Цитаты из книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саєнко – здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він було не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, «сім мішків гречаної вовни»… Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди в пригоді немічному… Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися, – та й недурно. Напакостити панові, придавити жида – стало втіхою для його. Так оцей-то «ліберал», як його звали, зняв тепер річ про земство… Обертаючись до панських гласних, він доказував їм «всесословность земства»,

Отака ловись! – каже голова. – Був Чіпка, а став Никифор Іванович… Що то значить – гроші!

Оже Шавкун не вповав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош – кожен хорош!

Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялися у людей шана й повага до його!

. Не було, здається, для Шавкуна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху, – то блід, то червонів; а вийшов од великого пана, перехрестився і сів у канцелярії за стіл.

Шавкун – чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун – попович. Після вбогого батька, що попував на небагатім приході в Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе.

Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу – і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого…

на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік…

потомки козачі копалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні – якісь каліки, а не люди, без пам’яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров’ю «славу та волю», без пам’яті про самих себе, з страшною злістю в гарячім серці, з палкими

Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати, хіба засипати… Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?… По один бік яру стояли потомки