Не розказуйте дітям казок…

Нобаткулі Реджепов

Сину мій, казки, що знала,
Від бабусь і дідусів,
Я тобі переказала
До словечка, геть усі.

Та поет Нобаткулі
Якось дав мені урок,
Що розповідать не слід
Дітям чарівних казок…

Ось летять дракони злі,
Ось іде до тебе дев…
Відривайся від землі,
Пригортайся до грудей!

Акпамик, дівча мале,
Не покаже диву страх.
Див не заподіє зле
І зав'яне на очах.

Відлетить у даль дракон,
Знайде долю сирота.
Падишахи звільнять трон
Разом по усіх світах.

Правда, це лише в казках,
Але віру не облиш.
Наше нинішнє життя,
Від казок не відрізниш.

Деви є поміж людей,
Змії і дракони є.
Різна нечисть день у день
Непомічена снує.

У житті із трьох доріг
Важко вибрати одну.
А зіб'є потік із ніг —
Понесе на глибину.
Казка нині, сину мій, —
Це продовження життя.
Хто між люду шах чи змій
Не впізнаєш до пуття.

Казка лиш чарівна мить,
Намальовані світи.
А тобі не в казці жить,
Маєш сам цього дійти.

В мене, синку, тих казок
Є іще на кілька літ.
Але дав мені урок
Друг-поет Нобаткулі…

Бібі Ораздурдиєва

* * *

Аджíна

У міфології туркменів, турків, таджиків, узбеків, каракалпаків, киргизів, частково казахів аджіна – злий дух. У туркменів, турків та деяких інших тюркомовних народів функції злого духа аджіни перебирає джин (у турків ще – демон мекір).

Образ аджіни сформувався як переосмислення привнесених ісламом демонологічних уявлень про джинів під впливом місцевих доісламських міфологічних персонажів (албасси, пері і т. п.). Злий дух аджіна уявляли в образі жінки, яка несподівано збільшується і досягає велетенських розмірів, або ж у вигляді різних тварин, найчастіше козла, що одиноко блукає подалі від житла. Подорожнього, який упіймає аджіну в личині козла, він лякає, виголошуючи несподівано людською мовою непристойності.

Таджики вважали, що аджіна сидить у купі попелу від домашнього вогню.

* * *

Пустеля

Коли весняної пори окину оком рідний край,
Як благодатний дар лежить у сяйві золотім пустеля.
Строкатий килим пишних трав на пасовиську, наче рай,
Даремно називаємо тебе, мій рідний край: пустеля.

Бажає вільне серце взяти все у долі на віки:
Люблю у тиші спозирать барханів сірі маківки,
І чути верхи на коні відлуння пострілів лунких —
І доброта і злість в тобі заплетені в моток, пустеля.

Ще здавна поруч тут ідуть і щиросердя, і обман.
Ловець пантрує хижака, бреде неспішно караван,
Марали скачуть у пісках, тремтить у ковилі джейран,
Вологе око звірини, мов квітка в сутінках, пустеля.

І незбагненна повесні твоя неписана краса:
Твої піски – і вир, і шал, твої оази – дивний сад,
То ніжність, то безумний гнів… твої високі небеса —
Тебе і впоперек і вздовж я пішки обійшов, пустеля.

Злітає пісня в вишину – мисливець здобич вполював,
Коли ж невдало день минув і він нічого не надбав —
Незадоволений і злий на побратима накричав.
Але байдуже шарудить пісками сивими пустеля.

Давайте, друзі, в мирі жить, як серце і душа велить,
Втече від пострілу марал – не треба злості нам таїть,
Стрілець нехай огляне шир – ще буде перемоги мить,
Не відпускає, кличе знов до себе пристрасна пустеля.

Пустеля, слухай Сеіді, любов'ю душу раниш ти,
На полюванні підвела, ще сто разів обманеш ти,
Та щовесни тривожно дух мені ізнов дурманиш ти,
І любить мій народ тебе, відкрито й потайки, пустеля.

Сеіді^[2]

* * *

Аждарха

«Цілий ряд образів іранського епосу, прослідковується в епосі огузів і їхніх нащадків. Із фрагментів, які дійшли до нас, видно, наприклад, що поруч із злими духами типу албасти – циклопа з арсеналу тюркської міфології – чимале місце посідають тут образи демонічних істот іранського пантеону – пері, див, аждарха і т. п.».

