Повідомлено пароль, яким будуть користуватися під час битви. Він міг придатися, якщо буде важко в бою відрізнити свого від ворога; в одній армії мундири окремих частин досить різнилися між собою, а видимість часто була погана. Як звичайно, пароль був: «З Божою допомогою». Послано вістових до різних невеличких сторож із наказом, щоб вони повернулись і негайно приєдналися кожна до своєї частини. Одна з таких сторож перебувала біля Буланівки, оточеного лісом села за двадцять кілометрів на південь від Полтави, близько від Ворскли. Та сторожа складалася з тридцяти драгунів із полку Єльма, а командував нею двадцятичотирирічний підпоручник зі Стокгольма Карл Роланд. Її завданням було добувати харчі для свого полку і водночас тримати на відстані роз’їзди козаків із ворожого табору, що вигулькували навколо. Саме коло Буланівки був один із найкращих бродів через Ворсклу, і цей маленький загін доти мав на своєму рахунку чимало сутичок із ворогом. До Буланівки помчав верхи один із генерал-ад’ютантів, – до речі, це одна із безперечно найнебезпечніших посад у війську під час бою, – молодий капітан Нільс Бунде. Він повідомив Роланда та його загін, що вони повинні негайно повертатися під Полтаву. Для Роланда цей наказ прийшов дуже невчасно. Річ у тому, що він не додумався взяти до Буланівки своїх коней на зміну, а тепер не мав коли їх забрати. (У бій усі офіцери звичайно брали із собою коней на зміну або запасних, під наглядом своїх служників. Ними замінювали поранених чи вбитих коней.) Отже, Карл Роланд залишився в бою без запасних коней, і, хоч він тепер, вертаючись назад, як йому наказано, ще не знав цього, скоро та обставина мало не коштувала йому життя.

Коли король закінчив обід, почалося казання. Потім він, лежачи на похідному ліжку, оточений численними відвідувачами, звелів, щоб його винесли з келії. Ліжко з королем обнесли навколо, щоб він сам міг поглянути на приготування до наступу. Через якийсь час носії зупинилися на луці нижче від монастиря, де була розташована гвардія. Король поговорив то з тим, то з іншим гвардійцями. Його поранену ногу оглянула група спеціально вибраних лікарів, що мали лікувати рану під час очікуваної битви. Головним серед них був Мельхіор Нейман, медик, який уже лікував короля й раніше, після злощасного перелому ноги під Краковом 1702 року. Двоє інших були Якоб Шульцен і полковий лікар Ґустаф Бультенгаґен. Коли королеві перев’язували ногу, він клав її на коліно служника, що накривав стіл, Югана Гультмана. Юган був старим, відданим служником, що звичайно розважав монарха різними переказами та оповідками, а того вечора йому доручили нести необхідні ліки свого пана.

Мушкет, пістоль та шпага

О восьмій годині до людей, що оточували ноші короля, приєднався загін гвардійців – двадцять чотири спеціально відібраних надійних хлопців. Серед них був солдат Нільс Фріск, що вже раз носив був королівські ноші, після згадуваного перелому ноги. Фріск ходив під білими прапорами гвардії від самого початку війни і як бувалий вояк отримав свою пайку болячок і ран, що їх вона так щедро роздає своїм учасникам. Його й досі мучила прикра вогнепальна рана в лівому стегні, отримана в боях на Двіні 1701 року; в битві під Головчином понад рік тому російська куля прохромила йому праву кисть (треба сказати, що калібр тогочасних мушкетів був дуже великий, близько двадцяти міліметрів), тож відтоді мізинець та підмізинний палець тієї руки були паралізовані. Нільс Фріск і його двадцять троє товаришів разом із п’ятнадцятьма лейб-драбантами під командою лейтенанта Югана Єрти мали служити особистою охороною короля. Прості сині плащі з жовтими закаврашами та жовтою підшивкою солдатів лейб-гвардії разюче відрізнялися від розкішних, блакитних із золотим мундирів лейб-драбантів. Завданням цих солдатів було насамперед утворювати навколо Карла живу заслону від куль; так само як у піхоті спеціально призначені гренадери звичайно мали йти спереду або з боків командира, гвардійці та драбанти своїми тілами повинні були ловити кулі, призначені для їхнього найвищого зверх-ника – короля. Це доводить, що у війську не вельми вірили поголоскам, ніби куля не бере короля і його не можна поранити. (Ішли чутки, що його хлопцем зачарувала одна відьма, зробивши невразливим до куль.) Завдання, яке виконували Фріск і його товариші, було вкрай небезпечне, їх мали нівечити і вбивати замість короля. Король був самодержавним монархом, що отримав найвищу владу на землі від самого Господа Бога. Його радощі і болещі в очах генералів і, може, також в очах багатьох солдатів важили безмірно більше за жалюгідне життя кількох нещасних солдатів: ними можна було пожертвувати.

