю?

– О-о-о! – стогне Явтух. Злазить вдоволений, – хвацько ляскає по сідницях. – Тепер порядок.

Дівчина (а чи дівчина? жінка не пошлюблена…) підіймається. На прилавку валяються долари – наче позеленіле цвіле листя.

Прокидаюся. На чолі – холодний піт…

Ще не розсвіло. Темно. У вікно зазирає місяць – ніби сміється наді мною.

Перевертаюся з боку на бік. Намагаюся заснути. Так і зустрічаю ранок. У кінці коридора – рукомийник. Хлюпаю водою на обличчя. «Нужник» – у дворі.

Там мене перестріває Вакуленко.

– Отак піклуються про нас, ескулапів, – бурчить. – І це двадцять перше століття… У такий сральник, мабуть, ще Гоголь ходив. Невже й Пушкін, та й усі класики золотого віку російської літератури?…

«Чого він сердитий? – думаю про себе. – Оксана в інтимі відмовила? Треба було з чортом договір укласти і принести їй те, що вона хоче».

Вакуленко рече далі:

– Зараз ще нічого. А взимку… Заметіль… Морозище… Сядеш, скоцюрбишся, то тебе так просифонить… Якось до нас делегація завітала – лікарі з Німеччини. Такі усі чепурні, чистенькі. Навіть плюнути біля них ніяково. Зайшли до нашого туалету – і у гостей мову відібрало. Якийсь німчик оступився та ледь не провалився у яму з лайном… Екстрим! Похитали заграничні ескулапи головами: як же так, мовляв, атомні електростанції будуєте, а пристойних вбиралень зробити не можете…

Тут і я вставляю свої «п’ять копійок»:

– А їхні Гете, Шіллер до яких туалетів ходили? Хіба не до таких, як Пушкін, Гоголь? Зате які твори писали! А нині набудували гарних вбиралень – зате література перевелася.

– Гм, – лукаво посміхається Вакуленко, – щось у цьому є…

І прямує до своєї кімнати. А я – до закамарка, свідчення нашої цивілізаційної відсталості…

Після ранкового туалету (зі звичними елементами екстриму) та склянки чаю вже йду на роботу. Мене доганяє Вакуленко.

– Знаєте, колего, ви таки маєте рацію… – звертається до мене. – Цивілізація – то лайно. Література – теж. І взагалі людині шкідливо жити в цивілізованих умовах.

– Це ж чому? – питаю.

– Бо коли чоловікові живеться добре, і у нього немає проблем – це шлях до божевілля. Німчики, які приїздили до нас, розповідали про своїх пацієнтів. Казали: у них їх чималенько. І вони до них гуманно ставляться. Не так, як ми. Переконували, буцімто психом краще жити серед здорових людей. Та, власне, й здорових у них не так густо… Якщо не психози, то неврози…

– Але і в нас божевільних, певно, не менше.

– Хіба що серед зверхників. А простим людям немає коли про дурне думати. І не дуже-то психи у нас по вулицях розгулюють… Самі втікають до лікарень. Легше їм тут…

Подібні речі я вже чув із вуст нашого головного, Рудика (Рудого Панька – так я його називаю про себе). Відчувається, вміє шеф баєчки оповідати. А підопічні й вуха розвішують. Зрештою, що їм залишається?

Біля воріт замку стоїть крутий джип. Такого в нашій провінції вдень зі свічкою не знайдеш. Яким це побитом занесло його сюди?

– То до комп’ютерного генія братки приїхали, – повідомляє Вакуленко.

На подвір’ї сидить на лавочці худорлявий юнак. У нього розумне, інтелігентне лице. Але в очах – відстороненість. Біля нього крутяться двійко смаглявих кремезних мужиків. Схоже, кавказців.

