Албасси

У туркменів злий демон, пов'язаний з водною стихією. У міфології турків (албасти, ал, алана, ал-кари, ал-кузи), казанських, кримських та західносибірських татар, казахів, башкирів, узбеків (албасти, алвасті), тувінців, алтайців (албасти, албис), киргизів (албарсти), каракалпаків, ногайців (албасли), азербайджанців (хал, халанаси), кумиків (албасли кьатин), балкарців і карачаївців (алмасти). У казахів, каракалпаків, киргизів, узбеків ще – марту (мартуу, мартув, мартук), узбеків Зеравшанської долини – сари киз («жовта діва»), західносибірських татар – сари чеч («жовтокоса діва»).

Цього демона уявляли у подобі потворної жінки з довгим розпущеним світлим волоссям і такими великими грудьми, що вона закидає їх за спину. Відоме повір'я, що албасси може перевтілюватися у тварин і неживі предмети. Атрибути албасси – магічна книга, гребінь, монета.

За уявленням більшості народів, албасси живуть поблизу рік чи інших водних джерел і показуються людям на березі, розчісуючи волосся. Вважали, що албасси може наслати хворобу, нічні жахливі видіння, але особливо шкодить породіллі і немовлятам.

Туркменські типи

Албасси людина може підкорити; для цього слід заволодіти її волосиною чи будь-яким з її предметів (магічною книгою, гребенем, монетою). Вважали, що варто лише в одяг албасси увіткнути голку, як вона стає покірною і виконує всі накази. Людина, яка підкорила албасси, або ж шаман може прогнати її від породіллі. Приборкана албасси порядкує в домі, сприяє збагаченню свого господаря, допомагаючи йому виліковувати людей, яким вона наслала хворобу.

Казанські татари вважали, що цей демон може з'являтися у подобі воза, копиці сіна, ялини. Азербайджанці інколи уявляли її з пташиними ногами, в деяких казахських міфах у неї вивернуті ступні чи копита на ногах. За тувинськими міфами, цей демон має одне око на лобі і ніс з каменя (або з червоної міді), казанські татари вважали, що у неї на спині немає плоті і видно нутрощі. За уявленнями західносибірських татар, на руках у албасси гострі довгі кігті. Киргизи і казахи розрізняли зловорожу чорну (кара) і жовту (сари) чи смердючу (сасик) албасси. У кумикських міфах у албасси є чоловік – дух темір тєш («залізні груди»), у казахських – лісовик сорель.

У турецьких, азербайджанських, киргизьких, казахських і деяких інших міфах вона краде легені (печінку, серце) породіллі і поспішає з ними до води. Як тільки албасси покладе їх у воду, жінка помре. Казанські татари вважали, що інколи албасси п'є кров своєї жертви. Розповсюджені уявлення про її любов до коней. Албасси уночі їздить на них, заплітає їм гриви. За деякими турецькими, казахськими, кумикськими, ногайськими, тувинськими повір'ями албасси може вступати у статеві зносини з людьми. Наприклад, у тувинських міфах албасси, живучи з мисливцями, посилає їм вдале полювання, поїть своїм молоком і годує м'ясом, яке відрізає від ребер.

Цей образ має коріння в глибокій давнині; аналогії є в міфології багатьох народів: албасті у таджиків, ал паб у лезгинів, алі у грузинів, ол у татів, ала жен у талишів, пал у дін, пал анаси (алк) у курдів, алг (мерак) у белуджів, али (алк) у вірменів, алмази у інгушів і чеченців, алмас у монгольських народів і деякі інші. Властиві цьому демону риси мають у міфологіях узбеків і киргизів дух азатки, який зводить зі шляху подорожніх, дух нічних жахів бастрик (у міфології кумиків) і кара-кура (у міфології турків), шурале і су анаси у казанських татар, вуташ у чувашів, вірь-ава у мордви, овда у марійців, німецька альп-фрау, російська баба-яга.

