– Хворобу ти розпізнала, бабусю. А чи в силах ти зцілити нас від неї?

– Хто хворобу розпізнав, сину мій, той від неї і зцілить. Є у мене одні ліки. Як вип'єте їх, так здорові і будете.

Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязі своєму склянку сонного зілля. Ось цього зілля в піалі вона і подала спочатку Ґероґли, потім Овезу дала і сорока його джигітам на чолі з Сапаром-Косе. Тільки ковтнувши зілля, кожен упав як підкошений. І ось вже всі вони заснули мертвим сном.

Підійшла стара до Агаюнус.

– Агаюнус, дитя моє! Вилікувала я своїм зіллям Ґероґли і сорок джигітів його. Чи не вип'єш і ти?

– Спочатку сама випий його, а потім пригощай.

– Добре, – погодилася стара, взяла піалу і, прикинувшись, наче п'є, вилила собі зілля за яшмак.^[33]

Повірила Агаюнус, випила і втратила свідомість. Подала стара піалу Ґюль-Ширін – і та втратила свідомість. Залишилась стара одна. Без остраху зняла вона з Агаюнус золоту егретку і начепила собі на голову, наділа на Ґир-ата позолочену збрую, осідлала його, сіла верхи і під'їхала до мейхани.

– Ну, Ґероґли! Лишаю тобі віслюка замість коня. Так і кажуть: «Взяв одне – віддай інше, хто не дасть, тому ганьба».

Сказавши так, припустила коня до Ніша-пура.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли та його друзів. Сонне зілля старої діяло три дні – три дні пролежав Ґероґли. На четвертий прийшов до тями, піднявся, чаю випив, кальян покурив.

– Гей, Мятере! Зцілилася голова, їдьмо на полювання, – гукнув Ґероґли.

Прибіг Мятер до стайні – немає Ґир-ата. Прибіг він назад.

– Ой, Ґероґли, Ґир-ата немає!..

– А збруя?

– І збруї немає.

Почув Ґероґли, що збруї немає, і згадав попередження Агаюнус. Занепокоївся.

– А стара на місці? Пошукай!

Прийшов той у комірчину старої, а її і слід загув. Валялися її ічиги, топби,^[34] різний дріб'язок. Фиркав, пряв вухами віслюк, три дні голодний.

– Немає ні твоєї старої, ні твого Ґир-ата, Ґероґли. Замість коня залишила вона тобі віслюка, якщо приймеш…

Закричав Ґероґли, упав горілиць. Лиш через три години прийшов він до тями, гірко заплакав.

– Не журись, Ґероґли, – заспокоював його Косе. – Пропав Ґир-ат, так у нас ще є Ховалі-ґир. Та й Боз-Думан!

– Дурна твоя голова! Що розумієш ти, Косе! Сто тисяч коней не варті і цвяха підкови Ґир-ата, – відповів Ґероґли і пішов до Агаюнус.

– О Агаюнус! Немає Ґир-ата…

– Немає на тебе погибелі! Чи не казала я тобі, що ця підступна відьма загубить і тебе, і коня?

– Що каятися тепер? Краще, Агаюнус, дай мені пораду.

– Вже і не знаю, що порадити тобі.

– Не гнівайся на мене, не кажи «не знаю». Дізнайся хоча б, куди вона його повела.

Все, що не відбувалося у цьому підступному світі, все відкривалося Агаюнус, варто лишень їй прочитати закляття і подивитися собі на нігті. Вмилася вона, відправила намаз з двома рікатами,^[35] прочитала заклинання і подивилася собі на нігті.

– Та стара, Ґероґли, була з Нішапура. В Нішапур повели Ґир-ата.

Так сказала Агаюнус, і дорікала Ґероґли:

– Так ти, Ґероґли, богатир тільки верхи на Ґир-аті? Коли немає у тебе Ґир-ата, ти собаки не кращий!

«Щось радіє вона, – подумав Ґероґли. – Вирушу я на пошуки коня, а чи повернусь назад – хто знає. І як вона сприйме погану звістку про мене – чи не забуде, що «траур по доброму джигітові – сім років»? Може відразу почне шукати собі іншого, з товстою шиєю?»

– Агаюнус, ось вирушу я за конем, прибуду в Нішапур, а там дізнаються, що я Ґероґли, і вб'ють мене. Коли помру, як будеш ти оплакувати мене? Розкажи, а я послухаю, та і вирушу в путь, – звернувся Ґероґли до Агаюнус і ліг, накрившись халатом.

