5. Похід

Останніми днями 1707 року шведська армія перетнула річку Віс-лу й рушила у східному напрямку. Тонку кригу зміцнювали соломою, дошками й обливали водою. Ламка підстилка прогиналася під ногами солдатів, деколи підводи, коні й люди зникали в темній прудкій течії, та загалом усе відбувалося за планом. Позаду лишилася цілком висмоктана Саксонія і сплюндрована Західна Польща, а десь попереду відступала російська армія. Шведське військо було велике й сильне, чи не найкраще в Європі. Завдяки найманцям і новому рекрутському наборові зі Швеції вона розбухла майже до 44 000 чоловік. Таку численну армію вбогій Швеції не часто вдавалося зібрати в похід. Вона була добре споряджена й підготовлена: нова зброя, нові мундири, військові каси, повні по вінця, і великий запас набоїв, пороху, ліків та всього іншого – усе свідчило, що вона справді добре підготовлена. Цар Петро мав чого злякатися.

І він злякався. Під час свого просування вперед шведи раз по раз отримували знервовані мирні пропозиції, але зарозумілий і впевнений у своїй перемозі Карл відкидав їх.

Російська стратегія з огляду на наближення такої загрози була зрозуміла.

Жовківський план, застосовуваний уже понад рік, виходив з того, що треба будь-що уникати вирішальної битви на теренах Польщі, а натомість відступати перед натиском шведів і водночас плюндрувати й рокувати на голод ті землі, якими ймовірно мав рухатися супротивник. Щоб уповільнити просування шведів, належало руйнувати дороги й мости, а також чинити опір у вдало вибраних місцях. Треба було виснажувати шведське військо, вдаючись до дрібних сутичок і перестрілювання. Нарешті, біля російського кордону належало створити двохсоткілометрову пустельну зону, де не буде ні людей, ні харчів. Це був грандіозний, жорстокий план, спрямований на порятунок країни через її руйнування.

Цар Петро І

Разом із війною тривали далі муки Польщі. Цій нещасній країні довелося тепер платити за свою військову і політичну слабкість; вона знову стала полем бою для двох могутніх держав. З одного боку – велике шведське військо, що твердо вирішило ще раз прогризти собі шлях через геть обдерту вже країну, а з другого боку – безмір російських загонів, зацікавлених тільки в одному: знищити всього якомога більше, поки супротивник досягне тих теренів. Коли шведське військо перетнуло кордон Сілезії, воно відразу побачило страшну руїну. Росіяни спалили села й міста, отруїли воду в криницях і вибили цивільне населення. Ті, що звикли до розкішного квартирування в багатій Саксонії, почували себе так, наче їх кинули просто в пекло. Польща була ніби зерно між жорнами.

Шведське військо, перейшовши Віслу, подалося на схід. Досить несподівано воно вибрало шлях через Мазурію, великий лісисто-болотяний терен поряд із східнопрусським кордоном. Тих місць ніколи ще не перетинала жодна армія через їхню непрохідність. Та цим переходом Карл ХІІ сподівався оминути ворожі позиції і без бою виманити росіян із-за річки Нарви.

Шведське військо трьома колонами вступило в Мазурію. Іти було важко через погані дороги і глибокий сніг. Задумуючи цей свій геніальний військовий хід, король не врахував населення тих теренів, яке не вельми хотіло пускати до своїх домівок зграї голодних шведів. Спершу селяни спробували почати переговори з армією, вони хотіли самі визначати, якими дорогами має йти військо і скільки вони ладні віддати на його утримання, проте селянських уповноважених шведи просто повбивали. Вибухнула коротка, але запекла партизанська війна. Населення пішло в ліси, воно розбирало греблі і влаштовувало пастки на лісових дорогах. Великі селянські загони відчайдушно намагалися зупинити пересування шведів через свою землю і щодня нападали на них із засідок.

