– А інші члени? – запитує світоч постмодернізму.

– Є перші відгуки. Позитивні.

– Ви – моя надія…

– Буду старатись, – кажу пацієнту, щоб швидше відкараскатися.

До нас підходить комп’ютерний геній і, піднявши пальця, повчає: «Ті, кому Бог дав особливі дари, мають утверджувати вічне, а не топити свою душу в морі суєтності. Ці люди мусять знати своє покликання. І йти туди, куди воно веде їх».

– Сподіваюся, вам є про що поговорити, – кажу. – А мені треба йти на засідання комітету. Маємо прийняти важливе рішення.

Едічка розуміюче киває головою. Щось запитує комп’ютерного генія. Вони жваво обговорюють.

Сьогодні нарешті очуняв Професор. Після інциденту з Едічкою в нього була істерика. Професора накололи транквілізаторами. Він замкнувся в собі, ні з ким не розмовляв. Тепер почав вимагати, щоб йому дали можливість поспілкуватися зі мною.

– Я слухаю, – кажу йому.

Він мовчить. Блукає поглядом по рівних стінах, міцно пригвинченому до підлоги ліжку, заґратованому вікні. Потім ніби прокидається. І свердлить мене поглядом.

– Слухаю вас, – озиваюся знову.

Погляд пацієнта важко витримати.

Нарешті Професор подає голос.

– Мене зрадили. І це зробили ви! А я вам вірив…

– Хіба це зрада, коли рятують ближнього?

– То – не ближній. То ворог!

– Ворогів теж треба любити. Так заповідав Ісус Христос.

– Ваш тезаурус неістинний, – менторським тоном повчає психічнохворий. – Ворогів люблять лише мазохісти.

– Отже, Ісус – мазохіст?

– Не чіпайте Христа! – різко обриває Професор. – Він наш, український Бог! Христос і нація – найвища святість…

– Безперечно.

– Ви усвідомили свою провину? – грізно питає пацієнт.

Сперечатися немає сенсу.

– Меа кульпа! – вдаряю себе в груди.

– Маєте знешкодити Едічку. Заради нашої Батьківщини, заради доброго, але стражденного українського люду…

– Якщо наполягаєте, то більше не побачите цього чоловіка, – заспокоюю Професора.

– Це – не чоловік, це – потвора!

Звісно, Професор лишається в ізоляторі.

Увечері, коли приходжу додому, мене перестріває Оксана. Сьогодні її чоловік черговий. На ніч вона лишається сама. Якщо, звісно, не зважати на «шибеника» Василька.

– Ви читали текст Едічки? – питає, очевидно, щоб затіяти розмову. – Яка фантазія… А стилістика!

(Пригадуються слова Рудика: мовляв, є хворі, а є необстежені…)

– Я не дуже розбираюся в красному письменстві, – кажу, аби ця дама дала мені спокій.

– Не ухиляйтеся. Кажіть правду. Я відчуваю єством: ви любите літературу. Література – це храм…

«Література – це божевільня», – чомусь саме таке спадає на думку. Проте вголос кажу:

– Мені якось погано уявляється, буцімто Шевченко, Гоголь, Пушкін і цар Олександр Перший зустрічаються. Та ще й у борделі…

– Свята простота! – Оксана м’яко торкається моєї руки. – Ви занадто спрощено розумієте літературу. Вона не є реальністю.

– А чим вона є?

– Грою в реальність, – пояснює моя сусідка, повільно відводячи руку. – І фантазією. Бажано – на грані фолу.

Погоджуюся. Намагаюсь якось завершити розмову. Однак…

– Не хочете запросити мене на чай? – запитує (чи провокує?) Оксана. – Або на каву?

Відмовляти незручно. Чемним таки треба бути.

– З великим задоволенням… (Хоча зовсім інше маю на думці…)

– Тож чекайте, – багатозначно мовить сусідка.

На дворі темніє. Знову осіння ніч.

Ви ж знаєте, що таке осінні українські ночі?

Оксани довгенько немає. Забула? Передумала? І слава Богу.

Якби ж то. Стукіт у двері.

Вона приносить пляшку вина. Здається, імпортне.

– Чай не охолов? – питає.

