Символіка тварин, птахів, дерев у міфології туркменів

Життя людей, що населяли у далекому минулому територію давнього Туркменістану, було тісно пов'язане з тваринами, які давали людині і їжу, і вовну, і шкури для одягу, і тяглову силу.

«Під час археологічних розкопок знайдені скульптурні зображення різних тварин. Особливо багато глиняних фігурок знайдено на розкопках пам'ятки епохи бронзи – Алтин-депе. Досить часто зустрічаються фігурки барана чи вівці. Дрібна рогата худоба в Туркменістані з'являється ще в епоху неоліту, за 6–7 тис. р. до н. є. Ще давніше, в епоху мезоліту була одомашнена коза. Давні художники передали археологам сьогодення зображення дикого безоарового^[1] козла, який мешкав у горах Копетдагу і був одним із головних об'єктів полювання племен Південного Туркменістану. Безоаровий козел був родоначальником домашньої форми кози. З початком епохи бронзи в житті народів Туркменістану на перші ролі виходить домашня вівця. Давні скотарі Туркменістану розводили великих овець, які розмірами не поступалися гірським муфлонам Копетдагу».

H. M. Єрмолова (завідуюча лабораторією Інституту історії матеріальної культури РАН),
«Тварини в скульптурі та в житті давнього населення Туркменістану»

«…я бачив з (числа) гузів таких, що володіли 10 000 коней і 10 000 голів овець. Найчастіше пасуться вівці на снігу, вибиваючи копитами і розшукуючи траву».

Ібн Фадлан

«Пережитком тотемізму є звичай прикрашати святі місця рогами баранів чи козлів, зачасти диких гірських тварин. Бездітні жінки прив'язували до рогів шматки матерії, нитки, стукали порогах, щоб зачати дитину. У туркменів у гірській місцевості мисливець зобов'язаний був скликати всіх жителів поселення (або ж сусідів) і пригостити їх м'ясом убитого ним гірського барана. Інколи роздавали сире м'ясо. Вважали, що такі гостинні дари передуватимуть і надалі вдалому полюванню. М'ясу гірського барана приписували цілющі властивості. Досить раз у рік покуштувати його, як усі гріхи будуть «змиті». В народі вважали, що не можна убивати більше ніж тисячу баранів, бо можна накликати нещастя: хвороби, смерть, природні катаклізми. Відомі пізніші оповідки про те, що Аллах створив людину і барана «одним подихом». У минулому баран вважався тотемною твариною мисливських племен Середньої Азії».

В. Басілов

Велика рогата худоба в Туркменії з'являється в епоху бронзи. За своїм значенням у житті людей того часу вона поступалася дрібній рогатій худобі. Ймовірно, утримання великої рогатої худоби обмежувалося відсутністю достатніх випасів і могло бути доступним тільки відносно багатій групі населення, яка використовувала її швидше за все з транспортною метою і як молочну худобу, а не м'ясну. Хоч бик для всіх був дуже бажаним видом домашньої тварини. Це засвідчує відома знахідка золотої голови бика в одному з поховань пам'ятки Алтин-депе.

У давнину у тюрків існував культ птахів; з цим пов'язані уявлення про душу в образі птаха, яку теж забирає птах. Культ птахів у тюрків знайшов відображення у весільних, погребальних, військових танцях.

Яким є гострим соколиний зір!
Яким метким і хитрим яструб є!
Хто мову птахів зрозуміє, —
До того і орли злетяться з гір!

Байрам-шахір (туркменський поет, XIX cm.)

«Умовне зображення птахів, притому парних, на весільних паласах, що мали в далекому минулому, безумовно, ритуальне значення, є закономірним, бо зображення птахів було символом щастя і служило оберегом».

В. Мошкова

Майже всі тюркські народи приписували хижим птахам особливу магічну силу. Не тільки пір'я чи кігті орла слугували оберегом, але й сам погляд цього грізного птаха наганяв острах на злого демона – албасси. Вважається, що та людина, яка носить на руці птаха, може вилікуватися від багатьох хвороб – хижий птах має сильну енергетику.