X. Корогли

«Аждарха уявляли величиною з «мінарет»; з ніздрів вилітає вогонь і йде дим. Поява аждарха інколи супроводжується страшним шумом, дощем, він сам кипить, тріщить».

М. Сакалі

У міфології тюркомовних народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Північного Кавказу, Поволжя і Західного Сибіру (аждер, аждер-ха – у турків, аждархо – у узбеків, ажида-ар – у киргизів, аждаhа – у казанських татар, азербайджанців, казахів (у останніх – ще ай-дагар), аздяка – у татар-мішарів, аждарха – у каракалпаків, аждаhа – у башкир, аздага – у ногайців, а також у таджиків (аждаха)) – злий демон.

Уявляли його у подобі дракона, часто багатоголового. Походить від іранського Ажі-Дахака^[3] (давньоіранське аждар – дракон). У священній книзі давніх іранців Авесті згадується ажі^[4] – чудовисько-дракон – перевтілення носія зла Ахрімана. Одним з таких найбільш відомих ажі, який отримав власне ім'я, є триглавий дракон Ажі-Дахака, активний учасник боротьби за владу в давньому Ірані. Поступово образ цього змія (чиє ім'я, без сумніву, теж пов'язане з утворенням назви аждарха) прибрав подобу людську, трансформувавшись в особу царя-загарбника Заххака, араба за походженням. На його плечах з волі диявола-шайтана виросли дві гадини, які щоденно вимагали в їжу мозок двох юнаків.

Мерв. Текінські коні

Образ змія Ажі-Дахака в різних інтерпретаціях перейшов пізніше у вірування багатьох тюркських (і інших) народів, які пересікалися з іранським світом, – турків, азербайджанців, узбеків, казахів та ін. Приміром, у вірменській міфології відомий вішап (дракон) – аждахак.

У туркменських переказах, в аждарха (ашдарху) перетворюється велика гадина, яка живе у важкодоступних, диких місцях і протягом довгого часу не бачила людей і навіть не чула людської мови. Вважали, що це відбувається через сорок років (варіант: сто). Гадина, поступово збільшуючись у розмірах, стає аждархом і прибирає не тільки страшної велетенської подоби, а й неабияких магічних якостей перевертня, що може показуватися у личині різних живих істот.

У найбільш розповсюдженому міфі про аждарха (відомо кілька варіантів) він загрожує місту чи країні руйнацією. Вважали, що дихаючий вогнем аждарха може ковтати і тварин, і людей.

Щоб врятувати народ, йому регулярно віддають на заклання дівчину. Герой, перемігши аждарха, рятує чергову жертву (у більшості випадків доньку царя), з якою одружується. У багатьох міфах героєм-переможцем аждарха виступає покровитель вівчарства Муса-піхамбер, який перемагає його за допомогою своєї магічної палиці. У деяких міфах аждарха пожирає пташенят птиці симург чи каракус.

Часто перебування аждарха пов'язують з місцем знаходження скарбів, які він охороняє. Цей мотив, зокрема, висвітлений у легенді про аждарха в мечеті шейха Сейіда Джемаледдіна (XV ст.) у поселенні Анау поблизу Ашгабада. Центральний портал мечеті, цієї унікальної пам'ятки мусульманської архітектури, прикрашали зображення двох досить великих кахельних драконів-аждарха. На жаль, мечеть була зруйнована під час ашгабадського землетрусу 1948 року.

За легендою, на тому місці, де пізніше з'явилася мечеть, росло дерево, на якому був підвішений дзвін. Одного разу на поклик дзвону зібралися люди місцевої правительки Джемал (за іншою версією – правителя Сейїт Джемала) і побачили, що дзвонить величезний аждарха – один із двох, які жили у горах поблизу. Дракон показував у бік гір, а потім кивав на теслярів з сокирою і пилкою. Правителька наказала їм іти слідом за аждархом. Коли теслі прийшли в гори, вони побачили, що подруга дракона вдавилася гірським козлом, якого хотіла проковтнути. Теслі увійшли у відкриту пащу аждарха, один перепиляв роги, інший розрубав тушу козла і таким чином врятували чудовисько від неминучої загибелі. Після цього аждарха відкрили теслям печеру з коштовностями і показали, що вони можуть набрати скарбу, скільки зможуть. Наступного дня аждарха принесли до дерева з дзвоном ще золото і коштовні камені, і поклали все те добро до ніг Джемал, яка наказала витратити дари на будівництво мечеті, на порталі якої вибити зображення аждарха-дарителів.