Агаюнус присіла поруч з Ґероґли і заспівала:

 
Якщо сили покинуть – погано буде тобі,
Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.
Багато ворогів прагне крові твоєї,
Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.
 
 
Немає нікого, хто так би напинав лук.
Твій скакун – летить, не торкаючись землі,
Немає тобі рівних. Тільки ти самотній,
Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.
 
 
Немає синів – їхати поруч з тобою,
Немає дочок – ридати на могилі твоїй,
Я не можу без тебе, помру без тебе,
Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.
 
 
Сльози мої розтоплять сніги вершин,
Зсунуть потоком колесо водяного млина.
Так я тобі співаю – пері Агаюнус,
З оком сокола, з лапою лева – Ґероґли.
 

Доспівала Агаюнус, і Ґероґли підвівся.

– Догодила ти мені Агаюнус, дякую. Чи доля мені загинути чи ні, але зараз я задоволений…

– Ґероґли, вирушай на пошуки Ґир-ата як каландар. Нехай чоло твоє омиється потом, ноги вкриються пухирями. Настраждаєшся через коня свого, і тоді він принесе тобі користь. Тебе нагородив Аллах Ґир-атом, легко тобі він дістався. А що дається легко, не йде на користь, Ґероґли.

Забрала вона у Ґероґли дорогий халат і шовковий кушак, гострого ножа і сокиру, папаху з хутра видри і чоботи з сагри.^[36] Все забрала вона у Ґероґли і обрядила його каландаром. На голову наділа діряву шапку, на плечі накинула лахміття, в руки палицю дала, перекинула через плече «гарбуз нещастя»^[37] і мовила:

– Ну, йди! Хай Аллах допоможе тобі!

Зайшов Ґероґли до мейхани. Побачив його Косе і скрикнув:

– Що з тобою, Ґероґли! Що сталося з тобою? Невже надумав ти юродствувати через якусь паршиву шкапу?

– Не юродствую я, Косе. Стара була з Ніша-пура, туди відвела вона Ґир-ата. Треба мені йти розшукувати його. Тому-то я в одязі каландара. Мій наказ: поки мене тут не буде, не здумайте кривдити мою Агаюнус, Овеза милого і Ґюль-Ширін, – відповів Ґероґли і пішов, залишивши у фортеці сорок джигітів.

Два дні він йшов, а на третій Сапар-Косе з джигітами догнав його.

– Ну, Косе, кажи – у чому річ?

– Ти велів нам залишитися, Ґероґли, але у фортеці нам нічого робити без тебе. Ми поїдемо з тобою, Ґероґли.

– Послухайте моєї поради, Косе, залишайтеся! Далеко Ґир-ат, ні сила, ні золото не допоможуть нам повернути його. Ось стану я божим мандрівником, і, може, Аллах знову дасть мені Ґир-ата. Не потрібні ви мені зараз, повертайтеся.

– Ґероґли! Ти занадто часто повторюєш «повертайтеся». Чи серйозно ти це кажеш, чи, може, хочеш перевірити нас?

– Серйозно кажу вам, Косе.

– Ну, якщо не жартуєш, повтори нам свій наказ. Погано це буде чи добре, але настанови твої ми виконаємо.

– Добре, – відповів Ґероґли і звернувся до джигітів з піснею-настановою:

 
Дам я тобі одну пораду:
Не залишай свою країну,
Боягузу і підлому рабу
На допомогу не поспішай.
 
 
Почесне місце – навпроти дверей
Знати своє місце повинен джигіт,
Коли не запрошують тебе,
Ти приходити не поспішай.
 
 
Спозирай добрі справи —
Це наука душі твоїй.
Коли страждає ближній твій,
Сміятися з нього не поспішай.
 
 
Якщо хтось бездітним помре,
Залишить пасовиська і стада,
І будуть люди грабувати добро,
З ними на грабунок не поспішай.
 
 
Шлях ходжі через гори проліг,
Якщо господар полишив дім,
Дружина його залишилась одна —
її ображати не поспішай.
 
 
Немає у цьому світі нічого
Прекраснішого, ніж добре обличчя,
Боягуз чужою б'ється рукою,
Брати його гроші не поспішай.
 
 
Йди, Ґероґли, битва близько,
Рівного доблестю обирай,
Якщо боягуз перед тобою біжить,
Гнатися за ним не поспішай.
 

