6. Анатомія поля бою

Східною межею арени була річка. Ворскла обережно торувала собі шлях на південь, де впадала в Дніпро. Вона текла не зовсім рівно і звивалася, ділилась, тоді її численні закрути й рукави знову збігалися докупи, а ще до неї долучалося безліч маленьких річечок та струмків, що, перш ніж злитися з нею, тяглися вздовж низького болотистого річища, яке утворювало невелику долину від одного до двох кілометрів завширшки. Ширина самої річки, залежно від того, де саме вона текла, у найширших місцях від берега до берега була десь сто метрів. Береги або затіняли річку лісами, що доходили до самої блакитно-зеленої води, або обрамляли її відкритими заболоченими луками, або спадали до неї стрімкими піщаними кручами. Від цієї річки, що, наче безконечно довгий, вибагливий підпис, звивалася долиною, розлягалася на захід українська рівнина, утворюючи пласку височину.

Південною межею арени було саме яблуко незгоди – Полтава з навколишніми ярами та селами. Місто лежало зовсім близько від річки, на височині поряд зі стрімким берегом. Воно виросло там, де давня дорога, що з’єднувала Київ із Харковом, перетинала Ворсклу. Полтава була невелика: разом зі своїми околицями вона займала трохи більше ніж один квадратний кілометр площі. Як і більшість поселень на цих теренах, вона була укріплена. Сама фортеця з міськими будівлями всередині її стін являла собою прямокутник площею приблизно одну тисячу на шістсот метрів. Цю площу ділив на дві частини один із численних ярів, притаманних тим теренам. Із тих двох укріплених частин північна, більша, власне, і була самим містом, а південна – передмістям Мазурівкою. Узбіччя яру з боку Мазурівки все було у вишневих садках, в яких уже доспівали вишні. Відразу на північний захід від фортеці на височині було ще одне передмістя, яке знов-таки оточував дугою довгий земляний вал.

Типове облаштування шведської траншеї

Будинки там були спалені під час облоги, і тепер від цієї частини Полтави залишилися тільки каміння, недопалки й попіл.

Полтава була досить слабкою фортецею. Росіяни помітили це й від грудня попереднього року ревно працювали, щоб поліпшити обороноздатність міста. Передню стіну її, обернену вниз до річки, раніше майже незахищену, тепер укріпили. Росіяни також впровадили до міста додаткову артилерію, тож у його арсеналі тепер було 28 гармат. Самі фортечні стіни були найпростішої будови: земляний вал із дерев’яним частоколом, а перед ними – неглибокий рів. На той час фортеця вже відчутно підупала, частокіл був пощерблений і поколений гарматними пострілами, а вал у багатьох місцях перекопаний. Над однією з міських брам здіймалася чимала дерев’яна вежа, а крім того, навколо фортеці було ще кілька менших бастіонів, декотрі з блокгаузами. Залога складалася з 4 200 чи трохи більше солдатів, з яких хіба сотня були артилеристами. Крім того, на оборону міста взято близько 2 600 чоловік навколишнього населення й міщан. Керував тим строкатим стовпищем Олексій Степанович Келєн, якому з кінця квітня щастило витримувати шведську облогу. Та це було не таке вже й велике досягнення, як можна подумати, тому що облога від самого початку мала одну мету: виграти час, отже, й провадили її на півсили.

Шведські облогові споруди були розташовані відразу на південь від міста і спрямовані проти південної частини фортеці та передмістя Ма-зурівки. Облога як така була вкрай складним заходом, і її провадили переважно за суворо визначеними правилами. Існувала формула, якої належало в таких випадках дотримуватися. Вона звалася Вобанським нападом, від прізвиша французького маркіза, який опрацював нові, вдосконалені типи укріплень і водночас, щоб бути послідовним, вигадав такі самі досконалі способи здобуття тих своїх витворів. Найперше треба було спорудити укріплені лінії навколо і навпроти валів, щоб захиститись і від нападу ворога з-поза фортеці, і від його наскоків з фортеці. Для цього треба було вночі викопати на відстані 600 метрів те, що фаховою мовою звалося першою паралеллю, на якій, серед іншого, мала стояти важка артилерія. Потім треба було посуватися все ближче. На відстані десь 300 метрів належало спорудити другу паралель, також із гарматами, і, врешті, третю паралель закласти майже біля фортечного валу. Між цими паралелями копали апроші – траншеї, що йшли зигзагом. Якщо й тоді фортеця не здавалася, можна було викопати сапи – підземні переходи, кожен з яких вів до того місця у стіні, де артилерія мала пробити великий отвір. (Ті, що облягали, могли також підкопатися під ворожий вал, закласти туди потужну вибухівку або міни й висадити все в повітря, щоб у такий спосіб пробити отвір.)

