Міфологія будь-якого народу – невичерпне джерело вивчення багатьох граней його реального життя: історичного шляху, географічного середовища, навколишньої флори і фауни, етапів релігійних вірувань і уявлень, обрядів і звичаїв, елементів повсякденного побуту.
У міфові не можна виокремити матеріальне і духовне начало. Як правило, вони існують у поєднанні. Кожен предмет, річ або явище є живими, являють собою або священну істоту, або душу. Усе в міфові має єдине джерело походження, яке поєднує матеріальний і духовний стан, породжує рівноправ'я людей і оточуючих їх речей.
Одночасно для міфу характерна єдність загального і одноосібного: так один бог символізує усі рослини або усі хвороби. Імена богів і утворюють систему понять в міфологічній культурі, на якій базується світорозуміння і яка не знаходить собі заміни. Таке ім'я бога символічне і виконує функцію смислового структурування соціального простору. Усі значимі віхи і параметри соціальної системи наділяються сакральним статусом і орієнтовані на підтримку і відтворення існуючого порядку.
Міф об'єднує вербальну і міфологічну реальність. Іншими словами, матеріальний та ідеальний вплив мають рівну силу. Саме дякуючи цій особливості міфа виникли такі мовні форми, як заклинання, молитва, клятва, прокляття, тост. Особлива увага, яка надається мовним формам, – не тільки одна з найбільш значимих рис архаїчних культур, але й індикатор актуальності цих форм у сучасній культурі.
Цікавою особливістю міфу є поєднання сну і реалій. Воно витікає з єдності матеріального та ідеального. Сон сприймається як реальність, рівноправна з неспанням. Дія, яка відбувається у сні, адекватна тому, що стається наяву. Сон може грати роль вісника чи віщуна. Тому особливою увагою користуються і пророцтва. Так, саме пророку Горкут Ата – який замикає ланцюжок пророцтв на Мухаммаді, – туркменська ідеологія приписує спадкоємство в правлінні національною державою і розповсюдження ісламу серед туркменів. Для міфологічного часу характерна ізотропність – можливість руху у зворотному напрямі. У міфологічних сюжетах це знаходить своє відображення в описі мандрів у світ мертвих, омолодження та оживлення людей. Самі туркмени стверджують, що їхня цивілізація має 6000-літню історію, оскільки легендарний Огузхан заснував свою державу понад 5000 років тому. Центр цієї міфічної держави знаходився якраз в Туркменістані. Імперія Огуза простягалася від Балха до Волги.
Простір у міфі є циклічним. Особливо чітко це фіксується в мові: варварами називають тих, хто не володіє мовою іншого народу, існує в іншому культурному просторі. Усі міфологічні сюжети зовні діляться на дві групи, які відповідають на питання: «Звідки взялося?» і «Як облаштувалося таким чином?» До першої групи відносять космогонії (походження світу), теогонії (походження богів) і антропогонії (походження людини). Друга група сюжетів, як правило, розповідає про подвиги, які вершать різні герої. Вони убивають чудовиська, мандрують по всьому світові і часто переносять багато страждань. Виконання обрядів і проведення свят якраз і було намаганням людей підтримати існуючий світовий порядок.
Туркменська міфологія є контамінаційним сплавом елементів міфології ісламу, іранської міфології і власне туркменських уявлень; складалася у взаємозв'язках з міфологією сусідніх народів (тюркських, особливо узбеків, таджиків, киргизів; арабських народів, народів Індії, Єгипту). Багато чого в міфології туркменів від іранської міфології.
Початковий етап формування іранської міфології відноситься до епохи індоіранської спільноти (арійці – індоіранці населяли південно-руські степи в II – І половині І тис. до н. е.). В ході багатовікових міграцій давньоіранські племена скотарів і землеробів заселили у І тис. до н. є. Середню Азію (Хорезм, Бактрію, Согд), Іран (Мідію), Афганістан. З осідлістю іранців-кочівників у цих областях розвиток іранської міфології пішов уособленим шляхом. До VII–VI ст. до н. є. сформувалися самостійні її цикли: давньомідійська, давньоперсидська, скіфо-сарматська, согдійська та інші міфології.
