і я забулась уві сні.
 
 
Той день до вечора проспала,
не вам казати про мій стан,
аж тут невільниця сказала,
що по вечері прийде пан.
Знов мене мили і чесали,
як водиться, приготували…
В той вечір пан був не такий.
Він цілував мене одмінно,
вуста, і груди, і коліна…
А я не гралась в піддавки.
 
 
Не піддавалась, віддавалась.
Якісь небесні почуття!
Отак уперше я кохалась.
Незнаний досі смак життя!
Він входить… жадібно… до краю…
Я розкриваюсь… я приймаю…
Ми заплелись… переплелись…
І вибухнули… і знемога!..
Як я колись жила без цього?
Яке нудне оте колись!
 
 
Мій пан ще деколи приходив
на моє щастя… Та, проте,
із часом всі його пригоди
на інших перейшли гезде.
Вже кілька місяців минуло,
я тії розкоші забула,
си місця-м не могла знайти,
на свою долю нарікала,
щоночі нудилась, чекала…
Хто допоможе мені з тим?
 
 
Безсонні ночі… Смутні ранки
до вечора… Сумна доба…
Я запитала у гречанки:
– Чому король мі занедбав?
– Як булава його шукала
утіх, ти скрізь її пускала? —
Гречанка зразу напрямки, —
Поміж сідницями є лазик…
Туди він входить не відразу,
зате опісля смак який!
 
 
Розкішниця доверху міхом,
ти втішила її сповна,
та є іще місця для втіхи,
і втіха й цнота не одна.
– А ти сама усе пізнала?
А ти султана скрізь пускала?
Вона лиш оком повела:
– Розмови – то лише розмови,
хай з паном будуть гарні лови,
я не бажаю тобі зла.
 
 
– Та потаємна друга цнота,
що ззаду, – теж хіба вівтар?…
Звіриний скік проти природи!
– Жіноче тіло – Божий дар!
І кожен муж ним розкошує.
По черзі наш король полює
за кожною із трьох яскинь.
– Ще й третя є?! О Боже правий!
Де ж мені знати ті забави?…
– Повім тя. Сумніви відкинь.
 
 
Коли король тебе голубив
і прутнем біля вуст водив,
що ти робила, моя люба?
– Молилась, Боже відведи!
Вуста стискала… Відверталась…
– Отож, голубко, дочекалась,
що пан тебе відсторонив!
Дурниці всі твої чесноти!
Ти прутень той візьми до рота,
будь, як з малятком, ніжна з ним.
 
 
– Чому ж король не напоумив?
– Він один раз тебе навчав!
Ти мала б після того тлуму
сама дійти усіх начал.
Та не журись, я все владнаю,
про тебе пану нагадаю.
Ти же-сь на все готова юж?
Повім йому, замовлю слово…
Мя страх обняв: «Я не готова!»
– Тоді сама тягни той гуж!
 
 
– Ой! Ліпше свого пана волю, —
(я знудилась, уся тремчу), —
Гречанко, чуєш, таки вволю,
скажи йому, щоб він почув.
В чеканні день і ніч минули.
Ще день… Надвечір я почула
знайомі кроки. То – султан!
Прийшов привітний до покою:
– Час марнували ми з тобою…
Зі мною знову був мій пан.
 
 
Він розібрав мя, розпалився,
всі мої пишності хвалив,
зі мною у єднанні злився,
аж раптом… Сам себе спинив.
Підняв із мене спрагле тіло,
мя на живіт поклав уміло,
під лоно яську підмостив —
сіднички вище піднялися —
розсунув стегна, обдивився
дорогу, де ще не ходив.
 
 
Відчула прутень біля цноти.
Приємність. Юж на мене ліг.
І силився проникнуть, доти
ковзнув в розкішницю між ніг.
Тоді, щоб подолати спротив,
змастив шербетом тую цноту,
спочатку палець пропихнув,
а попри палець булавою
протиснувся затятий воїн,
але до краю не проткнув.
 
 
– Натужся, ніби проти мене,
Напруга хай зійде на ніт…
Сопів, покусував рамена,
нарешті прутень весь в мені!
Тремтіла, билася, дрижала —
такого досі я не знала-м,
по спині череда мурах!
Подушку в рот, щоб не кричати,
та врешті мусила волати —
хай чують по усіх світах!
 
 
– Кричи! Ніхто не порятує! —
Мене під’юджував король, —
Всі цноти я твої сплюндрую,
утішишся, лише дозволь…
Він ґвалтував, гарчав, щасливий,
мов кінь надміру норовливий,
до лона руку мя запхав.
А я ся попід ним кидала,
нечувано розкошувала…
Отак він другу цноту взяв.
 
