Дійові сили шведської армії тієї червневої неділі нараховували близько 24 300 чоловік. Це було ядро армії. Крім того, в ній перебувала велика кількість таких, що не брали участі в боях і що їхнє щастя й нещастя цілком залежало від примхливих змін воєнного успіху. Насамперед це було приблизно 2 250 поранених, хворих і калік, потім приблизно 300 артилеристів, що не брали участі в атаках, і ще 1 100 інтендантів і канцеляристів. Необхідною групою, про яку часто забувають, хоч без неї ніколи не могла б діяти армія, були численні конюхи, їхні помічники, візники, робітники та челядники в обозі, що часто виконували найгіршу працю: їх нараховувалося приблизно 4 000 чоловік. У війську була ще одна група, про яку часто забувають, – жінки й діти. Особливо серед офіцерів було заведено брати із собою в похід цілу родину – дружину, дітей, багато служників, а часом і вмеблювання. Навіть простих солдатів могли супроводжувати їхні родини. Оздобою цього мандрівного наметового міста того ранку були приблизно 17 000 дружин, служниць і дітей. Серед жінок були, наприклад, дві куховарки, Марія Бок і Марія Югансдотер, які дбали, щоб на столі в короля була їжа; серед іншого вони повинні були допомагати розбирати дичину, яку двірський мисливець Кристофер Бенґт притягав до королівського столу. Були й такі жінки, як двадцятиодноріч-на дружина сурмача Марія Кристіна Спаре з Померанії або Ґертруда Лін-сен, одружена з одним лейтенантом із драгунського полку Дюкера. Ще однією такою жінкою була Бриґіта Шерценфельдт, що народилася 1 червня 1684 року в королівському маєтку Бекаскуґ неподалік Кристіанстада в Сконе. Її батько, лейтенант кавалерії, і мати померли, коли вона була ще дитиною, і Бриґіту після цього виховували родичі. В її вихованні не було чогось особливого. Вона отримала релігійну освіту, і, певна річ, її навчено звичайної жіночої праці, або, як написано в її життєписі, «таких ремесел і мистецтв, які личили її становищу і статі». Усього п’ятнадцятирічною, 1699 року, вона за згодою родичів одружилася з візником при лейб-гвардії Матсом Берновом. У них народився син. Але десь тоді ж таки Матса покликано до війська й послано до Польщі. Бриґіта поїхала за ним і замешкала в Ризі. Потім її спіткало горе за горем: помер хлопчик, і, крім того, невдовзі надійшла звістка, що Матс поліг під Торунем. Це було 1702 року. Оскільки всі її родичі у Швеції на той час уже повмирали, Бриґіта вирішила залишитися в Ризі. За кілька років вона знову вийшла заміж, також за військового, фельдфебеля Юнаса Ліндстрема. Ліндстрем служив у Курляндському корпусі Левенгаупта і був одним із тих, кого послано на схід. Бриґіта не знала, що їй робити. Погані дороги додому до Швеції і любов до чоловіка спонукали її їхати з ним на війну, незважаючи на труднощі та небезпеки. Тепер, у свої двадцять п’ять років, вона разом зі своїм Юнасом опинилася в дивному чужому краю біля обгородженого частоколом міста під назвою Полтава.

Часто шведські жінки супроводжували своїх чоловіків у військових походах

Оскільки таких, хто взяв із собою на війну дружину, було все-таки мало і неодружених жінок також було не багато, можна вважати, що в армії відчувався великий сексуальний голод. Цілком зрозуміло, що в джерелах важко знайти щось із цього питання. Можемо спокійно припустити, що у війську були повії, хоч їх швидше за все не вистачало. Декотрі чоловіки зверталися один до одного, хоч за гомосексуалізм загрожувала страта. Те, що до такого «содомського гріха» вдавалася принаймні частина офіцерського складу, ми знаємо. Траплялося і скотолозтво, хоч за нього також належала страта. У цьому останньому випадку винного чекало таке безглуздя, як потрійна страта. (Про одну таку страту солдата, яка сталася під час походу, розповідали, що його «спершу повісили, тоді поклали в багаття і ще мали відрубати йому голову, та кат не мав чого рубати».)