Шведи багато в чому дотримувалися тієї формули, хоч і в меншому обсязі. Викопано три паралелі з апрошами та всім іншим, поставлено батареї, навіть були спроби закласти під частокіл міни. Спершу король твердо заборонив штурмувати фортецю, але, щоб посилити тиск на обложених, 12 травня вчинено напад. Тоді була пробита прогалина в укріпленні й захоплений шмат частоколу, де згодом поставлено невелику батарею. Шведи постійно, хоч і не дуже завзято натискали на це мале місто; вони не витрачали ядер на нищівний обстріл, проте й далі підкопувалися під вали та закладали нові міни. Залога влаштовувала невеликі вилазки, а росіяни робили з другого берега надаремні спроби допомогти обложеним. Усе відбувалося так, як і належало під час облоги.

Пам'ятник коменданту фортеці Полтава

З плином часу становище всередині фортеці погіршувалося. Тієї неділі закінчилися харчі та боєприпаси, і через брак куль росіяни використовували шматки заліза й камінці. (Принаймні не менше значення мало й те, що в Келєна не було чим платити солдатам. Ця нестача була дуже небезпечна, бо солдати, не отримуючи платні, не мали й бажання боротися на повну силу.) Оскільки бракувало також олива та іншого матеріалу на ручні гранати, росіяни кидали з валів на шведські позиції каміння, дерев'яні оцупки, трухляве коріння і здохлих котів. Шведи у відповідь і собі шпурляли в них камінцями, так близько один від одного стояли супротивники. Одного разу росіяни влучили здохлим котом у плече самому королеві. На цю нечувану образу шведи закидали росіян градом ручних гранат, і ті кілька днів не зважувалися виявляти такого зухвальства. Проте більшість їхніх дій не були такі невинні. Росіяни нишком підкрадалися і стріляли в солдатів та обслугу в траншеях. Не минало й дня, щоб не згасло чиєсь життя. На одному посту протягом дня загинуло п'ять шведських солдатів. Усі впали від влучних пострілів, що розчерепили їм голови. Праця в апрошах була дуже небезпечна й надто одноманітна. Траншеї під час дощу наповнювались водою, і солдатам доводилося бродити у рідкій грязюці, що сягала їм вище колін, до того ж у їхні намети теж затікала вода, і всі речі були мокрі. Єдина вигода від злив була та, що вони звичайно змивали геть великі смердючі кінські трупи, які лежали по всьому полю і на пагорбах.

Відразу на схід від фортеці стрімкі, зарослі лісом пагорби збігали вниз до річки та лугу завбільшки десь із квадратний кілометр, який щороку затоплювала вода. Майже на цілу весну луг обертався в мочар, а під осінь висихав і ставав добрим пасовиськом для тамтешньої худоби. На цьому лузі, як і в інших мочарах уздовж річки, того року розплодилася сила-силенна всяких жаб, що своїм кумканням і кваканням не давали багатьом спати. Ще одними нічними звуками було голосне перегукування російських вартових; вони звичайно кричали: «Добрий хліб, добре пиво», дратуючи і спокушаючи своїх супротивників.