 
А третю цноту іншим разом
узяв вигадник до забав.
На мене верхи всівся плазом,
між перса прутня мі поклав
і шоргав. Запахом п’янило.
Руками прутень обхопила,
немов сопілку оплела
і нігтиками фалювала,
стискала, плід отой лизала,
до розпашілих вуст взяла.
 
 
Він бився мя у піднебіння,
здригавсь, бубнявів на вустах, —
яке блаженство, вознесіння, —
він в мене в роті виростав.
На язика робив наскоки,
крутивсь, метався на всі боки,
немов татарин воював.
Я пестила його сідниці,
султан згори волів дивиться
і глибше прутня заганяв.
 
 
Я ластила його і ссала,
нас ніби янголи несли.
Я ледве дихання тримала…
Аж між вустами теплий плин.
Не стрималася, щоб вернути
йому те на живіт, на прутень…
Зганьбилась пану на злобу!..
В сльозах пробачення просила…
Дверима гахнув що є сили
і від тих пір мене забув.
 

6

О забавах гаремних

 
Лиш сербіянка закінчила,
одна з білявок враз по тім
привести євнухів веліла
для утішання спраглих дів.
Гладенькі, ситі, безволосі, —
напевно, знали, як велося, —
шальвари вниз спустили юж
і дівам прутні показали,
лиш прутні, бо калитки втяли,
а без калитки – то не муж.
 
 
Жінки шальвари поскидали,
руками ластилися скрізь,
а євнухи їм цілували
все тіло до соромних місць.
Мені кивали, та даремно.
То не природно, неприємно,
ті прутні не підніме й сталь.
Для мене євнухи – каліки,
лиш тінь, подоба чоловіка,
у мі до них відраза й жаль.
 
 
Жінки юж до розкішниць клали
шербет і підливали мед.
Їх вправні євнухи лизали,
бо все те знали наперед.
Жінки звивалися, казились…
Підпила Гальшка веселилась:
– В цих прутні, най їх біс бере,
а в інших хлопів інша мірка —
немає й прутнів, тільки дірка
і рурка в чалмі для потреб.
 
 
Я не казала їм огуду,
леч підвелася і пішла.
Ніколи з євнухом не буду,
щоб мені доля не сплела.
Ще потім я таке дізналась —
жінки без євнухів вправлялись,
собі такий робили чин —
служницям в пояс гриб в’язали,
і ті їх в русі вдовольняли,
а гриб той із країни Чін.
 

7

О тім, яку пригоду пережила-м

 
Якось увечері незвана
(всоталася легка, мов тінь)
до мене сербіянка Дана…
– Не знудилась на самоті? —
Спитала ніби для годиться. —
Мені, як і тобі, не спиться…
Із гордощів не проженеш?
Же ся намірила лягати? —
Взялась одежу розпинати.
– Чи ти стидаєшся мене?
 
 
– Ні… Що ти… – Опір не чинила.
Що далі й буде поміж нас?…
Вона мі перса оголила,
прицмокнула: «Прийшов наш час!
Чуднійших кшталтів пошукати…»
Я їй далась шальвари зняти.
– Ляж на постіль, – сказала мі.
По тому сербіянка сміло
явила ніжне біле тіло,
хто б те побачив – онімів.
 
 
Мов мармурова римська краля,
з одежі вийшла, підійшла.
Богиня красна, німфа, ляля…
Лягла до мене, обняла.
Від поцілунків я горіла,
вона ж усім тремтіла тілом,
вуста вогнем пекли вуста.
Мя так жінки не цілували,
хіть розбирала, роздирала,
язик у роті лоскотав.
 
 
Без чоловіка жінці скрушно
(Давно з султаном не була).
Я не лежала безпорушно,
я теж до пестощів вдалась.
Великі груди сербіянки
були для мене, мов приманка,
йшлось до сильніших починань.
На персах пуп’янки стверділи,
я прагнула її, хотіла…
Це найдивніше із бажань.
 
 
Долоні ластили все тіло,
пощипували мій живіт…
– Ти ще невинна, – шепотіла, —
тобі всього пізнати слід.
Ти і приємна, і привітна,
волосся в тебе оксамитне
там, де кохання таїна…
А пальці терли, напирали,
щораз все більше розкривали…
– Святиня Венус ще тісна…
 
 
Я виструнчила-м ся ґвалтовно,
мя обіймав гарячий жар,
тремтяча, збуджена, безмовна,
коханням втішена душа…
Заслони рук відсторонила,
яскиню всю мою відкрила,
розвівши стегна на розмах…
– Яка троянда! Скарб розкішний!
Не цілувати її грішно… —
Й вустами впилась мені в пах.
 
 
Язик ся рухав неймовірно…
Мою долоню притягла
собі до піхви… Я покірно
під її владою була.
Моя принада пружна й стисла,
її – широка і обвисла,
із патокою через край…
Мені на палець настромилась,
я піддалась, не боронилась —
то був її утішний рай.
 