Короля не понесуть у бій, а натомість його повезуть білі коні на ношах, що їх змайстрували хлопці з Мури, Далекарлійського полку. Ноші були прив’язані між двох коней, що утворювали своєрідний тандем, а на них можна було підняти похідне ліжко з шовковими матрацами, самодержавним королем і всім іншим. Обіч цього повозу буде поставлено по вісім солдатів. Переднього коня мав вести не якийсь там вершник чи конюх із королівських стаєнь, а сам Нільс Фріск.

Після таких приготувань залишилося чекати. Сірий присмерк над землею почав густішати. Граф Піпер приєднався до людей, що оточували короля. Разом із Реншельдом він сів на землю. Навколо ношів юрмилася більша частина генералітету й вищих офіцерів. Люди сиділи на землі, загорнувшись у свої плащі, або сяк-так поприлягали, щоб урвати хвилину сну. Коні стояли осідлані, готові вирушати. Тим часом як тіні оберталися в сутінки, а сутінки згущувалися в темряву, люди навколо, в лісах і на луках, у бівуаках і в наметах, чекали на сигнал до виступу.

Єдиним гучнішим звуком за ті довгі години чекання в темряві була луна окремих пострілів із північного боку, ближче до річки. Валашський полк, частина легкої кавалерії під командою полковника Сандула Кольци, що нараховував близько тисячі шпаг, зайняв позицію вздовж гребеня узвишшя, яке тяглося паралельно Ворсклі в напрямку села Яківці відразу на південь від укріпленого табору. Там стояло з’єднання російської піхоти й кінноти. (Можливо, ще й рота вістових, легкий загін із ста тридцяти солдатів, який часто використовували для розвідки.) Метою всього цього маневру було відвернути увагу росіян від пересування армії. А взагалі панували тиша, темрява літньої ночі й очікування.

Ordre de bataille

Близько одинадцятої тих, хто спав, збудили. Тишу розітнув клич, що полинув над головами солдатів, які ще не зовсім прочунялися зі сну: «Вставайте, виступаємо!» Цього сигналу чекали. Послано вістових у різні табори піхоти й кінноти з наказом виступати. Левенгаупт, що був задрімав, прокинувся від того кличу і вмент підвівся. Він гукнув своїх служників і наказав бігти до його коней та доглянути, щоб вони були готові. Генералова квартира, з кіньми й солдатами, була за чотириста метрів звідти. Прийшовши туди, він сів на коня й помчав назад, щоб спіймати Реншельда. Звичайно, у суцільній темряві він його не знайшов. Вихід піхоти з місць постоїв не минув без ускладнень, і впорядкування колон також скоро було геть порушене. За планом кожен батальйон мав своє місце в одній із чотирьох колон. У темряві важко було дотримуватися ладу, і частина з’єднань опинилася не на своїх місцях. Тому Левен-гаупт відразу наказав зупинити початий уже марш і провів перерозподіл з’єднань у колонах, щоб він цілком відповідав планові. Цей захід може здатися формалізмом, а проте він був украй необхідним. План розташування війська для ведення битви, ordre de bataille, був складений, виходячи з того, які саме частини утворюватимуть кожну окрему колону. Якби сталася помилка, то вишикувати їх до бою було б важко і згаялося б багато часу, а цього, певна річ, не можна було допустити в становищі, коли вирішальне значення мала швидкість. Поки відбувався перерозподіл, із темряви вигулькнув Реншельд, до краю обурений такою, на його думку, нічим не обґрунтованою затримкою. Він знайшов Левенгаупта й сердито накинувся на нього: «Де ви, в біса, вештаєтесь? – І додав: – Ніхто не може вас знайти, ви хіба не бачите, який зчинився розгардіяш?» Левен-гаупт, виправдуючись, послався на темряву та на плутанину в таборі й додав, що він, до речі, цілий вечір пробув біля ношів короля. Реншельд відмахнувся від його виправдувань, а натомість запитав, котрий полк зараз ітиме в колону. Генерал відповів, що не знає, мовляв, він щойно прийшов сюди й сам мусить довідатися про це. Така відповідь, мабуть, іще дужче розсердила запального Реншельда: «То он ви який, ні про що не дбаєте. Я не маю від вас ніякої допомоги чи користі, зроду не подумав би, що ви можете виявитися таким, я вважав вас за іншого, а тепер бачу, що дарма». Левенгаупт намагався урвати його тиради, мляво захищався, казав, що не заслужив таких звинувачень. Він пообіцяв, що негайно зробить те, що хоче Реншельд, хай тільки той скаже, чого саме він хоче. Фельдмаршал нечемно й сердито урвав його мову словами: «Краще я сам усе зроблю», – після чого залишив ображеного й невдоволеного Левенгаупта. (Усупереч його виправданням, генералова вина у плутанині під час виходу з табору та під час розподілу полків у колони, звичайно, була чимала. Він вочевидь злегковажив цей свій обов’язок. Години перед виступом, коли він гаяв час у пасивному очікуванні, навіть не подбавши про спорядження своїх коней, явно свідчили про його флегматичну вдачу.) Невдовзі офіцери впорядкували колони, і вони були готові до маршу. Обоз і вільні від обов’язків люди були вже або в Пушкарівці, або недалеко від неї. Лише деякі невеликі гурти ще й досі трималися поблизу монастиря.