Іранська міфологія вплинула на міфологічні уявлення давніх угро-фінів, кельтів, слов'ян, народів Кавказу, Передньої і Центральної Азії. З насадженням серед іранських народів ісламу після арабського завоювання (VII ст.) багато образів іранської міфології увійшли в класичну поезію на фарсі чи збереглися у фольклорі.
«Тваринні мотиви» туркменських дагданів, а також килимових орнаментів із зображенням жаб, ящірок, черепах, жуків знаходять аналогії з популярними у Давньому Єгипті міфологічними мотивами. Все це зайвий раз говорить на користь того, що туркменську культуру не можна розглядати ізольовано, тільки в межах Центральної Азії. Наприклад, на території Туркменістану епохи енеоліту і бронзи склався цілий пантеон жіночих і чоловічих божеств, який свідчить про складні релігійні уявлення і разом з тим дає підстави включити Туркменістан до системи загальної культури Давнього Сходу. Тут і образотворчі, і образні паралелі з мистецтвом давніх шумерів, Індією, Вавилоном тощо.
«За давніх часів існував інтенсивний культурний обмін між Центральною Азією, Китаєм, Індією на Сході і Передньою Азією та Єгиптом на Заході, дякуючи чому окремі елементи цих культур могли зберігатися у фольклорі середньоазійських народів».
Ч. Есенов
Туркменська міфологія охоплює перш за все сферу нижчої міфології (хоч багато демонологічних персонажів беруть початок від іранських чи арабських джерел). З деякою долею умовності демони розділилися на добрих (малаіка, пері) і злих (аждарха, деви, албасси, аджіна, шайтани, гул). Пережитки дуалізму збереглися в поділі днів, чисел, квітів тощо на щасливі і нещасливі. У фольклорі переважаюча роль належить епосу з героїчною особистістю в центрі (Кер-огли). Сама присутність людини сковує злих демонів, які намагаються нашкодити людині у перші сорок днів його життя. Дотик до людської голови, особливо немовляти, – джерело сили і благополуччя. З цими ж уявленнями пов'язане вшанування праці (особливо землеробської) й її продуктів (хліба, муки, молока та ін.), що знайшло відображення у чисельних обрядах. Збереглися пережитки культу тварин: собаки, кози, барана, бика, коня. З іранської традиції виходять образи чудесних птахів (Симурга). Відомі пережитки міфів про злих тварин. Простежуються пережитки анімістичного олюднення природи: вшанування сонця, місяця, води, гір, дерев (які вважалися джерелом сили, що дарує родючість), квітів (як джерела благодаті), вогню (що був одним з основних елементів усіляких обрядів, спрямованих на боротьбу з нечистою силою).
Серед туркменських міфічних персонажів, пов'язаних з тваринним світом, друге місце після пернатих, яких налічується добрий десяток, посідають представники фантастичних плазунів – змії, дракони, апи, сумсар, аждарха, ювха.
Важливу роль відігравало шанування місяця (особливо у кочівників) і Венери. Сонце в пустельній місцевості мало риси грізного і згубного божества. Ці боги не зберегли перших імен, і виявити їх у пантеоні важко. Вшановувалися також персоніфіковані природні явища – дощ, грім тощо. Існували божества родючості і рослинності, скотарства і т. і., проте вони не грали великої ролі в пантеоні, бо їхні функції дублювалися звичайно верховним божеством, яким повсюдно був бог – предок даного народу, покровитель і володар його країни, бог небес, творець світу і людей і, як правило, податель дощу.
Мало місце розрізнення світу богів і світу духів. Шанувалися дерева, джерела, колодязі, окремі камені як особливі духи чи як іпостасі місцевих богів. Існували також домашні боги, – як правило, статуетки-ідоли головного божества.