Те, що командири, а часом і солдати могли брати в похід родину, – цікавий факт, який дещо каже про умови життя вояків. Він також дозволяє нам припустити, що точка зору цих людей на війну дуже відрізнялася від теперішньої. Навіть якщо війна з багатьох поглядів була для них таким самим лихом і прокляттям, як для нас, усе ж є певна різниця. Для більшості офіцерів, а також для частини солдатів вона, як уже згадувано, була годівницею і полем для кар’єри. Для багатьох війна не була суцільним, безумовним лихом, що пожирає все і всіх, у ній можна до певної міри лишатися збоку й самому вирішувати, наскільки ти в неї встрянеш. Обов’язки служби були тоді менші, ніж тепер, і для тих, хто дивився на війну як на годівницю, вона була, звичайно, майже нормальним станом, у сумних рамцях якого знаходилося місце і для родинного життя. Що такий відсторонений погляд на війну мали й прості люди, свідчить те, що битва інколи могла бути для них справжнім видовищем. Бувало, що цілі валки цивільного населення вибирались подивитися на якусь битву, наче йшлося про велетенську театральну виставу. (Зрештою, таке існувало ще і в ХІХ столітті.)

Унизу, в прибережній долині Ворскли, з того боку, де було місто, тяглася низка шведських польових оборонних споруд, серед них – три редути, пов’язані між собою довгими ходами сполучення та валами. Ці споруди з’явилися в середині травня як безпосередній відгук на спробу росіян саме в цьому місці перейти Ворсклу. Обидва супротивники зібрали свої сили навколо цього гарячого місця й почали завзято копати шанці та відповідно зміцнювати свої позиції. Потім стався обмін потужними ударами. Якийсь час здавалося, що боротьба набуває форми справжньої позиційної війни, учасники її кожен зі свого боку річки копали в чорноземі один за одним шанці. Це було спортивне змагання з боротьби, яке росіяни десь через місяць програли: вони відмовилися від спроби звільнити обложене місто в такий спосіб і натомість перейшли річку далі на північ. (Шведські загони, яких послали на другий берег до щойно залишених російських укріплень, зруйнували їх і забрали із собою як здобич усього потроху: залізні й дерев’яні лопати, барила з горілкою і кількох «болотяних дідьків», що забагато хильнули, позасинали, і потім про них у загальному шарварку забули.)

Від північного й західного країв Яківчанського лісу, до яких причепилися двоє чи троє сіл і кілька розкиданих невеличких хат, відхиляла своє незворушне обличчя рівнина. Суха піщана земля стелилася в далину легкими, спокійними хвилями. Подекуди на ній траплялися невисокі пагорби, кряж або улоговини. Шведським солдатам, народженим у суцільних лісових хащах, ці степи, що розляглися до самого обрію, мабуть, здавалися дивом. Один із них, Андерс Пільстрем, хорунжий Далекарлійського полку, писав у своєму щоденнику про новий для них краєвид, який вони побачили тут, в Україні, і, між іншим, зазначив, як легко заблукати на «неоглядних пласких полях» цієї країни. Але тут, поблизу річки, місцевість не була рівна, мов підлога в бенкетній залі. Від найвищого місця біля самих берегових круч, що спадали до води поблизу села Патлаївки, вона поступово знижувалася на захід і на південь. Кряжі й улоговини тут закінчувалися й переходили у спокійні обриси рівнини. На ній далеко не з кожного місця відкривався широкий овид, що варто запам’ятати, бо це найближчими днями матиме важливе значення. А ще на цій рівнині в певних місцях можна було сховатися в балках; навіть найнепоказніші кряжі могли заступити овид і неабияк обмежити поле зору для розвідника. Через це часто доводилося діяти наосліп і наражатися на прикрі несподіванки.