Хлопець їм просторікує:

– Є речі, які ми не можемо пізнати. Про них не говориться в книжках. Та й не треба знати книг інших, окрім книг святих. Наш розум – нікчемний. Він не відкриє справжні, великі істини. Тільки душа відчуває їх – між сльозами й молитвами. Як шукачі перлин занурюються у морські глибини, щоб відшукати скарби, так і я мушу зануритись у глибини душі, знайти перли правдивості й явити їх людям. У цьому – моє покликання. Відтепер я буду йти оцим шляхом – важким і тернистим…

Кавказці згідливо кивають головами. А юнак далі наставляє їх на путь істинну:

– Відкиньте суєту, щоденні турботи. Нічого не дадуть вони. Навчіться слухати душу. Піклуйтеся про рівновагу душевну – лише вона найбільше потрібна людині. І тоді ви зустрінете Бога, пізнаєте неземне блаженство…

Один кавказець схоплюється і говорить (звісно, кавказькою): «Щось подібне колись я чув уже від дервіша…»

Другий кавказець вторить йому (теж кавказькою): «Немає нічого нового в цьому світі…»

Чоловік глаголить далі:

– Бог подарував мені оте чуття – чути свою й чужу душу…

Побачивши Вакуленка, кавказці підводяться. Співчутливо поплескують свого молодого колегу.

– Крєпісь, брат… Ти нам нужен…

І наближаються до нас.

– Доктор, – це до Вакуленка, – пагаваріть нада.

– Ну, кажіть.

– Нє здєсь. Панімаєш…

– Чого ж – панімаю, – Вакуленко киває головою. Потім до мене: – Вибач. З самого ранку смикають. Робота…

Кавказці й Вакуленко відходять оддалік. До мене долітає кілька фраз:

– Доктор, памагі… Ми без Нікалая – как без рук. Компи нє работают. Торговля застопорілась. Каждий день тєряєм тисячі…

– Жадность фраєра згубіла, – підсміюється над крутими бізнесюками Вакуленко.

– Доктор, сдєлай что-нібудь! Вилєчі Ніколая паскарєй. В долгу нє астанємся.

– Обіцянка – цяцянка.

Отже, й Вакуленко став потрібен. Та не просто комусь – а «господарям життя»… Чому б і не «відігратися» на них?…По повній…

Мене перестріває Рудик (Рудий Панько).

– Щось ви знову блідий, юначе… Як і вчора. Та ще й синці під очима.

– Погано спав…

– Буває, – каже він, – особливо на новому місці. Знаєте, яке найкраще снодійне?

Запитально дивлюся шефові в очі.

– Жіночку би вам перед сном, – повчає начальник. І знову запитує: – Чому люди страждають безсонням?

– Тому що сплять самі.

– Правильно, – згоджується шеф. – Запам’ятайте: сон – то здоров’я, передусім психічне.

– А якщо сни погані?

– То зробіть їх добрими.

– Як? Ви знаєте?

– Ніхто цього не знає. Але треба прагнути…

Бачу, любить побалакати Рудий Панько…

Починаються будні. Знайомлюся із хворими. Едічка сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише. Каже, оповідання про Гоголя…

– Дуже добре, – тішиться Рудик. – А може, й витворить щось путнє. Кажуть, від психа до генія – один крок…

Кілька разів зі мною намагається поговорити ще один хворий. Та щось його стримує. На вигляд цьому чоловікові близько тридцяти. Вважає, мабуть, себе професором, бо всіх повчає.

Підійшовши до мене надворі, нарешті починає:

– Ви – людина мудра. Мусите зрозуміти. Давайте відійдемо вбік. Нас не повинні бачити…

– Чому?

(Уважно споглядаю хворого – з голови до ніг. Що можна чекати від нього? На вигляд сумирний. Агресії не виявляє.)

– Це дуже важливо, – втаємничує пацієнт. – Мені ніхто не вірить. Надія лише на вас…

Виходимо за межі замку. Там нікого немає. Лише з пагорба махає вітами одинока катальпа.

– Про це я багато кому говорив… – рече Професор (так я про себе його назвав). – Люди цікавилися. Та відчуваю – не вірять…

(У деяких божевільних чудово розвинута інтуїція.)

– У чому ж річ? – намагаюся, аби питання звучало щиро.

– Едічка, – шепоче на вухо співрозмовник, – працює на іноземні розвідки… Його заслали. Він розкладає нашу національну екзистенцію.

– Здається, підозрілий тип, – буцімто погоджуюся з Професором.

– Він підсовує нам деструктивні смисли, – впевнено твердить пацієнт.

– Тобто?

– Пише оповідання, а в них, замість того щоб відновлювати національну ідентичність, нівелює її космополітизацією.

Це ж треба! От тобі й на! А Професор веде далі: