Цитаты из книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

– А Галя? а мати? – ледве чутно спитала Христя. – Не знаю… здається, дома… Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати. Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, – була вже далеко. Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася. – А що? – спитав Грицько. – Галя… – знову перехрестилася, – повісилась… – Отуди к лихій годині! – виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк. Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися

Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана, – стояла й трусилася… – Що се?… що з тобою, дочко?… чия ти?… де ти була?… звідкіля вирвалась?… – тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку. – Ой лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке… – з плачем ледве вимовляла дівчинка. – Я з хутора… розбишаки були… всіх побили… порізали… постреляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… дядину… маленького братика… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла…

Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно. – Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-йте!.. – кричало щось під вікном молодим дитячим голосом…

І чує вона – став над помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув. – Що то, сину? – Нічого… – Ой сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався… Хай би крав, хай би грабив… а то… – А Явдоху хто з світа звів? – питає гостро Чіпка. – Що ти кажеш? – Хто, кажу, Явдоху струїв? – То це я, сину??! – Уже ж не я…

Так її вразили лихі речі «проклятих людей». А скільки-то думок переплило в материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяли його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі – вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися Богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати… Так цілу ніч проплакала та продумала.

Вранці пішла жалітися у волость – не за крадіжку, а за те, що її «волоцюга побив…» За те вона мовчала: боялася за свою рідну дитину.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила.

Одна тільки Мотря при пам’яті. Вона не те, щоб рада була, – ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару Божу. «Отже, й померла – без сповіді, без святого причастя… прости, Господи, як…» Одначе вона не дуже й убивалася… А за Чіпку раділа. «Може, хоч тепер кине… тепер нікому буде настроювати… може, оханеться…»

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає… – Ой лишенько… умираю! – скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Перше «карав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить…