4. Війна

Війна, що привела велику шведську армію в серце України, була безпосереднім наслідком шведської великодержавності. Шведська влада вперто боронила те, що завоювала за минулу добу. Якщо війнами та завоюваннями намагалися досягти безпеки Швеції, то все скінчилося химерним парадоксом: якраз безпека її ослабла. Як виявилося, вели-кодержавність значною мірою розбудовували за рахунок Данії, Польщі та Росії. Ніщо не свідчило про те, що ті держави мовчки погодяться із втратами території, які їх спіткали. Протягом довгих років їм надто часто наступали на пальці, і вони ще й досі боліли.

У Данії реваншизм нив, як хворий зуб. Найпершою метою данської зовнішньої політики було вирватися з кільця, яким її оточили шведи, й повернути собі втрачені провінції. У Польщі також плекали плани відвоювати втрачені землі, хоч поляки не казали про них так відверто, як данці. Країна, власне, мала тільки один вихід до моря – через Ґданськ. А литовські і білоруські терени, що належали до Польщі, навпаки, намагалися отримати той вихід через Ригу у шведській Ліфляндії, і поляки сподівалися скоро домогтися цього. Новий володар, що посів польський трон 1697 року, курфюрст Саксонії Фрідріх Авґуст, якого ще називали Дужим, перед коронуванням у Кракові мав скласти присягу, в якій було й зобов’язання повернути втрачені землі.

Росіяни також снували підступні реваншистські плани. Найперше вони були зацікавлені в тому, щоб повернути Інґерманляндію, бо через утрату цієї землі їх відрізано від Балтійського моря. Підписуючи мир у Столбові 1617 року, коли Інґерманляндія переходила в руки шведів, російські представники відверто сказали: раніше чи пізніше вона знову повернеться до Росії. Уже в середині XVII століття російська держава почала знову розширюватися. Вступ на трон нещадного, дивовижного Петра І започаткував нову фазу в історії країни, початок велетенської праці, спрямованої на те, щоб зробити відсталу й ізольовану Росію сучасною європейською державою. Життєво важливим для російської держави та російської торгівлі був доступ до вільних від криги портів. Після того як росіянам не пощастило зброєю забезпечити собі вільне плавання в Чорному морі, вони звернули свої погляди на Балтійське і на шведські провінції на його берегах. Вибір напряму експансії в такому становищі був цілком природний. Саме тоді значення балтійських портів дуже зросло і насамперед завдяки зростанню торгівлі певними російськими товарами.

Становище було вкрай напружене. Якщо політична кон’юнктура згуртує ворожі Швеції сили до спільної дії, у Північній Європі вибухне велика війна. На зламі століть почали з’являтися ознаки того, що ґніт, який веде до комори з порохом, уже горить, хоч цього ще не видно.

На Великдень 1697 року помер Карл ХІ, вимучений раком шлунка. Його хвороба вже раніше спонукала до наступу данських дипломатів. Вони повідомили зі Швеції про великий голод і про загрозливий внутрішній розбрат. Декотрі з них вважали, ніби він зразу почнеться, якщо вибухне війна. Тільки дехто з ворожого табору розумів, що ці надії вочевидь перебільшені й викликані почасти пропагандою, а почасти схильністю сприймати бажане за дійсне. Дипломати і стратеги вважали, що тепер випадає блискуча нагода напасти на Швецію.

Почалися таємні переговори, спершу тільки між Данією та Росією, але потім до тієї змови було залучено й Польщу. Влітку 1698 року цар Петро, повертаючись додому, щоб особисто допомогти в тортурах і масових стратах стрільців, які саме вчинили бунт у Москві, зустрівся з Авґустом ІІ у Раві, містечку неподалік від Львова. Після триденної безпросипної пиятики впереміш із таємними політичними переговорами нові друзі обмінялися зброєю та одягом на знак побратимства і розійшлися. Для обох цих володарів думка про війну зі Швецією стала ще звабливішою: обидва вони щойно воювали з Туреччиною і обидва залишилися ні з чим. Авґуст розраховував на загальну підтримку поляків, якщо він рушить у похід і здобуде Ліфляндію (що також дало б йому привід і далі тримати в країні своє саксонське військо, а це ще дужче зміцнило б його становище в Польщі).