Популярність хижих птахів у світогляді предків туркменів засвідчує те, що усі 24 племені огузів мали своїми тотемами кречета, яструба, шуліку, беркута, сокола, кібчика тощо. Засновники Туркмено-Сельджукської імперії носили імена хижих птахів. За словами туркменського філолога Махмуда Кашгарли (Кашгарського) (XI ст.), ім'я Тогрул бека Туркмена походить від назви птаха, який «знищує тисячу гусей, щоб з'їсти одного». Ім'я його брата Чагри бека також походить від назви сокола («чакри», «чекір»).

У теке-туркменів відомі також власні імена Чагритегін, Мухаммед Чакір Тонва Хан, Турумтай (яструб-перепелятник), а у сучасних туркменів і нині популярне жіноче ім'я Лачин (сокіл-шахін).

У туркменських народних повістях, героїчному і романтичному епосі, творах класиків поезії часто зустрічаються порівняння героїв з ловецькими птахами, прекрасними в польоті, а також мисливськи сценки тощо.

У героїчному епосі існують такі порівняння: «лапа лева, очі яструба», «з крилами сокола, із серцем лева», «з оком сокола, з лапою лева Ґероґли».

«…у всіх відомих випадках орли показані (на амулетах-печатках) завжди в геральдичній позі, з гордо повернутою головою і ніколи – в оборонній позиції. Створюється враження, що орли, бики і змії складали благодійну для людини тріаду, непідвладну негативним силам…».

В. І. Саріаніді

У пізньому зороастризмі образ орла-борця ускладнюється: на зображеннях фантастичний хижий птах Симург бореться з величезним змієм (наприклад, орел із гадиною в дзьобі на погребальному посуді початку нашої ери з Південного Туркменістану).

Давні туранські етноси, мігруючи до Східної Європи, Передньої та Малої Азії, приносили із собою уявлення про крилатих хижаків. У Центральній Азії було розповсюджене повір'я і про іншого птаха, який уособлював сіяння – символ зороастрійської віри – фарр (авестійське хварно). Той, хто володів фарром (туркм. «gut»), той був володарем влади на землі (владикою). Його змальовували у подобі різних тварин. Найпопулярнішим символом фарра був сокіл, а сам фарр виступав у подобі птаха Хумай. Цей чарівний птах, вважалося, приносить щастя, і на багатьох зображенях на знаменах арійців був улюбленим символом.

Зображення хижих птахів несло різне смислове навантаження, вони були улюбленими образами предків туркменів. Парфянські мечі часто мали руків'я, які закінчувалися головою орла, а на парадному щиті з Ніси навколо вирізьбленого тризуба серед пальмет розправили крила десять орлів.

«За словами історика В. Абаза, в часи парфянської династії Арсакідів був прийнятий герб: одноголовий орел з розпростертими крилами, який тримає у дзьобі змію. Через 800 років після парфян орел (за одними даними одноголовий, за іншими – двоголовий) вишивався на прапорі туркменів-сельджуків. На посуді й інших побутових речах часів сельджуків були популярними зображення одноголових і двоголових орлів. Такі є і на тканині.

Орел з короною на голові майорів на прапорі європейських гунів-тюрків (IV ст. н. е.), двоголовий орел був присутній на монетах держави туркменів-артукідів, був емблемою держави туркменів-сефевідів (XVI–XVII ст.). Летючий сокіл вплітається в малюнок туркменської срібної прикраси гайнач-уджі (змія)…

Символ гордого орла, мотив боротьби хижих птахів (добрих істот) із зміями (породження зла) пройшов з предками туркменів, не зважаючи на зміну різних релігій, близько чотирьох тисяч років. Перші такі малюнки на території Туркменістану відносяться до IIтис. до н. є.

13 липня 1996р. було прийнято Закон Туркменістану про штандарт (прапор) президента Туркменістану, який визначив символ президентської влади у вигляді пятиголового орла золотавого кольору із гадюкою в кігтях, розміщеного в центрі зеленого полотнища поруч із Державним прапором Туркменістану (півмісяць і п'ять п'ятикутних зірок білого кольору у лівому куті)».