 
Аж захлиналася від шалу…
В моїй долоні теплий сік…
Зітхнула й мі у ноги впала…
Я втратила хвилинам лік.
Якась згризота, спустошіння,
Ані приємного омління,
Ні піднесіння до небес.
Ця жінка королем забута.
Я ж мушу короля здобути!
У кожної із нас свій хрест…
 

8

О тім, як провідала мя королівська мати

 
А якось королівська мати
зайшла вечірньої пори.
Вельмиповажна і пихата…
– Що, з євнухами не до гри? —
ув очі прямо запитала.
– Не хлопи то, – я відказала, —
вони бридкі навіть у сні.
Кивнула схвально: – А чи знає
ця діва, що перебуває
тут тільки завдяки мені?
 
 
– А я була-сь леч певна в тому,
що мене євнух відібрав…
– Хай буде те тобі відомо —
без мене тут не чинять справ.
Нікому в світі в жодній мірі
король ніколи не довірить,
мій син мене боготворить.
Я вже стара – у тому діло, —
тому таку б знайти хотіла,
що мене зможе замінить.
 
 
Юж кожен чоловік бажає
такої жінки віднайти,
яку від мами відрізняє,
щоб з нею спати… Знаєш ти,
що зразу впала мені в око,
розумна, вправна, без мороки,
бо-м щось незвикле є в тобі.
Ти королівна в своїй статі,
отож, і мусиш нею стати,
я допоможу, далебі.
 
 
Я маю вплив і маю змогу —
достатні речі на мій вік.
Я старша і навчу такого,
щоб тебе слухав чоловік.
Щоб ти найвищу мала владу…
Я піддивлялась – це не вада, —
як ти була із королем.
Тендітна, зваблива, невинна…
Час промайне – народиш сина,
ми його гідно наречем,
 
 
щоб став султаном після батька…
– Та ж у султана є сини!
– Пусті невігласи! Безхатьки!
Не годні правити вони!..
Як я дісталась влади? Слухай.
Та серцем чуй, не тільки вухом,
бо це для тебе стежка теж.
Я хочу тішитись тобою…
Не тільки розумом-красою,
знаннями вгору проростеш.
 

9

Оповідь королівської матері

 
Я, діво, теж була товаром
(вже навіть в цьому ми зійшлись),
й мене купили на базарі
в Константинополі колись.
Зо всіх боків оглянув євнух,
в шатрі обмацав неприємно
усеньку, до соромних місць.
В палаці мя ніхто не рухав,
лише невольниць вправні руки
для пана готували мі.
 
 
Мастили всю квітковим збором,
щоб як троянда пахла юж.
Король мене відвідав скоро,
повір, то був достойний муж.
Я є боснійка, діво мила, —
турецьку мову зрозуміла, —
розмовою із королем
ґвалтовних починань уникла,
приготувалась трохи, звикла,
відволікала час… Але…
 
 
Король мя розібрав миттєво,
поклав на спину, поруч ліг.
Я, знічена, в одежі Єви,
відчула руку поміж ніг,
і палець у моїм причалі
все глибше приставав без жалю…
Я – в стогін, моє тіло – в тремт…
– О, руку забери – благаю!
– Дай поцілунок! – Обіцяю! —
Та знала – рук не прибере…
 
 
Розсунув стегна, хоч просилась,
та він повз вуха те пускав.
Чим більше я ся боронилась,
тим більше пан мі натискав.
Поклав на прутень мою руку
(ти знаєш, для невинниць – мука),
я руку вирвала-м… Простив.
Упертий, виджу, та не злиться,
бере го в руку й головницю
в гарячий вулик помістив.
 
 
Ще й пальцями розширив браму…
Зі страху плечі обняла —
скоріше б то скінчилось… Мамо!
Тісна яскиня, замала,
для прутня там вузька дорога.
Я зойкала, молила Бога,
а він вдаряв за дюймом дюйм.
Біля останньої опори
життя пирснуло єму впору,
він грав натхненно гімн життю.
 
 
Ніщо султана не спиняло,
слизьку капличку розширяв,
своїм міцним мужським началом
вдаряв – юж цілого загнав.
Звелась на ліктях, бачу з висі —
зіправді кучері сплелися…
– Мене ж не поголили! Ні!..
– Почуй, боснійко, моє слово,
коли яскиня однакова,
не дуже до смаку мені.
 
 
Казав (і рухався поволі):
– Розкішниці підносять так:
підстрижені, зарослі, голі —
щоб різні, мила, в тому смак…
Король те взяв, за чим приходив,
мені ж дістався в нагороду
через добу розкішний день…
Мій пан все менше був привітним,
бо-м тішила одноманітним…
Про інше взнала від людей.
 