На південь від міста, за кущами і обробленими нивами, що їх облогові укріплення порізали на дрібні клапті, пролягав один із багатьох ярів, які скрізь перетинали Полтавську рівнину. Цей яр, здебільшого зарослий лісом, раптово уривався і переходив у довгу, голу, суху балку, що мала багато відгалужень. По дну балки протікав струмок. Подекуди в балці стояли купки хат, і там же облаштувалися ті військові частини, що тієї неділі перебували в траншеях, – Седерманландський і Крунуберґський піхотні полки. Внизу балки купчилися їхні намети між лозових куренів та інших вигод, які після себе залишили ті частини, що стояли тут до них. Трохи південніше від цього місця мали свій табір українські союзники шведів, запорозькі козаки. Під час облоги вони виконували різну важку роботу, а також були мішенню для росіян, що стріляли в них із міського валу. У той період облоги запорожці зазнавали більших втрат, аніж шведи. Їхня боротьба за звільнення з-під російського гніту, гідна співчуття, мала тепер далеко не почесну форму – вони кололи дрова, копали шанці й носили вантажі. Їхній бунт проти царя завдав їм великого лиха, а невдячна важка праця в траншеях вимагала великих жертв. Настрій запорожців опустився до найнижчої позначки. Важко було присилувати їх слухатись наказів.

Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві

Рівнину на північ від міста також розтинав довгий і широкий яр. Він ішов із півночі на південь і зникав невдовзі у великому Яківчан-ському лісі з виярками, струмками та схованими між деревами озерцями, що простягався між шведськими позиціями навколо фортеці та великим російським табором за кілька кілометрів далі. Десь за кілометр на північний захід від міста, на другому боці багнистої, зарослої вільхою улоговини, здіймався довгастий пагорб. Він межував із зеленим морем Яківчанського лісу, а на його схилах буяли виноградники та вишневі садки. На південному кінці цього пагорба стояв монастир, збудований 1650 року, де розташувалося шведське командування. Там були король і його штаб, похідна канцелярія і драбанти – особисті охоронці короля, а також уся двірська челядь. Там же, на монастирському пагорбі, серед вишень і кущів винограду, стояла табором тієї неділі вся шведська піхота, крім тієї, що брала участь в облозі. Вона стояла, полк за полком, довгими рядами: ряди складених у високі піраміди списів, рушниць під спеціальним накриттям, ятки маркітанток, багаття і виходки, певна річ, окремі для командирів і для солдатів. Через те, що ця місцевість зі своїми пагорками, лісом і садками була дуже незручна для розташування на ній табору, він, оскільки не міг бути суворо геометричної форми, чого звичайно намагалися досягти, справляв враження якогось домашнього неладу. Гвардія вже раніше отаборилася біля монастиря, але інші військові частини стали тут на відпочинок тільки п’ять днів тому. Солдати спали під голим небом, намети були непотрібні за такої вологої спеки.

Карл Реншельд

За чотири кілометри на захід від безладного табору піхоти, на хвилястій рівнині між безлюдними селами Рибці та Пушкарівка, витягся далеко в довжину табір шведської кавалерії. Крім трьох кавалерійських і двох драгунських полків, що стояли в інших місцях, тут перебувала вся шведська кавалерія, розташована в довгому ряду систематично згрупованих окремих квадратів упритул до більшої, природної системи лісистих ярів. Табір розпланував фельдмаршал Реншельд власною високою особою.

На південь від Пушкарівки розташувалася більша частина шведського військового обозу під охороною двох драгунських полків. Там стояли тисячі й тисячі підвід і бричок, трохи захищених глибоким яром, який вважали «inaccessible»¹⁶. Позад обозу терен розтинала глибока ущелина. (Мабуть, місце під обоз було вибране так, щоб воно на випадок відступу могло стати опорним пунктом цілої армії: тут, завдяки широкому розгалуженню ярів, можна було б зупинити наступ росіян, а обоз тим часом перевести далі на південь дорогою на Кобеляки і аж до Дніпра.) Те, що шведське військо, навіть у такому становищі, коли воно було скупчене навколо Полтави, так розкидало свої табори, зроблено свідомо. Шведська армія намагалася не тримати всіх своїх сил в одному місці, бо це скоро призвело б до збільшення смертності. Адже серед смороду і бруду велетенських таборів квітли хвороби. Таке розпорошення військових частин по різних таборах було найлегшим способом стримувати їх.