Закінчилася пісня, і Косе сказав:

– Поїхали назад, джигіти, треба повернутися!

Побрів Ґероґли, бурмочучи про себе: «Товариш одинаку – бог». Не доводилося перед тим ступати Ґероґли на сиру землю, хіба коли на коня сідав. І зараз настраждався він, ідучи пішки. Ноги вкрилися пухирями, по лобі піт струмком тече. Які запаси у пішого? Захотілося пити – де взяти чаю? Захотілося курити – де ж тютюн? Захотілося неше – та де його знайти? Йшов Ґероґли безлюдною пустелею, втрачаючи свідомість, розум у нього мало не помутився. Раптом – звідкись узявся – білобородий старець.

– Гей, сину мій! Щасливої дороги тобі!

Знаєте, мабуть, як сердита людина відповідає?

– Чи ти, старий, в дорогу мене посилав, що тепер зичиш щасливої дороги?

– Хоч я і не посилав тебе, та все ж скажи мені, куди прямуєш?

– Ти що послом засилав мене куди-небудь, що я повинен тобі розказувати?

– Не гарячкуй, сину мій, облиш цю дурну звичку. Ти йдеш все далі і далі від своєї країни, немає попереду ні людей, ні поселень!

– Якщо покидаю я свою країну, то хапай мене тут і стягуй борг, якщо я у тебе в боргу!

Сказав Ґероґли і заціпенів – щез старець, пропав – неначе і не було його зовсім, тільки й мовив: «Нехай принесе тобі достаток твоє ремесло!» Підійшов він туди, де стояв старець, а там і слідів ніяких немає… Згадав він бувальщину, що чув колись, і зрозумів, що то був Хизр,^[38] мир йому.

– О, Аллах, до чого ж я невезучий! Мені б підійти до нього, отримати благословення. Що ж, хай буде що буде – спробую покликати мого покровителя, Лева божого,^[39] – вирішив Ґероґли і заспівав:

 
Все у руках року, всемогутньої долі,
Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!^[40]
Я один, далеко моя країна,
Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!
 
 
Скільки днів я йду цієї дорогою,
Скільки виніс страждань і незгод,
Не дай померти мені – джигітові без коня,
Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!
 
 
Карає жорстоко джигіта зла доля,
Немає спочинку від мук і жури,
Немає кінця піскам безкраїх пустель,
Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!
 
 
Абубекр^[41] праведний, сто двадцять чотири
Тисячі мертвих пророків, хазрет^[42] Омар!^[43]
Не залиш у біді Ґероґли, о шейх Хайдар!^[44]
Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!»
 

Доспівав Ґероґли, та де там – немає ні Алі, немає нікого. Пішов він далі і немало пройшов. Піднявся на пагорб і побачив стільки овець, білих, чорних, що в очах замиготіло.

«Боже, яке щастя, якщо це тільки не сон», – подумав Ґероґли і підійшов ближче. А це були його вівці, його пастухи.

– Що за мандрівник? – дивувалися пастухи, підходячи до нього. Дивляться – так це ж їхній господар Ґероґли. На голові драна шапка, на плечах лахміття, в руках палиця, під рукою «гарбуз нещастя», – ну чистий каландар.

– Що це ти надумав, ага?^[45] Чи не жадоба тебе здолала? Чи не жебракувати ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!

– Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.

Підійшов один із пастухів.

– Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.

– Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.

– Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.

Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.

– Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.

А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме…^[46] А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:

– Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?

– О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.

– Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.

А пастухи за його спиною перешіптуються:

– Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…

А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:

 
Мати твоя з авутів, батько твій рід веде
Від білих, могутніх птахів. Будь-який джигіт
Забуде багатство і розум заради тебе,
Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!
 
 
Високий твій круп, суха твоя голова,
З четвертого року на п'ятий – життя твоє,
У день жорстокого бою – товариш мій,
Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!
 
 
Весна цвіла, коли йшов Ґир-ат.
Очі твої в сльозах, копита в пилюці,
Підла донька Пірси забрала тебе,
Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!
 
 
Щастя було би сісти на тебе верхи,
Зла стара баба викрала тебе,
Друг твій, Ґероґли, страждає без тебе,
Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!
 

Та де там – не прискакав Ґир-ат!

– Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов він, ішов та й дійшов до річки Араз. Глянув – стрімка течія.

– О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.