Овез Гундогдиєв. З крилами сокола, із серцем лева…
Газета «Нейтральний Туркменістан». 21.02.2002

«Особливою популярністю користувалося полювання з ловчими птахами. Приручення і навчання їх потребувало великої майстерності. Професіонали-сокольники могли за 10–15 днів після відлову підготувати дикого птаха до полювання. В основному приручали три види хижих птахів: беркута, сокола і яструба. У перші дні пернатим одягали на голови спеціальні ковпачки або обережно зшивали кінським волоссям повіки очей. Коли ловчий птах починав спокійно реагувати на голос і дотик господаря, упевнено сидіти на руці, не боятися навколишніх звуків, нитки розрізали, звільняючи повіки. Добре навчений птах був незмінним помічником джигіта-мисливця і дуже високо цінився у всій Азії».

Гурбангули Бердимухамедов,
Президент Туркменістану

Значне місце в міфології, як і в побуті, належить собаці. Він виводиться в казках рідко, але його тотемістичне значення, як духа-захисника виступає дуже чітко, особливо в тих казках, де він допомагає людині здолати дева – втілення злих духів.

«Під час розкопок Алтин-депе знайдено багато глиняних фігурок собак. Це були великі тварини із сильними щелепами і короткою мордою, пастуші вівчарки, приручені племенами давніх скотарів. Глиняні фігурки засвідчують, що вуха і хвіст собак у давнину підрізали.

Звичай підрізання хвостів і вух великим собакам, що охороняють стада овець від вовків, зберігся на території Туркменії і Кавказу (туркменські і кавказькі вівчарки) донині. Вовки цієї місцевості значно менші від вовків лісових і полярних районів, тому великі собаки часто перемагають їх у єдиноборстві. Вуха і хвіст дуже вразливі місця при сутичці собак з вовками: схопивши собаку за вухо чи за хвіст, вовк тримає його, не даючи змоги самому нападати».

Н. М. Єрмолова

Одна прадавня легенда передає, що після того, як Адама було вигнано Богом з раю на грішну землю, його оточили дикі звірі і намірилися роздерти. На чолі зграї був величезний пес. Адам слізно запросив допомоги у Господа. Всевишній змилостивився і порадив погладити собаку. Адам так і зробив. Тоді пес захистив першу людину від диких звірів і став їй вірним другом.

На території Туркменістану найдавніші останки великих собак були знайдені у поселенні Джейтун (VI тис. до н. е.). Пізніші свідчення про те, що на території сучасного Туркменістану ще у ті далекі часи мешкали великі собаки – предки сучасних туркменських алабаїв, – зустрічаються у поселенні Алтин-депе (II тис. до н. е.). Теракотова статуетка, знайдена у поселенні Алтин-депе (епоха бронзи) на території сучасного Туркменістану, є яскравим прикладом того, що туркменський алабай зберіг свій первісний вигляд. У ній можна побачити сучасний вид туркменського алабая з купованими вухами і хвостом, з ледь помітним переходом лоба в морду і могутнім корпусом.

Туркменський алабай – собака витривалий і невибагливий в їжі, здатний протягом довгого часу пасти стадо, охороняючи його від хижаків і при цьому протягом усього дня обходитися куснем хліба чи борошняною бовтанкою. Від інших собак його відрізняє могутній корпус, непробивна шкіра, міцна нервова система і уміння захистити людину.

Алабаї адаптуються як до дуже спекотної погоди (+45 °C в тіні), так і до високогірної температури (до -30 °C). І ще одна особлива властивість туркменського алабая – це захист свого господаря від гадюк. Алабай хапає гадюку і різким рухом ламає їй хребет. Такі дії викликані тим, що коли собака схопить гадюку біля голови, то велика гадюка може обвитися навколо шиї собаки і задушити її.

Історія Центральної Азії рясніє великими завоюваннями і походами кочівників. В основному це кочові племена скотарів, а життя скотарів немислиме без великого охоронного собаки. Кожне плем'я приводило із своїми стадами і своїх вірних друзів – собак. І життя вибирало найсильніших, здатних вижити у важких умовах. На території сучасного Туркменістану у своєму первісному вигляді вижила і збереглася порода – туркменський алабай. Подоба вірного друга людини не змінилася протягом 5 тисяч років.

Не можна схрестити алабая з тигром чи з барсом, як не можливо схрестити кішку з собакою.