Протягом літа 1699 року температура піднялася ще на кілька позначок. Між Данією та Швецією виникла зовнішньополітична криза, і яблуком незгоди, як бувало й раніше, стала Гольштинія-Ґотторп. Ці незалежні герцогства на південь від Данії були тісно пов’язані зі Швецією і мали велике стратегічне значення. На випадок війни з Данією вони давали шведам можливість поставити ютландців між молотом і ковадлом. Данія цілком природно сприймала Гольштинію-Ґотторп як постійну загрозу, як знятий із запобіжника пістолет, спрямований у спину данській державі. Гольштинські герцоги мали великий вплив на молодого шведського короля. Шведська зовнішня політика була спрямована на підтримку цих герцогів. У цьому напруженому становищі шведи ухвалили постанову, яка підкинула дров у багаття. Частину укріплень у Гольштинії, зрівняних із землею кілька років тому, мали знов відновити, і саме з допомогою шведської армії. До Шлезвіґа і Померанії послано військове з’єднання. Шведські дії не викликали війни, але мали вплив на розвиток подій. Вони пришвидшили інтриги проти Швеції, а водночас і початок війни, якому мали б стати на заваді, – ще один парадокс історії. Данське керівництво почало готуватися до війни і відверто вимахувало прапором агресії при різних королівських дворах Європи. Восени 1699 року в Дрездені була підписана таємна угода. Зацікавлені країни, Данія, Росія і Саксонія, домовилися там спільно напасти на Швецію. Визначено й час нападу – січень або лютий 1700 року.

Сподівання трьох країн-змовниць на великі і швидкі перемоги, як невдовзі виявилось, не здійснилися. Швеція показала себе підготовленою до нападу. За всю свою історію вона ніколи ще не була такою боєздатною. Наполегливі реформи Карла ХІ спричинились до того, що країна мала велику, добре навчену і добре озброєну армію, показний флот (що було не менш важливе), нову систему військового фінансування, яка могла витримати величезні початкові витрати. А проте на блискучому спорядженні, в якому красувалися шведи, де-не-де траплялися бридкі іржаві плями. Оборона прибалтійських провінцій мала чимало вад, багато важливих фортець на кордоні перебували в поганому стані. А ще й захист із моря був не пристосований до того, щоб відбити напад росіян на Фінську затоку. (Ці вразливі місця потім зіграють фатальну роль у ході війни.)

Війну почало Авґустове саксонське військо. Зразу ж усе пішло не так. Незграбна спроба в лютому 1700 року раптово напасти на Ригу й захопити її не вдалася. У березні у війну вступили данці й зайняли Гольштинію-Ґот-торп. У липні шведи відповіли блискавичною атакою і вибили Данію з війни; з допомогою кораблів голландського та англійського флотів шведська армія висадилася на східному узбережжі Зеландії, усього за кілька миль¹² від Копенгаґена. Почувши важку ходу шведського війська під самою столицею, данський король Фредрик вирішив, що, мабуть, він усе-таки дарма надумав почати війну, і уклав мир.

Російський прапор

Шведи змогли повернути кораблі, гармати і багнети на схід. На той час там до зграї напасників приєдналася ще одна країна, а саме Росія, що за добрий тиждень після того, як був укладений мир із Данією, оголосила Швеції війну.

Це свідчить про неабияку хибу в плануванні союзу напасників, хибу, яка, мабуть, рятувала Швецію першого року війни. Змовники не склали якогось спільного військового плану. Тому їхні дії були дуже неузгоджені.