Відразу на північ від Яківчанського лісу, безпосередньо прилягаючи до крутого берега річки і до щойно названого найвищого місця на рівнині, розташувався російський табір. Він був ґрунтовно укріплений і дуже великий: неправильний чотирикутник із дещо заокругленими боками, в якому вміщалась основна частина піхоти та артилерії, понад 30 000 чоловік. (До цієї цифри треба ще додати невідому кількість обозного люду, цивільних та інших, як завжди у таких таборах.) На площі, не більшій за один кілометр, де були й руїни порожнього села, скупчилася велетенська маса людей серед тісняви наметів, обозних возів, гармат, харчів, господарських речей, амуніції та всього іншого. Табір обладнано протягом п’ятниці, укріплення викопано вночі проти суботи. І спереду, і з боків були насипані вали, а перед ними викопані рови. Особливого типу укріплення, що оточували табір, звалися люнетами. Це були споруди, відкриті ззаду, але з великими трикутними відрогами, спрямованими назовні, немов гострі зуби хижого звіра. Отже, загальна лінія тих укріплень – її називали куртиною – була не суцільна, а уривалася через рівні проміжки, що давало можливість військові відносно швидко виходити з табору. (Ці проміжки – маленькі земляні поріжки – вели всередину табору і були одним з його вразливих місць.) Великі вали табору підсилювали також гармати. Перед самими валами були влаштовані перепони для тих, що нападали, у формі шпалер із кущів та рогаток, що стирчали на всі боки.

Табір був укріплений тільки з трьох боків. З четвертого боку, східного, були кручі майже шістдесят метрів заввишки, що спадали до річки. Звідси росіяни не боялися нападу, тому тут не було жодних укріплень. Із цього боку йшла звивиста дорога вниз, до лісистої річкової долини, далі через річку до кількох менших укріплень біля східного берега. З цілком обґрунтованої поваги до свого ворога росіяни забезпечили тил і лівий бік – той, що був найближче до міста, – облаштувавши табір у розтині між стрімкими прибережними кручами та Яківчанським лісом. Розташування табору було водночас і безпечним, і вкрай ризикованим. Якби довелося відступати, то в них із цієї пастки було б тільки два шляхи, і обидва ненадійні. Їм треба було б іти назад тим самим шляхом, яким вони прийшли, – на північ уздовж річки, або відступати просто через Ворсклу. Переправа цілої армії через річку однією поганою дорогою вимагала б дуже багато часу, якого насправді не було б у скрутному становищі. Під час відступу на північ увесь час існувала б небезпека, що шведські загони відкинуть їх у річкову долину. До того ж, якби шведи зайняли позиції на північ від табору, то цей шлях відступу був би взагалі відрізаний. Російський табір безперечно був сильний щодо оборони, та щоб досягти цієї сили, вони самі загнали себе в таке становище, яке, часом би їх спіткала невдача, могло виявитися катастрофічним. От тільки хтозна, чи шведи мали б нагоду скористатися з цього.

Сухе поле, майже степ, зверху з шаром м’якого лесового ґрунту, що оточувало табір з півночі та заходу, також було відносно пласке, але трохи спадало вниз. Приблизно за кілометр на захід від табору хвилястий терен утворював велику западину. Неподалік від неї був іще один чималий ліс, Будищанський. Він простягав свої відроги на північ і великою дугою повертав на північний захід, а там ішов уздовж Івончинського струмка, що повільно плив невеликою улоговиною. Дно улоговини утворював мулкий мочар, і ще там було кілька озерець; водяне плесо оторочували дубові та ясенові гаї. Уздовж струмка купчилися також невеликі глиняні хати під солом’яними стріхами, оточені тинами, і по всіх берегах росли вишні. Від частини хат залишилися тепер тільки стіни й закурені димарі. Незважаючи на руїни, це була справді ідилічна місцина, але невдовзі вона мала стати ареною великих страждань і трагічних подій.

Між двома великими лісами, Будищанським і Яківчанським, була прогалина від 1 200 до 1 500 метрів завширшки, не цілком гола, а поросла кущами й навіть купками дерев. Уздовж неї тяглася невисока смуга пагорбів. Цей коридор між двома лісами мав велике значення. Він був єдиним шляхом, яким шведські війська могли пройти, щоб напасти на російський табір. (Ушикування військ були майстерним утворенням, що мало вразливі місця і, щоб діяти якнайкраще, потребувало такого рівного поля, як підлога в танцювальній залі; ліс для них був цілком непридатний. Про те, щоб маневрувати на лісистому нерівному терені великими військовими силами, годі було й думати.)

Російське командування добре розуміло значення цього коридору, тому вже в п’ятницю віддало наказ блокувати його польовими укріпленнями. Спершу облаштовано пряму лінію із шести редутів упоперек прогалини між двома лісами. Протягом п’ятниці вони були готові, і в них розмістили піхоту та артилерію під командуванням бригадира на прізвище Айґустов. Другого дня цар Петро оглянув шведський табір і дійшов висновку, що оборону в коридорі можна ще дужче зміцнити, а тому наказав спорудити додаткові укріплення. Малося збудувати чотири нових редути, але не паралельно до попередніх, а під прямим кутом до них у напрямку шведського табору. Тепер ціла система укріплень набувала форми літери Т.

