7. Шведське командування влаштовує військову нараду

Дедалі більша активність росіян протягом недільного ранку занепокоїла шведське командування. Багато генералів особисто подалися до передніх сторож поглянути, що діється в росіян. Король, як уже згадувано, звелів віднести його до однієї з тих сторож, яку росіяни недавно атакували і яку він наказав був зняти. Генерал Левенгаупт також подався до сторож. Він був із багатьох поглядів незвичайною людиною. Дуже здібний вояк, обізнаний не тільки у своїй справі, впевнений у собі, щирий християнин, розумний, на диво освічений як на військового (раніше його прозивали «полковником-латиністом»), чим він пишався. Генералові була притаманна велика особиста мужність: під час бою він завжди тримався спокійно й незворушно і завжди не вагаючись кидався туди, де найгустіше роїлися кулі. А проте це була складна особистість. Він мав похмурий погляд на життя і виразну схильність до песимізму. У спілкуванні з іншими він не був гнучкий, і через це легко доходило до сварки. Щодо інтриг, спрямованих проти нього, – дійсних чи тільки підозрюваних, – він мав надчутливий нюх, і це часто надавало його способові думання ледь параноїдального відтінку. Коли до цього доходило, він чи не в кожному кутку бачив наклепників. Обличчя в нього виявляло таку саму суперечливість, як і вдача: його риси свідчили водночас про слабкість і про силу, очі були великі, наче трохи налякані, з важкими повіками, що гармоніювали з довгим породистим носом і невеликим, але рішучим ротом. Народився він п’ятдесят років тому, в розпал запеклої війни, у шведському військовому таборі в Зеландії під Копенгаґеном; його батько, вояк і великий землевласник, а також мати, сестра у других Карла Х, із чванькуватим прізвищем цу Гогенлое-Нойштайн унд Ґляйхен, рано повмирали, залишивши його сиротою. Після цього до його виховання доклав рук дехто з верхівки шведського дворянства, зокрема Маґнус Ґабріель Делаґарді та Карл Ґустаф Вранґель, господар замку Скуклостера. Левенгаупт навчався в університетах Лунда, Упсали й Ростока, у цьому останньому захистив дисертацію.

Адам Левенгаупт

Його метою із самого початку була дипломатична кар’єра. Та коли він повернувся на батьківщину після навчання в Німеччині, надія на посаду службовця виявилася такою малою, що йому довелося задуматись над своєю подальшою долею. Як уже мовилося, перед молодими дворянами загалом було два шляхи, і якщо шлях пера для Левенгаупта виявився закритим, залишався тільки шлях меча. Проте нові засади, що діяли в армії Карла ХІ, де офіцери переважно повинні були починати службу від найнижчих звань і поступово дослужуватися до вищих, анітрохи не влаштовувала самовпевненого юнака. Як було узвичаєно, він натомість пішов служити у військо за кордоном. Спершу він воював проти турків в Угорщині, а потім майже десять років маршував під нідерландськими прапорами у Фландрії. Коли 1700 року вибухнула війна, він став командиром одного з новостворених полків. Під час запеклих боїв у Прибалтиці Левенгаупт скоро виявив свій хист. Він був єдиним із шведських командирів, якому щастило раз по раз перемагати дедалі численніше й досвідченіше російське військо. 1705 року Левенгаупта призначено губернатором Риги й віддано під його команду шведські війська в Ліфляндії, Курляндії та Земґалії¹⁷. То була дуже швидка кар’єра, безперечно, основана на його великому вмінні та знанні.

Він цілком відповідав тодішнім патріархальним уявленням про командира, що має бути як батьком рідним своєму війську, і справді часто виявляв турботу про своїх солдатів та офіцерів, а його підлеглі також ставилися до нього добре; генерал любив поговорити про те, як він уболіває за своїх бідолашних вояків. На війні він був обережний – риса, що за тих обставин часто була чеснотою, але не завжди. Ця обережність інколи могла обернутися в щось дужче схоже на бездіяльність.

Генерал Левенгаупт закінчив свій короткий огляд, повернувся до табору, до свого намету, й ліг спати. Його мучила бігунка, і він не мав апетиту.

Опівдні король скликав військову нараду. Були запрошені фельдмаршал Реншельд, королівський радник граф Піпер і командир Далекар-лійського полку, полковник фон Сіґрот. Становище шведської армії робилося непевним. Практично ті, що облягли Полтаву, самі опинилися в облозі.