Міфологія тюркомовних народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Кавказу, Криму і Західного Сибіру, що прийняли іслам, у основі своїй мусульманська. Іслам (у Середній Азії з VIII ст.) поступово витіснив і зруйнував попередні міфологічні системи. Збереглися в основному образи нижчої міфології. Деякі місцеві язичницькі божества (Бобо-Дехкон, Чапан-ата, Буркут-баба, Коркут) трансформувалися в образи мусульманських святих. До сонму святих увійшли члени родини Мухаммада. Його дружина Айша і донька Фатіма виступають як покровительки жінок і жіночих робіт. Особливо широкої популярності набув «цар мужів» Алі.
З культом предків пов'язане вшанування патронів ремесел – пірів. Із утвердженням ісламу багато давніх пірів було замінено персонажами мусульманської міфології (Дауд – покровитель робіт по металу, Фатіма – покровителька жіночих домашніх робіт), мусульманськими святими, які взяли їхні функції (Дівана-і Бурх – Буркут-баба), хоч деякі і зберегли свої доісламські імена (покровитель землеробства Дайхан-баба). До культу предків, очевидно, слід віднести і вшанування чудотворців – чільтанів.
В основі космогонічних поглядів лежать похідні від «Авести» образи «двох великих батьків»: матері-землі і батька-неба (з ним пов'язаний образ діда-громовика Камбара). Власне з жіночим началом асоціювалися весна і літо (в цей період земля народжує квіти і зелень); а з чоловічим – зима і осінь (в цей час небо посилає запліднювати землю дощі і сніг). Збереглася і жіноча персоніфікація неба і грому: Гарримама.
Широко розповсюджений суфістський міф про прихованих святих (абдал), які невидимо керують світом; у Середній Азії він пов'язаний з уявленнями про чільтанів. Святими легко ставали і доісламські божества, які в деяких випадках зберегли свої колишні імена (Бобо-Дехкон, Буркут-баба, Коркут). В оповідях про мусульманських святих часто зустрічаються сюжети, запозичені з інших міфологічних систем.
Не були витіснені ісламом образи, що генетично пов'язані з іранською міфологією, вплив якої на тюркомовні народи продовжувався і після прийняття ісламу: аждарха, дев, пері, Симург, албасси (давній образ, лише частково пов'язаний з іранською культурою). Давньо-тюркські міфологічні уявлення ледве збереглися, їх залишки у туркменів, наприклад, віра у духів – господарів різних місць.
Шаманство, розповсюджене у народів Середньої Азії, зберігши окремі риси, які пов'язують його з давньотюркським, зазнало суттєвих змін. Термін «кам» було витіснено назвами «бахші» («бакси»), «порхан» («паріхон»), «фолбін» («палмін»), були прийняті нові елементи, генетично пов'язані з культурою іраномовного населення Середньої Азії, частково образи духів – помічників шамана пері і чільтанів, а також зловорожих демонів албасси і дева. Поруч з ними шамани прикликали мусульманських пророків і святих.
Демонологія ісламу представлена джинами (шайтанами); у різних народів, які сповідують іслам, збереглися і назви своїх доісламських духів разом з їхніми специфічними характеристиками (іранські пері, деви). За Кораном, джини були створені раніше від людей «з вогню спекотного» (15:27). У кількох версіях джини походять від Шайтана (Ібліса). Вони бувають чоловічої і жіночої статі, бридкі, з копитами на ногах; можуть виступати в людській подобі.
Джини схильні шкодити людям, особливо, якщо людина сама випадково убила або скалічила кого-небудь із джинів. Мусульманська міфологія визнає можливість людини вступати в інтимні стосунки з джинами.
У мусульманській традиції вважається, що у кожної людини є свій «шайтан», який живе у тілі між шкірою і плоттю. На противагу шайтанові, людині призначений і «свій» ангел, який наставляє творити добро. Жоден вчинок людини не залишається непомітним: їх записують для майбутнього Страшного суду два незримих ангели, які сидять на плечах у людини, – один відмічає добрі справи, інший – злі діяння.
До раю веде міст Сірат, тонкий, як волосина, гострий, як меч. Під мостом – пекло. Праведники вільно йдуть через міст, грішники падають у полум'я геєни.
У Туркменістані, незважаючи на тисячолітнє панування мусульманської ідеології, збереглося немало відлунь давніх доісламських вірувань.
О проекте
О подписке