Монумент на місці російського редуту

Це був простий, але геніальний хід. Під час нападу шведів на систему редутів спрямована під прямим кутом лінія розділила б їх навпіл, немов хвилеріз. Крім того, ця лінія могла б спрямувати дуже небезпечний фланговий вогонь на шведські загони, які лавою, – а це тоді був єдиний бойовий порядок, – наступали б на задню лінію редутів. (Те, що фланговий артилерійський вогонь, спрямований на загін, вишикуваний у лаву, завдавав величезних втрат, стане зрозумілим, коли зважити, що гарматне ядро, вистрілене проти лави, могло знищити лише чотирьох чоловік. Коли ж воно влучало збоку саме в лаву, то чисто теоретично могло скосити десь із 150 чоловік. Отже, фланговий артилерійський вогонь по зімкнутій лаві міг призвести в ній до страхітливого ефекту падіння один на одного кеглів, чого не могло б статися, коли б у неї стріляли спереду.) Якби шведи пробилися через систему редутів і пішли далі просто вперед, їх, крім того, накрив би згубний фланговий вогонь із гармат, якими були нашпиговані вали. Коли б шведи замість цього обрали пряму атаку на табір із західного боку, їх обстріляли б із бокових укріплень. До того ж, завдяки системі редутів росіяни добре бачили всю місцевість перед полем бою, що забезпечувало їм цілковитий захист від якоїсь несподіваної атаки, які так полюбляв Карл ХІІ. У кожному разі російське командування, видно, вважало, що атака через цю систему призведе шведів до великих втрат, а це ще збільшить шанси росіян на перемогу.

Олександр Меншиков

Тієї неділі вісім із десяти редутів були добудовані, укомплектовані й готові до бою. На двох, найдалі висунутих уперед у поздовжній лінії, ще працювали. Редути трохи відрізнялися один від одного за формою та величиною, більшість із них були квадратові (навіть кілька трикутних), і довжина кожного боку сягала близько 50 метрів. Це були споруди з високих валів, із брустверами для залоги, оточені з усіх боків ровами. Відстань від дна рову до верхівки бруствера мала близько п’яти метрів. Залога кожного редуту сягала чотириста-п’ятсот чоловік, і можливість оборонятися в них була велика. Кожен редут, крім піхоти, захищала ще й артилерія; як правило, в кожному готовому редуті було по дві 3-фунтові гармати. Стояли там і кілька важких гармат. Росіяни могли б послати однаковий шквал вогню і з мушкетів, і з гармат, і з кожного боку редуту.

Ті, що стріляли, і ті, що ладували їм зброю, стояли б за надійним захистком брустверів та валів, які важко було б штурмувати. Крім того, щоб перепинити можливий штурм, укріплення були оточені рогатками.

Редути стояли так, що їхні залоги могли бачити одна одну; у проміжках між ними, 150-170 метрів завширшки, кілька таких укріплень спільно могли розпочати нищівний перехресний вогонь. Що далі шведи намагалися б посуватися в глиб редутів, то густіший і влучніший ставав би перехресний вогонь, спрямований на них. Редути захищала велика військова сила: Білгородський, Нечаєвський і Неклюдовський піхотні полки, загалом близько 4 000 чоловік, що їх підтримували від чотирнадцяти до шістнадцяти 3-фунтових і кілька важких гармат. До цього треба додати ще головну частину російської кінноти, 17 драгунських полків: разом 10 000 шабель під командою генерала Меншикова. Вони чекали не на видноті відразу за задньою лінією редутів і також мали на підмогу тринадцять 2-фунтових гармат. Таким міцним корком росіяни заткнули шведам єдиний шлях для наступу.

Російські будівельники працювали, не покладаючи рук, щоб закінчити два останні редути, а солдати із сусідніх, виглядаючи з-за брустверів, у нетерплячому чеканні спостерігали їхню працю. Літній вітер підхоплював стукіт сокир, якими орудували будівельники, і через розпашіле від спеки поле доносив на південь, де його чули шведські вартові, які також чекали, що буде далі.