Останнім часом натиск росіян чимраз дужчав. Відрізані від навколишнього світу шведи дуже потерпали від нестачі майже всього, починаючи від харчів і кінчаючи бойовими запасами. З останніми було скрутно. Тобто було досить набоїв до гармат, а от запас до мортир і гаубиць був недостатній. Та найбільше бракувало куль і пороху для ручної вогнепальної зброї, а до всього ще й частина дрібного пороху для мушкетів була зіпсована й малопридатна. Становище було таке безнадійне, що видано заборону говорити про нестачу пороху. У марних спробах поповнити запас набоїв, що весь час зменшувалися, багато офіцерів віддавали на перетоплювання свої олов’яні сервізи, а також виливали кулі із заліза.

Шведи бігали внизу під містом і збирали ядра, вистрілені з російських гармат. Ненастанні дрібні сутички з ворогом могли призвести до того, що невеликий запас, який іще був, поволі, але невблаганно вичерпається, і тоді військо дуже ослабне чи навіть стане цілком безборонне перед добре годованою і добре озброєною російською армією. Щодо інших необхідних речей, то місцевість навколо Полтави дедалі більше спустошували й висмоктували. Підвозити харчі було дуже важко, бо в околицях вічно роїлися російські загони. Їжі ставало дедалі менше. Крім того, через страшну спеку ті запаси, що були ще, швидко псувалися, чому сприяла й нестача солі; замість неї вживали зіпсований порох. Ціни на те, що ще можна було купити, дуже підскочили: за кухоль горілки треба було заплатити 8 далерів, за маленький шматок м’яса – 4 далери. Голод почав показувати в армії своє сіре обличчя, а останні два дні декотрі з’єднання не мали навіть хліба. До всього, важко стало діставати чисту воду. Справи з обмундируванням теж були кепські. (Коли ми думаємо про шведських вояків під Полтавою, то повинні викликати в уяві образ не бадьорих сміливців у ошатних, добротних синіх мундирах, а лави виснажених горопах у зношеному, пошарпаному вбранні.) Не тільки люди страждали від того, що їм усього бракувало. Важко було також добувати фураж для сили-силенної армійських коней, тепер їх годували переважно листям. Була загроза, що через брак фуражу та води вони почнуть масово гинути, а без коней армія не могла б обходитися. Проблеми з постачанням ще дужче загострилися тепер, коли всі війська були стягнені докупи на невеличкий клаптик землі. Що більше людей і тварин скупчувалося на тому обширі, то менше ставало ресурсів. Те велетенське стовпище люду й худоби, яке зібрали тут, гадаючи, що скоро відбудеться вирішальна битва, у такому катастрофічному становищі з постачанням могло протриматися тільки дуже короткий час.

Ще більшою загрозою, ніж погане забезпечення, було те, що в армії почав падати бойовий дух.

До тієї неділі військо мало за собою дев’ять років виснажливих походів. Ще коли воно залишало Саксонію восени 1707 року, солдатів почало опановувати почуття зневіри і безнадії. Відтоді спливло чимало часу, армія заглиблювалася все далі на схід, наздоганяючи ворога, що ніяк не давався в руки, її підточували хвороби, голод, уперта партизанська війна, погана погода й сумнів. Вирішальна битва, що мала принести мир, такий бажаний для багатьох із них, ніяк не наставала; солдати проклинали ворога, що все тікав від них. Листи додому свідчили про нескінченну низку невдач і сумнів, який дедалі наростав серед солдатів. Гвардійський полковник Карл Маґнус Посе на початку квітня 1708 року писав додому своєму братові: «Усі бажають, щоб Господь віддав зрадливого ворога в наші руки, після чого, як ми сподіваємося, настане благословенний мир; нехай почує нас Господь задля смерті Христової і його мук, бо ми вже починаємо ненавидіти ці щоденні труднощі, які не меншають, а більшають». Страхітлива зима ще дужче знесилила армію, яка все далі відривалася від батьківщини; нові й нові злигодні разом із чимраз меншими шансами на перемогу призвели до того, що вже на початку весни бойовий дух шведів вочевидь пішов на спад.

Як уже згадувано раніше, бойовий дух упав і в союзників шведів – запорожців. Серед них уже визрівав бунт. Шведи змушували Мазепу їздити верхи перед лавами зневірених козаків і звертатися до них із теплим, підбадьорливим словом.

