3. Шлях на Полтаву

Шведська армія стояла в глибині України, за тисячі кілометрів від батьківщини. Яка незвичайна спонука привела її сюди? Щоб відповісти на це запитання, треба знати більше про цю війну, – її пізніше назвуть Великою Північною війною, – а також про чинники, які стояли за цим конфліктом, за цілим явищем шведської великодержавності.

На той час шведській великодержавності було вже півтори сотні років. Розбудова цієї дивовижної споруди почалася ще 1561 року. На ту пору розпалася держава Тевтонського ордену і в Прибалтиці утворився вакуум політичної сили. Цим відразу скористалися росіяни й почали наполегливо просуватися до Балтійського моря. Польща й Данія також пристали до гри. І до шведської корони посипалися прохання про допомогу (зокрема, такої допомоги благали міщани Ревеля⁷, бачивши, як багаті прибутки пливуть повз них тому, що вигідна російська торгівля перенеслася до міста Нарви, яке захопили росіяни). Вирішено взяти участь у цьому розхапуванні ласих шматків. На початку літа 1561 року шведські війська вийшли на берег у Ревелі. Міщан разом із дворянами в трьох естонських провінціях змушено визнати шведську зверхність. Цим було зроблено стрибок через Балтійське море. Це стало початком довгої боротьби за панування у Північно-Східній Європі, що тривала півстоліття.

Потяглася довга низка воєн, в основному між Швецією, Данією, Польщею та Росією. Часом підписували мир, але він ніколи не був справді довготривалим. Саме на європейських театрах воєнних дій почав переважати зовсім новий тип війни. На зміну колишньому типові короткої локальної війни прийшли незвичні, проваджені на великих обширах збройні конфлікти: одна війна доточувалася до другої, попередня переважно викликала нову. У більшості тих збройних конфліктів на Півночі шведська корона мала успіх. Вона вривала собі один за одним клапті землі, і завжди коштом не таких щасливих сусідніх країн (передовсім трьох вище названих). Отже, Швеції довелося пережити нелегке століття, перебуваючи майже постійно в стані війни.

Протягом 1660 – 1661 років Швеція уклала три важливі мирні угоди – в Оліві з Польщею, в Копенгаґені з Данією і в Кардисі з Росією. З цими трьома мирними угодами закінчилася наступальна фаза шведської великодержавності, доба грандіозних завойовницьких заходів минула. Здобич, що її пощастило хапнути шведам за всі ті роки, була доволі показна, щоб не сказати більше. Польщі довелося віддати Ліфляндію⁸. З німецького фундаменту виламано провінцію Передня Померанія, частину Задньої Померанії, а також Вісмар, Бремен та Верден. Данія втратила Ємтланд, Гер’єдален, Галланд, острови Ґотланд і Езель⁹, а також Сконе, Блекінґе і Богуслен. У росіян забрано округу Кексгольм¹⁰ та Інґерманляндію¹¹ і таким чином відгороджено їх від моря. Тепер настала фаза засвоєння, коли шведська держава, немов полоз, зручно вляглася, щоб у тиші й спокої перетравити здобич, яку вона проковтнула. Почалася пора укріплення й захисту здобутих земель, що протривала ціле сторіччя.

Годі заперечити, що це було дуже дивне історичне явище. Досі непомітна, незначна держава, розташована на окраїні Європи, Швеція швидко вихопилася з-за темних куліс і здобулася на одну з чільних ролей на кону великої європейської політики. Країна відразу стала однією з великих держав першого ряду. Які сили стояли за цим неймовірним стрибком? Цілком зрозуміло, що це питання цікавило багатьох істориків; за довгі роки серед них виникало багато різних шкіл, і кожна мала свою відповідь на нього, що залежала від тямущості засновника тієї школи.

Раніше це явище пояснювали низкою небуденних подій, що тоді впливали на безпеку Швеції і більшою чи меншою мірою змушували її до всіх тих завоювань. Ішлося передовсім про великі зміни поза межами Швеції: Великоросія знову почала зростати, давні владні структури в Прибалтиці розхиталися (внаслідок занепаду Ганзи та закінчення панування там Тевтонського ордену), контрреформація також дала певні політичні наслідки, відчутні й на півночі. До цього можна долучити споконвічну боротьбу Данії за гегемонію у Скандинавії. Отже, згідно з таким поясненням, шведські завоювання були викликані тривогою за безпеку країни від різних зовнішніх загроз. Швеція створювала буферні зони проти ворожих зазіхань сусідів і шукала того, що звичайно досить умовно визначають як природні кордони.

Фредрик IV

Надто поквапливо роблять свої висновки ті, хто хоче витлумачити великодержавність Швеції не як наслідок її сили, а більше як наслідок слабкості її сусідів. Вони воліють посилатися на різні зовнішні обставини, що сприяли шведській експансії. Польща, втрачаючи по клаптю свої володіння, тим самим втрачала і свою потугу та єдність, Росія була знесилена кривавим режимом Івана Грозного: народні бунти й заплутані династичні чвари паралізували країну. В Німеччині панувала безпросвітна, гнітюча феодальна роздрібненість, і в Данії також становище дедалі погіршувалося. Усе це призвело до того, що бідна на ресурси Швеція отримала нагоду збільшитися за рахунок цих ослаблених країн.