Росіяни затрималися зі вступом у війну (вони хотіли спершу закінчити війну з Туреччиною). Крім того, треба було чимало часу, щоб зібрати велику, строкату армію, яку цар мав намір кинути проти шведів. Найперше вони спрямували свій погляд на Нарву і врешті почали облогу міста. Коли шведське підкріплення на початку жовтня зійшло на берег у Прибалтиці, усі саксонці на біду російської армії вже вибралися звідти. Шведська армія змогла цілком зосередитися на допомозі Нарві. 20 листопада 1700 року 10 500 шведських вояків атакували табір росіян, що нараховував 33 000 солдатів (і 35 000 тих, що не носили зброї) і виграли перемогу, таку саму велику, як і несподівану.

У липні наступного року головні сили шведської армії переправилися через Двіну, розбили саксонців і зайняли Курляндію¹³. Таким чином усунуто пряму загрозу Ліфляндії з боку саксонців. Це означало, що можна було зняти блокаду з курляндських портів, яка дуже дратувала Англію та Голландію. Окупація Курляндії, крім того, давала шведам можливість міцно тримати в руках гирло Двіни, що мало велике значення; і в руки шведів потрапили важливі терени, що постачали жито, а також було усунено небезпечного торговельного конкурента Риги.

Прапор російського Лефортовського полку

Війна у Швеції мала достатню популярність, щоб її можна було починати. Не раз траплялося, що люди за власний кошт перетинали Балтійське море і приєднувалися до армії. Якщо під час Тридцятирічної війни рекрути звичайно рятувалися від війська в гірничопромислових округах, то тепер якимось дивом течія повернулася у зворотний бік. Люди тікали з шахт і майстерень, щоб завербуватися до армії. І тепер, як і під час попередніх військових конфліктів, багато хто, особливо серед вищих офіцерів, вважав, що війна – вигідне комерційне підприємство. Для прикладу можна взяти одного з її учасників, графа Маґнуса Стенбока, якому на початок війни минуло тридцять п’ять років і який ціле життя провів на військовій службі голландцям, імператорові та шведам. Він брав участь у бою під Нарвою, і відразу після наступу йому присвоєно звання генерал-майора. Крім цього стрибка в кар’єрі, початок війни приніс графові багато прибутків. Найперше – це безпосередня воєнна здобич: тисячі далерів готівкою, гаманці, повні російських грошей, і безліч дорогих речей – ювелірних виробів, а також срібних кухлів та келихів. І навіть «інші дрібниці», як-от: підбиті куничим хутром укривала, сільнички, зброя, ліжка, церковні ризи й чаші, розп’яття, свічники та обшиті галунами сурдути – також знаходили шлях до його маєтку. З плином часу набиралися великі суми грошей, які теж ішли до Швеції і на які купувалися нові землі. Крім того, до цієї здобичі треба додати й непрямі прибутки. Стенбок узявся забезпечувати армію різними необхідними речами. Йому порадили різати свою худобу, пекти хліб на сухарі із зібраного врожаю, а потім продавати ті продукти військовій управі. Стенбок, крім стрибка в кар’єрі, воєнної здобичі і постачання армії, мав ще й четверту спонуку до служби у війську: оборону родинного маєтку у Прибалтиці. У листі додому після битви під Нарвою, де його самого поранено, він каже у зв’язку з материним маєтком на тих теренах, що він «ризикував дістати синець під оком задля її маєтку тут у Ліфляндії». Маґнус Стенбок – промовистий приклад того, як людина з вищого прошарку суспільства справді могла розбагатіти на війні.