Всідається. Дивиться на мене. І раптом:

– Ну хіба я не красуня? А коса – довга, пишна… Очі чорні, як терен. А стан?… Та ви не дивитесь!

І після короткої паузи наказує: «Відкоркуйте вино».

Розливаю напій у чашки. Фужерів не маю. Розумію: так не гречно бути. Але що вдієш? Оксана, звісно, кривиться. Пити з чашок вино – фе! Вона хоче шику. Аристократизму – хай навіть позірного…

Раптом щось находить на мене. Починаю лаятися. Подумки:

«Яка це з біса Оксана?! Солоха! Відьма! Цікаво, хто для неї аз єсмь – чорт, дяк чи козак? На чорта ніби не схожий. Не роблю каверз роду людському, зокрема й прекрасній половині. Дяк? Ну, дяк – це як інтелектуал. Гарні й мудрі рече словеса, ловлячи часом на цю приманку хтивих жіночок. А козак?… Козаками усім хочеться бути. Дужими, сильними. Але безтурботними. Може, жінці якраз і треба чорта, дяка й козака – в одній особі».

Мовчу. І моя гостя теж. Лише опорожнює чашку.

Наливаю ще.

– Ти не відповів на моє питання.

(Хіба ми вже на «ти»?)

– Питаєш про красу твою неземну? – починаю пригадувати… й іронізувати.

– Не будь таким наїжаченим. Розслабся…

Оксана (безцеремонно!) своєю рукою гладить мою руку.

– Ти теж гарний…Наче дівчина.

Починає говорити. Її мова – нестримний потік свідомості. Розбурханої, хаотичної, часто мозаїчної. Водночас це наче словесний душевний стриптиз.

– У мене теж була дівчина, подруга кохана!.. Тепер нема. Ти знаєш, що таке самотність? коли тебе ніхто не розуміє? і ти нікому не можеш довірити спрагле тіло, переповнене чуттєвістю, яке хоче ласки; хоче, щоб його пестили, торкалися, язиком у потаємних заглибинах…

Вона – лесбіянка?!

– Ти цього не знаєш; та й – звідки? я теж не знала; а коли у мене почали рости груденята, і з’явився пушок на лоні, та нікого не було вдома (батько-мати на роботі, сестра майже доросла, та й хати вона не трималась) – я ставала перед шафою з великим дзеркалом на дверях – знаєш, колись були такі старі шафи із потемнілими від часу свічадами; дивитися в них – все одно, що подорожувати іншим світом, Задзеркаллям… Я скидала геть усе з себе і дивилась на своє відображення – з ніг до голови… Милувалась, торкалась рожевих сосків, гладила живіт – гарний, гладенький, – ніби зі слонової кістки зроблений; зовсім не такий, як у теперішніх безсоромних дівиць, що оголюють пупки, провокуючи в чоловіків, зголоднілих на секс, спермоінтоксикацію…

(Певно, Оксанку чоловік-медик такою термінологією збагатив…)

– Пальці бавилися кучериками, їм хотілося туди, де тепло, волого, таємничо; де ота горошинка, від дотику до якої робилося млосно… Тіло моє вигиналося (уявляєш, яке воно було у потьмянілому свічаді); на чолі з’являлися краплини поту; а шкіра вкривалася сиротами… Коліна вже підгиналися; я падала на канапу (стару, потерту – та хіба це важливо?); вона була для мене – як розкішне ложе; а пальці все завзятіше пестили розкішницю; і ось… ось-ось! здригається тіло – наче пронизане струмом, в голові паморочиться; я кудись лечу; немає ні кімнати, ні дзеркала, ні канапи; лише – небосинь, білі хмарки, химерні, чудернацькі, легкі, як вата. Солодка вата! І «Що ти робиш?!» І ляпас. «Безсоромниця! Хвойда! Паскуда! Що! Це! Таке?» Хриплий батьківський голос. Я каменем падаю на землю зі своєї солодкої високості. І розбиваюся. Сором виїдає очі… «Одягайся! Бач, розляглася!» – грубо, ґвалтовно ріже голос. І це після того, що зі мною було, – того прекрасного, небесного… Ляпас – від батька! Хіба вони, чоловіки, нас розуміють?! Їм треба, щоб ми велися так, як їм хочеться. А нам хочеться інакше. І-нак-ше!