Проти цього тлумачення висували й цілком інше: рушійною силою завойовницької політики, яку провадила Швеція, була насамперед економіка. Шведська корона намагалася здобути монополію в російській та північноєвропейській торгівлі із Заходом. Цю торгівлю вона хотіла контролювати і обкладати митом. Коли держава Тевтонського ордену занепала, така нагода з’явилася. Швеція і Польща (до певної міри й Данія) повели запеклу боротьбу за владу над цими вигідними торговельними шляхами, а тим часом самі росіяни намагалися здобути доступ до Балтійського моря, а отже, і безпосередній зв’язок із купцями в Західній Європі. Така економічна мета помітна була й у Великій Північній війні.

Четверту модель пропонували ті, хто хотів знайти пояснення шведської експансії у її внутрішніх суспільних стосунках. Вони вважали, що за цим стояло шведське дворянство, феодальний стан, який завдяки війні міг зміцніти й розбагатіти коштом шведських селян та чужоземних представників свого стану. Про завоювання говорять як про спосіб для шведського дворянства загарбати для себе поза межами країни те, чого вони не могли здобути вдома. Шведські селяни були сильні і здатні опиратися чи то державі, чи великим землевласникам, коли ті їх надто нещадно визискували. У такому становищі зовнішній визиск у формі війни був доброю заміною. Владні стани добре заробляли на тому, що Швеція провадила війни й дедалі більшала. Дворянинові війна давала можливість швидко зробити кар’єру і не одну нагоду розбагатіти. Казали, що Швецію спонукали до завоювань феодали, які хотіли захистити і збільшити свої володіння навколо Балтійського моря. Крім того, вважалося, що внутрішня логіка провадження війни, а надто коли йшлося про її фінансування, мала тенденцію сама викликати війну. Коли якась держава споряджала свою армію в похід, то це спонукало її якомога швидше випровадити її за свої межі на ворожі терени, сподіваючись, що тоді вона сама себе забезпечить, удаючись до звичних чи майже звичних методів грабунку. Утримування спорядженої армії в межах власної держави означало економічну катастрофу. Шведське фінансування війни було так побудоване, що, поки власна зброя перемагала, скрізь було тихо та любо, а кожна невдача перекреслювала всі розрахунки. Мир був справжньою катастрофою.

Авґуст II

Людина, не опанована думкою конче дошукуватися у всьому першопричини, може виявити, що ці, здавалося б, різні погляди до певної міри збігаються. Заперечення, які можна висунути проти них, часто бувають наслідком недоречностей, що з’являються, коли хтось пробує пояснити все, виходячи з одного-єдиного фактора.

Теорія вакууму, яка намагається пояснити експансію слабкістю сусідніх держав, – це та модель, що каже нам найменше. Може, вона й пояснює, чому завоювання виявилися такими великими, але, властиво, дуже мало каже про те, чому вони сталися. Що ж до економічної теорії – експансія як спроба контролювати торгівлю на певному терені, – то існує багато доказів того, що така економічна мета справді багато важила для тих, хто ухвалював, що робити й чого не робити. Та виявляється, що це не було рушійною пружиною для всіх важливих стратегічних ухвал. Міркування, пов’язані з торговельною політикою, також могли відіграти явно другорядну роль проти шляхетнішої політичної мети.

За сто років, протягом яких у Швеції розбудовували великодержав-ність, перед її можновладцями поставав строкатий парад різних спонук і обставин. Часом, здається, провідною зіркою для них у їхніх вчинках була торгівля, часом – шляхетніша, політична підстава, пов’язана з безпекою, а бувало, що й обидві разом. (Треба пам’ятати, що чітке розмежування між політичними підставами, з одного боку, й економічними, з другого, – це великою мірою абстракція. Ці сфери сплелися в одне. Щоб оборонити свою державу, треба було провадити війну. А новий тип війни, який поглинав велетенські ресурси, змушував збільшувати і зберігати свою економічну потугу.)

Проте немає сумніву, що внутрішнє становище у Швеції відігравало дуже важливу, щоб не сказати вирішальну, роль каталізатора для довгої низки воєн і нечуваної експансії.

Але не треба уявляти собі, що князі та дворянство вели ті пишні війни тому, що були дурні чи лихі або, може, одночасно дурні й лихі. Ті конфлікти були явищем, що його витворила феодальна система; війна за тих часів була просто найшвидшим засобом отримати великий і раптовий виграш. В економіці переважало, чи, швидше, гальмувало її, мляве й відстале рільництво, яке розвивалося так повільно, що той розвиток часто взагалі важко було помітити. Територіальні завоювання і воєнна здобич були тоді єдиними шляхами до швидкого досягнення життєвих вершин. Це стосувалося і держав, і окремих осіб. Крім того, є дуже важлива відмінність між капіталістичним і феодальним ладом. Типове місце для конкуренції в капіталістичному ладі перебуває всередині економіки, всередині ринку; звичайне ж місце феодальної конкуренції – поле бою, а найзвичайніший засіб конкуренції – шпага. У капіталістичній економіці суперники можуть одночасно процвітати й розростатись. У феодальній економіці таке неможливе, центральний творець вартостей, земля, не може збільшитися в об’ємі, вона може тільки змінити власника, і така зміна завжди відбувається зі зброєю в руках. Отже, численні й довгі війни переважно були майже неминучим наслідком феодального суспільного ладу.