Однією з причин падіння бойового духу в армії – але так само і його ознакою – можна вважати погані знаки та віщування, про які багато мовилося протягом останнього півріччя. Коли військо наприкінці 1708 року розташувалося на кілька тижнів в околицях Ромен, про це відразу пішло багато чуток. Почали перешіптуватися, нібито королеві пророкували, що він буде доти непереможним, доки не здобуде Рим. Оскільки між назвами Рим і Ромни була певна подібність, дехто вважав, що тепер має здійснитися пророцтво і король скоро зазнає поразки. Гомоніли і про інші зловісні ознаки. (Так само, як раніше із вдячністю помічали суцільні добрі ознаки для шведів перед битвами, наприклад, біля Клі-шова 1702 року чи біля Фрауштадта 1706 року.) Ми не сумніваємося, що віра у віщування була глибоко укорінена в армії. Така дуже шанована особа, як, наприклад, священик драбантів Єран Нурдберґ – той, що потім став історіографом короля, – запевняв, що йому було послано справжнє знамення стосовно битви під Мальтіце за рік до того, як вона відбулася. Він побачив ту битву уві сні й наперед визначив і її дату, і її перебіг. Такі знаки на небі, як несправжні сонця, сонячні затемнення та комети, теж, як правило, спостерігали з тремтінням. Саме комети ще й у 80-х роках XVII століття мали майже незаплямлену славу віщувань і ознак наближення Судного дня. Проте їхня слава як віщувань почала блякнути, віру в комети помалу перемагали вчені та їхня нова механічна модель Всесвіту. Тоді у Швеції взагалі процвітала забобонність, у тій Швеції, де вогнища на відьом ледь почали пригасати, але й далі жило багато уявлень із чарівного світу давніх часів. Забобонність була поширена в усіх станах суспільства, сам король був дуже схильний вірити в надприродне. Карл боявся темряви і залюбки спав у товаристві своїх вояків, поклавши голову на коліна котромусь солдатові. Проте в армії намагалися стримувати найгірші вияви забобонності, чарувати та «замовляти» зброю було суворо заборонено.

Оцінювати волю до боротьби армії завжди важко, але в цьому випадку легко собі уявити, як гніт постійних невдач, великі втрати і відчуття дедалі більшого безсилля разом із поступовою втратою віри в майбутнє підточували бойовий дух і солдатів, і командирів. До цього слід додати розпачливе становище з харчами і все відчутніше фізичне виснаження через постійні дрібні сутички. Армія просто-таки знемагала. (Нарікали всі, і командування зробило спробу підняти підупалий дух з допомогою чуток: наприклад, між солдатами поширювали поголоску, що вже наближається велике підкріплення.) Побільшало дезертирів. Дійшло до того, що командир Далекарлійського полку Сіґрот, який брав участь у нараді, сказав королеві, що він уже не може покладатися на своїх солдатів.

Таким самим тяжким було стратегічне становище армії. Бідолашне військо опинилося в мішку, замкнене в просторі не ширшому як п’ять миль між Дніпром, Пслом і Ворсклою. Після того як більша частина російської армії перейшла Ворсклу й розташувалася укріпленим табором, почався тиждень удаваного маневрування. Шведське командування даремно намагалося звабити росіян до відкритого бою; воно будь-що хотіло уникнути необхідності атакувати ворога, що стояв за міцними укріпленнями. 22 червня вся шведська армія вишикувалася, чекаючи атаки росіян, але так і не дочекалася. Шведське командування поширювало також фальшиві рапорти про наближення допомоги і про своє тимчасове знесилення, які через перекинчиків мали б попасти цареві до рук і спокусити супротивника вийти зі своїх укріплень та з-поза валів і стати до відвертого бою. Але ті хитрощі та зваблювання не давали бажаного наслідку. Росіяни вперто відмовлялися починати бій на шведських умовах. Їхня зустрічна стратегія була підступна й добре продумана: замість приймати виклик до відкритого бою вони постійно збільшували натиск на пошарпану шведську армію. Безнастанно покусуючи її, вони намагалися виснажити шведів і не дати їм забезпечити себе харчами. Росіянам у цьому щастило. Натиск на шведів іще збільшився, коли російська армія наблизилася до Полтави, знову ж таки під захист міцних польових укріплень.