Чохол від російської литаври

Проте оцінювати воєнну здобич з погляду моралі було б анахронізмом. І для офіцерів, і для солдатів та здобич була важливою рушійною силою в боротьбі з ворогом, і її сприймали як законне явище, як щось справедливо здобуте власними потом і кров’ю. Грабунок був засобом, до якого вдавалися, щоб підбадьорити вояків, він був цілком дозволений учасникам битви і докладно регламентований певними параграфами військових статутів. Власне, єдиним обмеженням була заборона грабувати, – як і напиватися, – поки ворог не буде розбитий. Усе, що було захоплене на полі бою, належало, за небагатьма винятками, офіцерам та солдатам і мало бути поділене між ними. Винагорода важко пораненого кіннотника в порівнянні з тим, що отримували його офіцери чи вище командування, була тільки мізерними крихтами. Це можна показати на прикладі поділу здобичі, отриманої пізніше в битві під Саладом 1703 року.

Поранений капітан отримував 80 ріксдалерів.

Непоранений капітан – 40 ріксдалерів.

Поранений лейтенант або хорунжий – 40 ріксдалерів.

Непоранений лейтенант або хорунжий – 20 ріксдалерів.

Непоранений унтер-офіцер – 2 ріксдалери.

Поранений солдат – 2 ріксдалери.

Непоранений солдат – 1 ріксдалер.

Простий солдат ніколи не міг розбагатіти, він був щасливий, що бодай залишався живий. Але натомість солдати своїм життям допомагали здобувати маєтки вищим офіцерам-дворянам, заплямовані кров’ю родинні маєтки, що подекуди існують ще й тепер.

Війна тривала, і протягом осені 1701 року шведські сили виявилися безпосередньо вплутаними у внутрішню боротьбу між різними польськими угрупованнями, а в січні другого року шведська армія вступила до Польщі. Таким чином війна поділилася на два театри бойових дій. З одного боку – польський фронт, де головні сили шведської армії кружляли по країні, намагаючись пригасити невдоволення і підкорити її, і все з однією метою: підготувати ґрунт для скинення Авґуста з трону. З другого боку – прибалтійський фронт, на якому дрібні шведські сили поволі, проте неухильно відступали назад перед російською армією, що так само поволі, проте неухильно збільшувалася і набувала досвіду. Шведських сил, залишених для захисту Прибалтики, було вочевидь недостатньо. Зроблено й ще одну велику помилку – ті сили поділено на три самостійні частини, що не мали якогось спільного вищого командування. Отже, утворилися три корпуси, з яких кожен зокрема був надто слабкий і які майже не узгоджували між собою своїх дій. Не дуже покращало становище й від того, що вище командування заборонило посилати в прибалтійські провінції підкріплення; натомість їх мали спрямовувати на польський фронт. Поки Карл ХІІ роками кружляв Польщею, шведи втрачали в Прибалтиці один за одним важливі стратегічні пункти. Росіяни досягли Фінської затоки, де заходилися розбудовувати свій флот, а на шведській землі почали будівництво Санкт-Петербурґа, що мав стати новою столицею Росії.

Прапор російського піхотного полку

Населення Прибалтики дуже бідувало, поки йшла війна. Забезпечення шведської армії великою мірою було засноване на контрибуціях, а як казати навпростець, то це означало, що шведи, мов сталева сарана, об’їдали ті терени, якими просувалися. У населення, що вже й до війни було на межі голоду, з допомогою погроз, вогню і тортур забирали харчі, а принагідно й гроші. Важило одне: аби армія отримала належне, а країна, за словами самого Карла ХІІ, «нехай страждає скільки хоче». Високе начальство отримувало від найвищого накази «видавлювати, видирати все, що вдасться, і швидко зібрати його якомога більше на добро армії». Тому часто там, де проходила шведська армія, спалахувала запекла партизанська війна; польське населення, не вагаючись, убивало шведського вояка, як він траплявся їм самий, а шведи карали їх за це надзвичайно жорстоко. Інструкції шведської головної квартири грізно попереджали, що лиходіїв треба страчувати за найменшої підозри «задля постраху і щоб вони знали – коли вже за них узялися, то не буде пощади навіть немовляті в колисці».

Як приклад одного з багатьох шведських злочинств можна назвати різанину в Нішаві. У серпні 1703 року містечко Нішава на південний схід від Торуня було спалене, а всіх його невинних мешканців повішено на кару за те, що хтось у тих околицях напав на шведський загін.