Околиці м. Ашгабада. У Багірі по річці Ашгабадці

Руїни давнього Мерва

Питання про походження албасси не прояснене. Деякі автори вважають албасси персонажем тюркського походження. За іншою версією, уявлення про албасси пов'язані з традиціями іранської міфології, а назва демона походить від сполучення «ал» (вважається іранським словом) і «басти» (трактується як тюркське «натиснув»). Ймовірно, в основі слова «ал» лежить давнє найменування божества, зрідні ілу^[5] семітських народів, а фонема «басти» – індоєвропейський термін, який означає «дух», «божество» (зрідні рос. «бес», осетинськ. «уас-» і т. п.). Виходячи з такої етимології, можна допустити, що образ албасси формувався в епоху давніх контактів етнічних спільнот (індоєвропейської та семітської мовних сімей), до їхнього розселення на території сучасного перебування. Атрибути албасси (магічна книга і монета), сліди уявлень про її благочинні функції (допомога людині) дозволяють припустити, що у первині албасси (албасти) – добра богиня, покровителька родючості, домашнього вогнища, а також диких тварин і полювання. Із розповсюдженням більш розвинених міфологічних систем (очевидно, ще в дозороастрійський період) албасси була відведена роль одного із злих нижчих духів.

«Страшна відьма з великими грудьми до колін, довгими кігтями і волоссям, яка душить жінок і дітей, віра в існування якої ще недавно жила у кожній туркменській сім'ї. Відома в народній міфології, в казках зовсім не згадується. Албасси інколи є персонажем небилиць, де вона намагається задушити породіллю, але її завжди проганяє пастух».

М. Сакалі

* * *

Алі

Велика кількість легенд посвячена Алі, чоловікові улюбленої дочки Мухамета – Фатіми. У цих легендах понад усе підкреслюється благородний характер Алі, який віддає за інших власну свободу і життя.

Алі – переможець девів і драконів. Середньоазіатська легенда стверджує, що у Алі сім могил, бо люди, які його хоронили, бачили, як замість одного верблюда з тілом Алі раптом з'явилося сім і всі вони пішли в різні боки. Святині, шановані як могили Алі, знаходяться, зокрема, в Неджефі (Ірак), Мазарі-Шеріфі (Афганістан), Нулаті і Хамзаабаді, раніше Шахімардані (Узбекистан), під Сахарсом (Туркменістан). Характер етіологічного міфу мають легенди про гірські ущелини Північної Африки, нібито вони прорублені мечем Алі, про два ряди скель в Афганістані, які вважаються убитими Алі і закам'янілими драконами (аждарха). З подвигами Алі пов'язане походження деяких топонімів Середньої Азії.

* * *

Алдар-косе

Один із популярних героїв середньоазійського новелістичного епосу. Алдар-Косе – бідняк, дотепний базіка, хитрун і обманщик. Інколи він наживає багатство, та в наступній новелі ми знову бачимо його у роздумах, де б здобути хоч один тюмен чи кілька тенге. Але й у становищі бідняка Алдар-Косе не занепадає духом і за будь-яких обставин виходить сухим із води. Алдар-Косе має практичний розум, підсміюючись не злостиво над дайханами, він хитромудро і дотепно карає владних феодальних правителів і багатіїв.

Околиця м. Ашгабада. Цирульник

Досить багато у туркменському епосі (цілий цикл) новел і анекдотів про Міралі (Міралі-Шіра) і Султан-Союна. Міралі-Шір і Султан-Союн – це великий узбецький поет Алішер Навої і Султан Герата Хусейн Байкара (друга половина XV ст.). Усі оповіді побудовані на мотивах дружби і змагання у дотепності Міралі і султана, а також заздрощах до Міралі з боку інших візирів.