В облавних полюваннях використовувався і знаменитий туркменський хорт (тази), який був навчений сидіти на крупі коня позаду господаря. Туркмени чітко дотримувалися породних ліній тази, знали особливі секрети підтримки хорта у гарній мисливській формі. Восени, напередодні полювання, їх вже одягали в попонки з повсті або кошми, які знімали перед самими ловами.

Почесне місце у чарівних казках посідає кінь. Допомагаючи людині, кінь не зупиняється ні перед якими труднощами, що зустрічаються на шляху виконання складного завдання. Кінь, як відомо, відігравав важливу роль у героїчному туркменському епосі і після в класичній літературі, повага і любов до коня у словесному мистецтві туркменів, у тому числі й у чарівній казці, відображені яскраво і пишно.

Мерв. Туркмени

В одному з варіантів «Ґероґли» є опис того, як Ґероґли вирощував собі коня. За порадою діда він ставить лоша у темну стайню і відгодовує його там сорок днів. Виростає могутній гарячий кінь, який стає бойовим товаришем Ґероґли на все життя.

«Кінь для туркмена – все. Завжди, у всі часи. Про нього складено тисячі прислів'їв і приказок, він – герой усієї усної народної творчості. Імена міфічного коня Дуль дуля, як і Пірата – героя епосу Ґероґли, які перелетіли, рятуючи своїх господарів, через гори і ріки, живуть у свідомості туркменів неперехідним священним символом могутності життя. «Годувальні», «приколи», «відбитки копит» Дуль дуля у великій кількості збереглися в найрізноманітніших куточках Туркменістану. В Багірі (поселення під Ашгабадом) жителі як зіницю ока бережуть камінь із слідами копит Дуль-дуля. Вважається, що якщо обнести навколо нього сім разів хворих лошат, то вони зціляться від недуга.

За давніх часів умілі мисливці туркмени і своїх коней привчили до полювання. Кінна облава дозволяла поповнити запаси всього племені чи армії перед виступом у військовий похід. При цьому ніколи тварин на убивали надміру».

Гурбангули Бердимухамедов,
Президент Туркменістану

Є всі підстави вважати, що на межі III–II тисячоліть до н. е., тобто понад 4000 тисяч років тому давні племена Туркменістану вже були знайомі з конярством і розводили у своєму господарстві домашніх коней. Ймовірно, що у ті часи було започатковано селекцію елітарних порід, що й привело до створення ахалтекінського родоводу.

Туркменська земля приховує незліченні свідчення життя сотень тисяч поколінь предків туркменів. Археологічні дослідження в старій дельті ріки Мурґаб – там, де зараз проходить кордон між зрошуваними полями з посівами бавовнику і піщаною пустелею, на городищі Гонур-депе, виявили залишки царського палацу, великого за площею храмового комплексу і некрополь (кілька тисяч давніх могил, що відносяться до часів від останніх століть третього тисячоліття до середини другого тисячоліття дон. е.).

Серед могил давніх людей на глибині трохи більше півметра від сучасної поверхні було виявлено поховання лошати, що лежало у повному анатомічному порядку, як і поховані поруч люди, на правому боці, у загальному північному напрямі, з однією лиш суттєвою різницею – без голови.

Очевидно, що голова була спеціально відділена від тіла лошати – це засвідчує складні ритуальні обряди, пов'язані з культовими похованнями тварин, які посідали особливе місце у середовищі місцевого населення. Той факт, що в могилі було поховане саме лоша (а не дорослий кінь), не викликає ніяких сумнівів – це була вже домашня тварина, яка народилася тут, а не потрапила звідкись.

У Гонур-депе серед багатьох знайдених виробів виявилося п'ять бронзових, срібних і фаянсових сигнальних труб – духових музичних інструментів з широким отвором. Інколи в середині них робилися скульптурні зображення, ймовірно, що реальних людських облич.

Раніше археологи знаходили такі ріжки під час розкопок давньої Бактрії (Північний Афганістан), але дотепер жодного подібного предмета не зустрічалося в Марґуші. Їхня особливість у тому, що в другому тисячолітті до нашої ери ці голосні інструменти використовувалися виключно для тренінгу коней. Ця археологічна знахідка зайвий раз свідчить: кінь в Марґіані епохи бронзи був давно одомашнений, причому коней розводили не для важкої роботи. Ці благородні і в той же час ще досить екзотичні тварини належали, судячи з усього, еліті давнього суспільства. Коні слугували для парадних цілей, їх дресирували і навчали виїзду, а в особливих випадках приносили в жертву богам.