Шведське церковне начиння

Хоч і було згаяно багато дорогого часу, але проказали молитву. Це була головна й дуже важлива частина психологічного готування до бою. Тим, хто останніми днями не причащався, у таких випадках звичайно веліли приступити до причастя. Була навіть спеціальна молитва, яку належало проказувати «перед походом або в інших небезпечних випадках»: «Дай мені й усім тим, хто зі мною проти ворога нашого стане, відвагу, щастя в бою і перемогу, аби наші недруги бачили, що ти, Господи, з нами, і змагаєшся за тих, хто покладає надію на тебе». Крім того, перед самим початком більших боїв завжди співали псалом 96, вірш 6:

 
Господь, неживого й живого творець,
Дає нам снагу і розраду,
Він мужність вдихає до наших сердець
І не залишить нас на загладу.
Тверда наша віра, спонука до дій,
Несхитна основа всіх наших надій,
Ми з нею усіх переможем.
 

Головною темою молитов і псалмів, до яких удавалися перед боєм, був саме заклик до відваги, а також прохання, щоб Бог дав щастя в бою і зміцнив серце у грудях солдата; страх мав бути приглушений. А протягом тих темних нічних годин його безперечно відчував кожен. Бої завжди були дуже криваві. (Навіть ветеранам їхній досвід не вельми допомагав, адже бої відбувалися досить рідко. У середньому вояк, мабуть, за ціле своє життя брав участь у трьох-чотирьох битвах. Часто між ними минали довгі роки, отже, вояки не мали нагоди навчитись дивитися на бій, з його смертельними небезпеками, як на звичайну буденну річ.) Завданням таких коротких молитов було також прищепити солдатам віру в те, що війна і битва відбувалися з Божої волі й що саме Бог урешті визначає, хто має перемогти в бою і кому судилося загинути. Треба було, щоб вояки приймали те, що станеться, щоб у них не взяло гору здорове природне бажання ухилитися й утекти.

Аксель Спаре

Коли о першій годині ночі моління скінчилося, піхота знову рушила з місця. Рота приєднувалася до роти; тихо, не користуючись своїми інструментами, попереду йшли барабанщик і горніст, за ними капітан на чолі перших загонів мушкетерів десь по п’ятдесят чоловік у кожному. Потім ішли дві групи списоносців; між ними йшов хорунжий, що ніс ротну хоругву. А за ними решта два загони мушкетерів на чолі з лейтенантом. Десь такий вигляд мали всі сімдесят рот піхоти, що складали вісімнадцять батальйонів. Колона за колоною тихо йшли вперед. Першою колоною піхоти командував генерал-майор Аксель Спаре; до неї входили два батальйони Вестманландського полку, разом 1 100 чоловік; Нерке-Вермландський полк, також по два батальйони, що разом нараховували 1 200 чоловік; за ними йшов ґрунтовно перемолочений Єнчепін-зький полк, єдиний батальйон якого нараховував усього 300 чоловік. Друга колона, під командою генерал-майора Берндта Отто Стакельберґа, складалася з двох слабких батальйонів Вестерботен-ського полку приблизно по 600 чоловік кожен, так само слабкого Ест’єтського полку, що складався всього з 380 чоловік, зібраних в один батальйон, і двох батальйонів Упландського полку по 690 чоловік кожен. Відразу за ними йшов генерал-майор Рос і його третя колона, яку очолювали два батальйони Далекар-лійського полку, разом 1 100 солдатів; від них не відривалися два батальйони піхотинців лейб-гвардії. Четверту й останню колону, під командою генерал-майора Лаґеркруни, складали решта два батальйони лейб-гвардії. Лейб-гвардія нараховувала загалом 1 800 солдатів. Посеред лейб-гвардії їхав на своїх білокінних ношах король, тісно оточений охоронцями й численним почтом. Останніми йшли Кальмарський і Скараборґський полки, кожен з яких складався з єдиного батальйону приблизно з 500 чоловік. Піхотинці, яких разом було приблизно 8 200 чоловік, важкою ходою простували в ніч.