 
Стара невольниця навчила
премудрощів усіх часів:
«У всьому, що б ти не робила,
будь з мужем не така, як всі.
Про настрій марно говорити,
у всьому мусиш догодити,
але не зразу і не вмить.
Не трать ані хвилини всує,
ведись, що ніби він кермує…
Складна наука – догодить.
 
 
Навчишся. Ти неноровлива.
Аллах Великий ясно рік:
«Дружини ваші – ваша нива,
хай ниву оре чоловік,
коли захочеться». То просто —
стрічати пана треба постом,
до любощів не їж, не пий
і не відразу віддавайся,
вустами пести, забавляйся,
цілунків, діво, не жалій.
 
 
Цілуй спочатку вуха, шию,
а далі груди му цілуй,
допоки пиптики ствердіють.
Донизу потім попрямуй,
цілуй живіт, не рухай прутня,
бо теє руханнє не путнє,
юж межи стегна руш повзком.
Повідж: не рухавсь би в лежанні,
зближайся до налаштування,
поласти прутня язиком.
 
 
На нього сядь, як поласкаєш,
і погойдатись себе змусь.
Кажи, як добре, що кохаєш,
а потім знов візьми до вуст —
він має з того шаленіти.
Не забувай його хвалити,
він сам себе не піднесе.
Пишайся тим, що ти кохана,
кажи, що він є незрівняний,
леч ти для нього вчиниш все.
 
 
Випитуй го, чого він хоче,
кажи, що тільки забагне,
посеред дня, посеред ночі
все зробиш – хай лише мигне.
Проси, щоб грав, мов кобилицю,
при тім хай лається і злиться,
го іншим разом обзивай.
Від слів тих збудиться, побачиш,
повір мя, ти для нього значиш,
що він для тебе значить, знай!
 
 
Тя має збуджувати, діво,
все те, що збуджує його.
Віддай йому і душу, й тіло…
Чи чуєш ти мене, агов?!
Повинність в ліжку на приємність
перетвори. Тоді взаємність
для нього буде милий рай.
Абисте на сам верх підняти,
ти мусиш короля тримати,
мою науку пам’ятай!»
 
 
Я вся тремтіла від бажання,
коли до мі король прийшов,
звичайно ж – зайве одіяння —
опав під ноги легкий шовк.
Пахуча, гола, мов з купелі,
ішла повільно до постелі,
король мене очима пас.
Здригалось тіло до забави…
Він шепотів: «Це сон, чи ява!
Аллах з небес помітив нас!»
 
 
Король дивився пильно-ніжно.
Лягла. Немов шатер живіт.
Леч стегна розвела неспішно,
яскиня – орхідеї цвіт.
Недовго милувався дивом,
в цілунках викупав пестливо,
ліг біля мене горілиць
(бо я його про те просила),
струмів угору прутень-сила,
жадана паля для дівиць.
 
 
Я прутень узяла рукою,
легенько, порухом одним,
направила його до бою,
і він увесь у піхві зник.
Юж настромилась і гойдалась,
здіймалась вгору, опускалась,
із боку в бік, мов на стеблі.
Назад-вперед повільним рухом, —
мені на все ставало духу, —
а він стогнав, здригався, млів…
 
 
Я короля задовольняла
щоразу вправно іншим чином…
Тут королева замовчала.
Задумалась: – Ще є причина.
Хвороба грецька, мов навала,
Туреччину опанувала,
нашестя глупе і німе:
«Узимку жінка – щоб зігрітись,
улітку хлопчик – остудитись», —
як сказано в «Кабус-наме».
 
 
Усі султани так вважали,
а Баєзід цілий гарем
завів, де хлопчиків тримали,
що спали тільки з королем.
Ті хлопчаки верхів сягали,
посади важні обіймали.
В ту пору кожен яничар,
звичайно ж, що значного чину,
побіля себе мав хлопчину,
щоб спав із ним (не як товар).
 
 
Моєму сину нецікаві
жіноподібні хлопчаки.
Як даш му сина – візьмеш право
на нього мати вплив такий.
Перед Аллахом всі в отвіті…
Чоловіки є різні в світі
і різні в світі є жінки.
Одні достойні, варті, сильні,
а інші – просто прах могильний…
Ось з книги мудреця думки:
 
 
«Вродлива жінка – юж, одначе,
могутні стегна – добрий знак,
важкі сідниці і гарячі,
красива талія, відтак.
Прекрасні руки, ноги, плечі,
гарненька шия, стан, до речі.
Коли наблизиться така,
то зачарує, як полюбить,
коли ж віддалить, то погубить,
вона живе не напоказ.
 
 
Немов шатер, як сяде гордо,
немов корогва, як лежить.
Сміятись часто їй негоже,
сміх без причини – глупа мить.