Цитаты из книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Давня Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата із сіньми, а цілих три: одна – для матері, друга – для себе, а через сіни – світлиця – про гостей.

Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот – як у сома, очі круглі – як у сови, ніс – як у кота, а волосся, з проділем посередині, – як у жінки… З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо і великим дивом дивувалися…

Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пішли в Пісках полотенщики. До його ніхто й не думав про це: він перший почин зробив.

Галя далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у розкоші… В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, – вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя в чужій роботі – приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати, – щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже, як вони не різнились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею.

тебе, Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе, – шуткує, підпивши Грицько.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає.

Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині.

Сама хата – наче побільшала, роздалася, повеселішала. Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м’яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики – немов з тіла – біло-рум’яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані… Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала – чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася або де око зирнуло, – все те з хмурого, сумного прояснялося, біліло,

О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я – отаман… Як почує товариство, що кинув, – не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному…

грілися… будеш жінку пригортати… Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу – станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати… у-ух!..