Кара шведів за це була страхітливо жорстока. До лісу вирушали військові загони з наказом убивати кожного чоловіка, старшого за 15 років, забивати всю худобу, яку не можна було забрати із собою, а також палити всі села. Проте партизанська війна не вщухала, тим часом як армія, вбиваючи людей і руйнуючи все, прокладала собі шлях далі. Мазурські села одне за одним зникали у зливі іскор. Найважчим завданням для армії було вичавити з непокірного населення достатньо харчів. Тоді не вагалися вдаватись до давнього, випробуваного методу – до тортур. Часто вживали таку відміну їх: запихали пальці селянина в кремінний замок пістоля й затискали в тих примітивних лещатах доти, доки з пальців не бризкала кров. Другий спосіб, до якого вдавалися шведи в Польщі, – обгорнути нещасній жертві голову і палицею скручувати ту обгортку, поки очі не вилізуть з орбіт. У Мазурії жорстокість армії сягнула ще далі: солдати ловили малих дітей, шмагали їх батогом і вдавали, що хочуть повісити, аби змусити їхніх батьків бути поступливішими. Декотрі військові частини виконували погрози і вбивали дітей перед очима в батьків.

Коли армія десь днів через десять покинула засніжені ліси Мазурії і вийшла на литовську рівнину, після неї лишилася пустеля. Одним із шведів, що брали участь у цьому, був тридцятидев’ятирічний драгунський полковник Нільс Юленшерна. Він не без задоволення так підсумував те, що сталося: «Багато люду вибито, а все те, що залишилося, спалено та знищено, тож, я думаю, ті, що вижили, не скоро забудуть шведів».

28 січня 1708 року король із передовим загоном у 600 чоловік перетнув Німан і здобув Ґродно. Росіяни, почувши, що наближається ворог, виселили місто за кілька годин. Вони відступали далі, а шведи йшли за ними. Погані зимові дороги давалися взнаки і людям, і коням, і не завжди вони мали дах над головою. Уцілілі хати насамперед займали офіцери, їхні родини й челядь. Простим воякам найчастіше доводилось збиватися докупи на снігу біля огорожі садиби або біля стіни будинку, щоб хоч трохи сховатися від вітру, або юрмитися навколо великого багаття із запалених колод. Загалом шведи просувалися на схід так, як планували, але російська армія мала очевидні труднощі. Її кіннота не завжди могла діяти за Жовківськими приписами, не робила якихось поважних спроб стримати шведів, тільки відступала. Крім коротких сутичок, ніяких воєнних дій між арміями не було. Шведи просто наступали росіянам на п’яти, і ті врешті встигали тільки спалювати все на своєму шляху. Про їхній поспіх свідчили трупи загнаних коней. Шведи досягали спалених сіл, коли ще обгоріла худоба сіпалася у своїх стійлах. Але здебільшого росіяни все-таки відступали швидше, ніж їхні супротивники могли угнатися за ними під ненастанним лапатим снігом і на поганих дорогах. Оскільки шведам важко було добувати харчі, а коні кіннотників ламали собі ноги, гонитва припинилася. Біля містечка Сморгань, осідку литовських приборкувачів ведмедів, шведи на початку лютого зробили зупинку. Армії потрібний був відпочинок.

Шведська армія простояла там понад місяць, розквартирувавшись на багато миль навкруги. Час використовували здебільшого на наполегливе опанування військової справи за новим статутом. У середині березня через гостру нестачу харчів, незважаючи на великий холод, армія знялася з місця і за кілька днів перебралася миль за п’ять на схід, в околиці Ра-дошковичів, що були не такі спустошені. Там вона майже три місяці без потреби відбувала муштру в сльоту й вишукувала в селян останні крихти харчів. Населення намагалося сховати те, що в них ще залишилося, у вправно замаскованих ямах. Та шведи за довгі роки навчилися так само вправно вишукувати ті ями. Вони так швидко знаходили їх, що селяни у відчаї добачали в цьому якісь чари. Солдати, наприклад, уже знали, що коли в якомусь місці сніг розтає швидше, ніж на землі навколо нього, то там має бути потаємна яма. Крім того, у них були спеціальні палиці з гаками, якими вони штрикали в землю, і там, де на гаки чіплялася солома, була яма, бо звичайно саме нею накривали їх.

Армія готувалася до літнього походу. Накопичено харчів та інших необхідних речей, а також послано гінця до Курляндії по генерала Ле-венгаупта. Він отримав наказ приготувати своє військо до походу, спорядити його великим запасом усього необхідного і приєднатися до короля. А все ж головна армія зазнала під час стоянки певних утрат: багато коней загинуло через брак доброго фуражу. Крім того, під весну великі прогалини в полках почали робити хвороби. Особливо тяжко було новобранцям, незвичним до суворих умов похідного життя. Незважаючи на це, шведам довелося чекати, поки підсохнуть вибоїсті розквашені дороги і встигне підрости хоч якась трава, щоб легше було прогодувати безліч коней. 6 червня 1708 року очікуванню поставлено край: військо знялося з місця. Був залишений тільки один загін для охорони новообраного короля Станіслава, а решта, понад 38 000 чоловік, рушила в дорогу.