Образ аждарха, подібно апи, також використовуваний туркменськими поетами-класиками. З цим драконом порівнювали дві чорні коси юних дів – «…довге чорне волосся красунь». В основі цього порівняння, мабуть, уявний чорний колір аждарха, його звивистість, хвилястість тіла. Ну, звичайно, і одвічні чари прекрасних кіс, які можуть «проковтнути» серце чоловіка, як аждарха свої жертви.

«І волосся коханої боюсь,
Дві коси, що мов дракони…»

Талібі (1766–1848)

У деяких азербайджанських міфах аждарха поселяється у череві вагітної жінки і вбиває плід.

У міфах татар-мішарів аждарха – вогняний змій, який прилітає в дім до вдови у подобі її померлого чоловіка і живе з нею, від чого жінка хворіє і помирає.

У міфах азербайджанців, казанських татар і башкирів, аждарха пов'язаний з водою, живе в озері чи на морському острові, на який його переносять хмари.

Під турецьким впливом образ аждарха перейшов у міфологію слов'янських народів Балкан (у сербів подібний персонаж – аждайя, у болгарів – аждер).

Аждарха зустрічається доволі широко не тільки в народній творчості туркменів і інших споріднених їм чи сусідніх народів, але і в їхніх побутових уявленнях.

У газалах співається про плинність земного існування, про те, що чорна земля як аждарха (дракон) одного разу розкриє пащу і проковтне людину (основною характеристикою нижнього світу є чорний колір).

В основі народних вірувань і забобонів, пов'язаних з аджархом, покладені, очевидно, реальні моменти: зустрічі людей з окремими екземплярами гадюк, які вражали їхню уяву своїм незвичним виглядом чи розміром. У глухих місцях Туркменістану зустрічалися гади дуже великих розмірів. Відомий письменник, автор роману «Чингізхан» Василь Ян засвідчував, що у 1902 p. y Пріатріччі натрапив на величезну кобру, довжина якої, як з'ясувалося пізніше, була 213 сантиметрів.

У міфах туркменів (також казанських татар, башкирів, узбеків), аждарха, якому вдалося дожити до 80 років (у казанських татар до ста або й тисячі) перетворюється в демона ювху.

З драконами Анау пов'язана ледве не міфічна історія, яка сталася вже у 40-х роках XX ст. У 1948 р. шестидесятирічний художник по килимах Ашгабадської експериментальної фабрики килимів Абдула Есґеров і юна, шістнадцятирічна килимарка Бостан Ґельдиєва вирішили створити унікальний за сюжетом і технікою виконання килим. Есґер-ага, так називали художника колеги, зачарований красою Анауської мечеті, створив серію ескізів, де, поруч з квітково-рослинним орнаментом, підказаним кахлями фасаду знаменитого пам'ятника, використав фігури аждархів, розмістивши на центральному полі вісім зображень цих драконів. Ескізи були ухвалені, і почалося ткання, причому у незвичній для туркменського килимарства – різновисокій, рельєфній манері.

5 жовтня 1948 p., коли до завершення роботи над килимом залишалося всього 10–15 сантиметрів, колеги наперед із захопленням привітали його творців. А вночі сталася трагедія: землетрус величезної сили зруйнував Ашгабад і його околиці, забравши життя десятків тисяч людей, у тому числі і обох творців килима. Під руїнами зруйнованого порталу Анауської мечеті зникли зображення драконів. Але вони збереглися у всій своїй кольоровій гамі на килимі, який через деякий час закінчила своїми руками мати Бостан, Аннабібі Ґельдиєва, та інша килимарка, Майя Мурадова. У 1994 р. цей унікальний для Туркменістану килим із зображенням аждар-хів поступив до колекції Музею туркменського килима в Ашгабаді.

Сергій Демидов «Дракони в туркменській міфології»