На півночі, у прибалтійських провінціях, росіяни грабували і вбивали принаймні так само безоглядно, як шведи на півдні, в Польщі. Російська стратегія мала на меті цілком спустошити шведські провінції, щоб надалі вони не могли бути для шведів базою для ведення з них війни. Російський генерал Шереметєв в одному зі своїх листів цареві задоволено розповідав про свої найостанніші спустошення: «Я розіслав на всі боки солдатів, аби вони хапали людей і грабували; ніщо не врятувалося від спустошення, все зруйновано або спалено. Солдати забрали із собою багато тисяч чоловіків, жінок і дітей, а ще щонайменше 20 000 робочих коней і худоби». (Худоба, що вже була з’їдена чи забита, у ту кількість не входила; на думку Шереметєва, її було вдвічі більше, ніж тієї, що вони забрали із собою.) Російська армія тягла за собою цілі валки того населення як живу здобич; високе військове начальство забирало собі багато тих людей і використовувало їх як робочу силу у своїх маєтках. Решта або були продані як худоба на брудних ярмарках у Росії, або опинилися в татарському чи турецькому рабстві.

За ті довгі роки, що Карл ХІІ кружляв Польщею, грабуючи її, він нарешті досяг одного конкретного наслідку. Наприкінці 1705 року між Швецією та Польщею укладено мирну угоду. Ця угода цікава тим, що вона виявила, задля чого воювали шведські солдати. Це був давній кістяк шведської ідеї – Dominium maris Baltici, Панування над Балтійським морем, – який витягли із шафи, де він був схований, і змели з нього порох. За угодою більша частина польської торгівлі повинна була спрямовуватися до шведської Риги, водночас поляки мали зруйнувати свій новий порт Паланґу, щоб він не міг конкурувати зі шведськими портами.

Польський кавалерійський штандарт

Шведські купці отримали більші можливості оселятися в Польщі, і їхні права там дуже зросли. Угода також забороняла всю російську транзитну торгівлю з рештою Європи. Хоч поляків і не силувано до якихось територіальних поступок, усе-таки то була тяжка угода, якою шведи дуже зв’язували їм руки.

Улітку 1706 року після тривалих зволікань шведи нарешті захопили Саксонію. (Довелося довго чекати з огляду на великі європейські держави, що були тоді цілком поглинуті війною за успадкування іспанського трону.) Захоплення Авґустової власної успадкованої країни призвело до швидкого кінця: у вересні в маєтку Альтранштадт неподалік від Ляйпціґа була укладена мирна угода, згідно з якою Авґуст відмовився від польського трону, визнав шведську маріонетку Станіслава Лещинського законним королем Польщі, а також пообіцяв ніколи більше не підтримувати ворогів Швеції. Після семи років війни двоє з трьох членів напасницького союзу були виведені з гри. Тепер залишилось тільки поквитатися з третім, з Росією.

Усі ці роки головні сили шведського війська були міцно вплутані в затяжну, безглузду війну в Польщі. Тому цар Петро отримав дуже потрібний йому перепочинок. У російських збройних силах було проведено реорганізацію, вони набули важливого досвіду й відновили впевненість у своїй силі завдяки довгій низці виграних боїв у Прибалтиці. Росіянам пощастило пробитися до Балтійського моря. Шведські провінції були розграбовані дощенту й опинилися під важким гнітом; такі важливі позиції як Нотеборґ¹⁴, Нарва й Дерпт¹⁵ уже кілька років знову перебували в руках царської армії. Тепер усе це треба було виправити.

Настала черга цареві Петрові відпокутувати за свої підступи проти Швеції. Уся Європа була переконана, що впертого кремлівського володаря чекала нечувана поразка. Москву охопив великий страх, багато чужоземців залишали місто перед очікуваним наступом шведів. Ширилися чутки про бунт і різанину.