Сумнів, у який бік мало простувати шведське військо – на північ, щоб вигнати росіян із прибалтійських провінцій, чи просто на Москву, – скоро розвіявся. Шлях ішов на схід, до того місця, яке звичайно називали «річковою брамою». Дві великі річки, Двіна і Дніпро, утворювали майже суцільну водяну перепону вздовж тодішнього російського кордону від Балтійського моря до Чорного, за винятком вузької смуги, де обидві річки звертають на схід: це й була «річкова брама». Через ту смугу пролягала широка головна дорога на Москву. Хоч її не порушували великі річки, але перетинало чимало їхніх приток. Росіяни мали намір використати їх як лінії оборони. Вони розділили своє військо на багато частин, що наготувалися зупинити шведів. З усіх приток найбільша була Березина, а найкраща переправа через неї – біля Борисова, отож там аж в очах мигтіло від зброї та загонів, що чекали на супротивника. Проте шведське командування зробило дуже добрий маневр – вибрало шлях трохи південніше, водночас пославши в напрямку Борисова великий загін кінноти. Цей запобіжний маневр дав підставу росіянам повірити, що головний удар шведів справді спрямований на Борисів. Тим часом шведська армія дісталася путівцями до іншої переправи, практично не-захищеної. Ще раз шведське військо з найменшими втратами ошукало супротивника. Але не виграло від того, як сподівалося, бо через великий обоз, через погані дороги й негоду військо рухалося надто поволі. Росіяни мали вдосталь часу, щоб відступити й перегрупуватися на нові позиції за невеличкою річкою Бабич коло містечка Головчина. Там вони хотіли зробити ще одну спробу затримати шведську армію, що невблаганно посувалася вперед.

А вона вузькими путівцями також добувалася до Головчина. Ще до того, як надійшли всі військові частини, 4 липня почалася атака. Місце для нападу вибрано вдало. У запеклому кривавому бою росіян вибито з укріплень. Тепер шведи остаточно пересвідчилися, що перед ними вже не така збиранина, яку вони розігнали навсібіч під Нарвою: росіян полягло близько 5 000 чоловік, а шведів – близько 1 200 чоловік.

Коли ворог утік із поля бою, піхотинці посідали відпочити, а маркитантки добралися до них із горілкою та хлібом. Навколо ходили по полю священики і причащали смертельно поранених, що стогнали й кричали з болю. (Багато з них помирали дуже швидко. Двадцятирічний кавалерист Карл Дюваль прожив три довгі доби з розтрощеною головою; йому відірвало носа й половину обличчя.) Шведи напнули намети посеред поля бою, яке мало жахливий вигляд: гори мертвих людей і коней, гармати, наплічники, мідяні казани, їжа й поламані вози, вимащені глиною, лежали впереміш моторошними стосами. Мертвих шведів поховали, віддавши їм шану, у братських могилах, але більшість росіян залишилася лежати непохована в літню спеку. Скоро над полем поширився густий, нестерпний сморід гнилих трупів, витримати там було неможливо. Навколо нишпорили собаки і поїдали розкидані навкруги голі, розпухлі людські тіла.

Цар, довідавшись про наслідки битви, осатанів і влаштував військовий трибунал. У командувача цієї битви відібрано всі звання і присуджено йому оплатити зі своєї кишені вистріляні набої і втрачені гармати. Солдатів, поранених у спину, звинувачено в боягузтві і розстріляно або повішено.

Шлях до Дніпра для шведської армії був вільний. 7 липня вона ввійшла до великого міста на Дніпрі Могилева. Тут вона стала табором і пробула майже місяць. Причиною нової зупинки була, як завжди, необхідність поповнити запаси харчів, а головне – почекати, поки прибуде з Курляндії корпус Левенгаупта. Левенгаупт підготувався як міг до походу, але королівський наказ вирушати він отримав щойно – 3 червня. Не так легко було підняти корпус у похід і зібрати великий запас харчів, який треба було везти із собою, тому він зміг вирушити аж наприкінці місяця. Корпус, що складався з 12 500 солдатів, 16 гармат і велетенського обозу з кількох тисяч возів, посувався повільно.