Конярство в архаїчній країні Марґуш було досить розвиненим. Це підтверджує ще одна знахідка: в одній з багатих могил гонурського некрополя виявлена мініатюрна бронзова скульптура у вигляді голови коня з довгою шиєю, сторожко піднятими вухами і великими, як у ахалтекінця, очима. Цей унікальний виріб довжиною всього 7 см був навершям дерев'яного ціпка, який зотлів за тисячі років перебування в землі. Сама скульптура умілого давнього майстра дуже потріскалася від часу, але не втратила рельєфності і виразних обрисів.

Із сюжетів, що оповідають про пригоди людей, які походять від тварин, у Туркменії найрозповсюдженішими казки є про сина ведмедя, що зберігає у своєму імені вказівку на своє походження: Айі-бек, Айі-огли, Айі-али-Кара. Ці казки теж свідчать про послаблення старих вірувань; син виростає, убиває батька-ведмедя і повертається з матір'ю до її рідні. Окрім самого шлюбного співжиття від колишнього тотемістичного вірування збереглося ще переконання, що до нащадків від такого шлюбу переходить сила і міць батька-тотема.

Майже по всій Середній Азії було розповсюджене повір'я, що у ніч з четверга на п'ятницю тигри приходять на поклон до могил святих. У всіх оповідках мова йде про те, що вони нікого не чіпали, йдучи до святих місць, і, здійснючи прийнятий ритуал поклоніння, обходили навколо шанованої могили. Відійшовши від святині, тигри вже вели себе у відповідності до своїх звичок і нападали на худобу. Відомі оповіді про те, як тигри відкривали лапою двері в мавзолей, рятувалися поранені на святих могилах від мисливців. Ці повір'я беруть початок в тотемізмі, коли люди вважали, що людина пішла від тигра. Тигр ніби розуміє людську мову: якщо називати його ласкавими іменами, він не зачепить людину, якщо лаяти – тигр не стерпить образи. Вважали, що тигр може стимулювати народження дитини. Бездітні жінки поклонялися слідам тигра, стрибали через його шкуру, з'їдали шматок м'яса тигра, носили амулети з його кігтів і шматків шерсті, ходили на те місце, де закопаний труп звіра – таким чином просили у тигра дітей.

З культу гадюки, ймовірно, утворилися і фантастичні образи драконів, які перейшли в казки багатьох народів. Широко розповсюджений мотив – той, хто з'їв шматок м'яса гадюки, отримує властивість розуміти мову тварин і рослин. У туркменських казках цю властивість інколи дає камінець чи хустка, що знаходиться під язиком гадюки. Інколи її отримують у дар від пророка Сулеймана – вищого повелителя усіх тварин, птахів, комах і гадів, у тому числі і гадюк.

Жаба символізувала родючість; цей образ закріплений у магічних амулетах та срібних прикрасах туркменських жінок і центральних гелях туркменського килима.

В основі деяких народних танців лежить копіювання рухів черепахи, журавля, чорногуза, чаплі (танці «хекуре» і «хим-мил»); сірого варана (танець «земзен»).

Перетворення в рослини у туркменських казках фігурує досить рідко. Але, приміром, чинара в туркменських казках прибирає чудесних властивостей. До неї в тяжку хвилину звертаються за допомогою герої. «Нахились, моя чинара, нахились!» – мовить одинока сестра хлопчика, який обернувся кейіком, говорить так і Маметджан, який утікає від сестри-дева. І чинара нахиляється, щоб легше було залізти на неї; чинара виявляє супротив переслідувачам героя, які намагаються перепиляти її. В інших казках чинара, перекинувшись через річку, допомагає герою втекти на інший берег від ворогів-переслідувачів. Листям чинара виліковує хворих і сліпих. У всій Середній Азії чинара вважається священним деревом. Вшанування чинари є своєрідним відбитком тотемізму (навіть сухі гілки туркмени не використовували як паливо).