Цитаты из книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицькові ста рублів грошей на хрещеника. – Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталося робити? – каже Лушня. – А що? – питає радий Грицько. – Тепер тобі годі й хліба робити, – однак земля не родить, – та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка – добрий чоловік: за кожним кумуватиме…

І почне було розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, «Тимошка – добрий молодець…». – Пан радий – мені радий, і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати: закутає в теплі одіяла;

Найбільше Лушня розказував. Як музика, тільки поведе смичком по струнах, – і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно – всі за животи беруться та регочуться; почне друге – жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози…

Оце в суботу, під неділю, або в свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки

Галя побачила, що вскочила з Чіпкою, як риба в невід, і… заплуталась… Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися… Шурхнула, як пліточка, в першу дірку – і вискочила на чисту воду… а Чіпка зостався в неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже не чув, не бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне земство,

Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б хоч трохи розігнав свою тугу, – раз сказала йому Галя, бачивши непереливки. Вона захотіла ввійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п’яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні

Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду – сам «вийде в одставку». – Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, – я б і тоді не послухав! – скрикнув Чіпка. – Хто скаже, що я чоловіка вбив?… Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили… А тепер шкода: нема волі?… Тепер завадило – всі рівні?… Я людям служу… мене люди вибрали… мене люди й скинуть! Поїхав Дмитренко ні з чим! На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага. Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности». Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову… «Це гірше крадіжки, розбою! – думає він. – І назви цьому немає. Там – прийшов, узяв – і нема… видно, чого нема!.. А тут усе є… і добро зосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?… Коли твою честь украдено… душу твою обезславлено… Та ні! не буде цього… Ми ще поміряємось… Ще побачимо, чий батько старший… Не той тепер вік… часи тепер не ті… не ті люди!..»

Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности».

Шавкун – битий жак! Недаром він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба… Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в суді. «Чи не було чого, братику? чи не судився він?» – допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у трете, у п’яте, в десяте; натрапив слід, піймав ниточку – та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка… – Найшли! – ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача.

Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка. – І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо. – Ще, не дай Боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі – буде…