Туркменські анекдоти про ходжу Насреддіна (більш відомого в Туркменії під іменем Епенді) аналогічні анекдотам про нього тюркських народів Переднього і Середнього Сходу. Багато сюжетів, пов'язаних з іменем Насреддіна, переходять на туркменського поета-класика першої половини XIX ст. Кеміне.

У туркменському казковому епосі є цикли розважальних анекдотів про Джаппакляр і Есен-Полата. Джаппакляр – це чотири брати-дива-ки, які то будують млин на горі, де немає води, то грають у карти, їдучи на верблюді, то сіють смажену пшеницю тощо. Таким же диваком виступає в анекдотах і Есен-Полат.

* * *

Амбар-она

У міфології народів Хорезмської оази покровителька жінок і жіночих занять (робіт), хорезмська свята. В узбеків Амбар-она – дружина покровителя великої рогатої худоби Зенгі-баба.

Ймовірно, образ Амбар-она походить від авестійського божества родючості Ардвісури Анахіти.^[6]

Збереглися міфи про довгі і безуспішні поневіряння Амбар-она у пошуках сина Хуббі-Худжі (типовий сюжет міфу про божество родючості). Хуббі-Худжі, якому приписували здатність оживляти закланних і з'їдених тварин, потонулих людей, зник у водах Амудар'ї, засоромившись, що перевершив батька святістю. Вважали, що він регулює режим Амудар'ї, покровительствує тим, хто плаває по ріці.

До Амбар-она зверталися за допомогою повитухи, знахарки, шаманки. Багато обрядів, присвячених Амбар-она, пов'язані з водною стихією, Амудар'єю. На носах суден, які плавали по Амудар'ї, зображувалась голова Амбар-она.

З іменем Амбар-она пов'язують також виникнення обряду, покликаного стимулювати проростання посівів – виготовлення весняної їжі з пророслих пшеничних зерен (сумаляк).

* * *

Рубаї

 
Життя! У серці раною печаль. Що вдієш?
Щоденно сльози на моїх очах. Що вдієш?
Тримав я скарб в своїх руках – долоні пусті.
Від сліз моїх на морі буря-жах. Що вдієш?
 

Салим Туркмен (XVII ст.).

Біографічні дані відсутні

* * *

Апи

Апи – велетенська отруйна гадюка. З цим, запозиченим з арабської мови терміном, без сумніву, пов'язана і назва однієї з реальних великих гадюк Середньої Азії, у тому числі і Туркменістану – ефи. У туркменській класичній поезії, включаючи і Махтумкулі, термін апи використовувався іномовно для позначення довгого чорного волосся красунь. Образ апи має давнє походження. У давньоєгипетській міфології відомий персонаж.

* * *

Апоп

Апоп – величезний змій, втілення пітьми і зла, ворог бога сонця і світла Ра.

Змій – представлений майже у всіх міфологіях символ, який пов'язували з родючістю, землею, жіночою виробничою силою, водою, дощем, з одного боку, і домашнім вогнищем, вогнем (особливо небесним), а також чоловічим запліднюючим началом – з другого. Зображення кінця верхнього палеоліту, і відбитки культу змій у релігіях народів Африки, Азії, Америки, Австралії дозволяють скласти уявлення про ранні етапи розвитку образу змія. Спочатку міфологічний змій зовнішньо був близько схожий на звичайних гадюк, відрізняючись від них лиш значно більшими розмірами. У подальшому образ змія прибирає деяких характерних рис тварин, які протистоять йому в давніх міфологічних сюжетах. Так, відоме в мистецтві верхнього палеоліту протиставлення зміїв і птахів, отримало продовження в ранньоєвразіиському мистецтві. Символ змії-веселки – господині дощу, яка п'є небесну воду (і тим інколи причиняє багато бід), має широке розповсюдження в міфологіях народів Азії. Для Африки, Південної Азії, Середньої Азії (в т. ч. Південної Туркменії); для Австралії, Океанії, Центральної і Південної Америки таряду інших регіонів спільним є також міфологічний мотив змія – охоронця джерел і водойм.