Легко вирахувати, що в цій кривавій політиці хтось мав бути зацікавлений. Як кажуть, правди в мішку не сховаєш, – безперечно, завдяки великодержавності багатшало саме шведське дворянство. Через своє виховання й освіту дворяни змалку націлювалися на військове поле діяльності. Для молодих дворян, що дбали про кар’єру, взагалі існувало тільки два шляхи, про які варто було думати: шлях службовця або шлях військового. Із них шлях меча був незрівнянно привабливіший. Деколи понад 80 відсотків дворян перебували у війську. Варто знати, що тодішні люди ставилися до війни цілком інакше, ніж ставляться теперішні. Для них війна здавалася не якимось лихом а priori, а насамперед нагодою зробити кар’єру і швидко досягти достатку, ділом, яке найбільше личить дворянинові. Натомість мир у їхніх очах міг бути прикрою небезпекою, що загрожувала їм деморалізацією і матеріальними нестатками. Родовитий дворянин Ґустаф Бунде сказав колись на військовій нараді, що в пережитій війні «багато лицарів знайшли своє місце і виявили свої здібності, чим змогли підтримати гідність свого стану, а вдома їм довелося б нидіти в злиднях». Адам Людвіґ Левенгаупт, той самий генерал, який влаштовував пастку на козаків, казав: «На війні й за кордоном найменша втіха важить куди більше, ніж ті марнославні розваги, на які я, на свій сором, гаю час удома, на батьківщині». І це справді була загальна думка серед таких, як він. (Цей позитивний погляд на війну зберігався й пізніше, у XVIII столітті. Оскільки доводилося вічно розштовхувати ліктями інших, щоб посісти одну з небагатьох посад мирного часу, то багато дворян зі сльозами на очах оглядалися на минулі часи воєн і чвар.)

Серед сучасників знаходилося чимало таких, хто під час приморозку завойовницьких походів великодержавності не вагався засуджувати війну як єдиний спосіб зміцнення становища дворян і збереження в країні миру. Мовляв, дворяни наживаються на війні багатьма способами: в подяку за різні заслуги їм роздають найкращі маєтки, а на полі бою вони привласнюють воєнну здобич і отримують платню як найманці. Ті ж дворяни, що попри все залишалися вдома, могли завдяки спеціальній податковій системі отримувати від своїх селян половину тих коштів, що риксдаґ асигнував на збройні сили. Крім того, і дворяни, і корона наполягали на застосуванні рекрутських наборів до армії як на гнучкому способі спекуватися бунтівних селян. Дехто заходив так далеко, що вважав, ніби то не війна вимагала набору рекрутів до армії, а потреба набирати рекрутів як спосіб запровадження дисципліни спричинялася до війни.

Та не варто надто спрощувати й очорнювати образ шведських дворян, вбачати в них однорідну масу кровожерних собак, що, виючи, постійно жадали нової війни. Вони здатні були виявляти неабияку відповідальність за державу й суспільство, і є історики, які намагаються помалу вкорінювати думку, що саме шведські дворяни були найпрогресивніші в тодішній Європі. Серед дворян, крім усіх тих, що робили військову кар’єру, було також багато добрих державних діячів, блискучих учених і безліч тямущих службовців, здібних поетів і просто освічених людей. Часто війна була тягарем і для дворян, і далеко не всі вони підштовхували короля до війни (наприклад, до ради належали й такі, що довгий час перебували у відвертій опозиції до експансіоністської політики і вперто вимагали миру). Та, незважаючи на це, можна сміливо сказати, що серед дворянства ми знайдемо і більшість тих, що задумували війну, і більшість тих, що мали з неї користь.

Ознакою тієї війни, Великої Північної, було те, що вона почалася не так, як решта воєн у XVII столітті, тобто не з нападу шведів, а навпаки, перші напали сусідні держави. А проте, як ми побачимо, то була відверто реваншистська війна. Напади передовсім були спрямовані на те, щоб відібрати назад землі, що їх шведи захопили в них протягом минулих років. Шведські вояки змагалися під Полтавою за те, щоб зберегти ту здобич. Вірні вояки Карла ХІІ билися й помирали за тих, хто наживався на імперії і тому хотів її зберегти, за тих шведських дворян, які отримували великі, добрі маєтки на завойованих землях, за всілякі торговельно-капіталістичні зграї, що наживали великі гроші на східноєвропейській торгівлі, і за шведську державу, що радо стягала мито й акцизи з тих велетенських прибутків. Саме ці дійові особи найперше опинилися під загрозою, коли наприкінці ХVП століття над Європою почали збиратися лиховісні хмари і стало видно, що насувається нова велика війна.