Юрій Винничук
Житіє гаремноє

І знову тиша.

Ховрашок перебіг стернею.

Та на далеких хмарах

безстидна райдуга розкрилась.

Упершись ніжками у поршні світу,

назад вона на руки перекинулась

і, так легко дугою вигнувшись,

як міст, вигнувшись передом до блакиті,

гола тремтіла.

Немовби й дивиться,

а хитрий сміх кирпатий

на самих кінчиках здивованих грудей опуклих

танцює, танцює,

м’яко передається на живіт

і там десь западає

в тьмяно-фіалковий у чорний трикутник…

Павло Тичина

* * *

На одній з книжкових виставок турецькі колеги-видавці зацікавилися «Житієм гаремним», що його доправив до українського читача Юрій Винничук. Коли вони дізналися «що й про що», відкрили очі нам на те, що султан Сулейман свого часу завіршував щоденники коханої Роксоляни, і люб’язно надали нам той віршований текст. Отож, маємо нагоду вперше познайомити читача з писанням Настасії Лісовської у віршах султана Сулеймана.

 
Я є Лісовська Настасія,
рекома Гасекі Гуррем.
Складу писання, як умію,
про невідомий світ – гарем.
Ює-єм дружина Сулеймана,
господаря мого, султана, —
Господь так, бачите, вчинив.
Читала я грекинь писання
і сарацинок – про кохання, —
які дійшли із давнини.
 
 
Подібного не зустрічала
в русинській рідній стороні.
Отож, щоб люди тайну знали,
сказати випало мені.
Пишу про житіє гаремне —
Мій труд, я певна, недаремний —
списати любощі не гріх.
Хто знає грамоту, читайте,
розпусту в цьому не вбачайте,
лиш втіху і любов для всіх.
 

1

О тім, як попала я до Константинополя

 
Отож, почну розмову з вами…
У розпачі, в журбі, в сльозах
разом із іншими бранцями
мене купив Кирей-мурза.
Тяжке то було мандрування
(це нині вже легке писання).
Коли ми вийшли на Дунай,
на валку кинулись гайдуки,
турчини ж швидко зброю в руки —
де ті гайдуки? Аж гай-гай!
 
 
Мурза сказав мені в Сучаві,
що відвезе до короля.
Відтоді у моїй уяві
убралася у квіт земля.
«Не на базар, як інших бранок!..»
Далеко двір і дім, і ґанок…
Константинополь видно з гір —
величне, горде і красиве,
славетне, світле місто-диво
у вечорінні тішить зір.
 
 
Із мінаретів муедзини
змагалися у голосах.
На килимках і на хустинах
заклякли турки в молитвах.
(І нам так доведеться, звісно…)
Нарешті в’їхали до міста,
за нами темна ніч повзе…
Мене і панну світлокосу
в палац поторохтіли возом…
Що завтра ранок принесе?
 
 
А вранці ми були товаром,
я навіть не згадаю де…
Неначе двох овець з отари
нас викупила валіде
(це мати короля турчинів).
Нас двоє. Молоді. Невинні.
В кареті пишній – на майдан,
у супроводі – до покою.
Ми трохи злякані обоє…
Там нас зустрів гарнезний пан.
 
 
І я туй-туй була би-м впала.
Мурза шепнув: «То не король…»
Ми з ним утрьох. Велика зала.
Він старший євнух. Що за роль?
Ставок у залі. Квіти. Птахи…
Наказ віддав: «Скидайте лахи.
Огляну, може, який ґандж».
Я, як і подруга, злякалась,
ні перед ким не розбиралась…
Він повторив, та грізно – аж!
 
 
В одних сорочках дриґотіли…
Він: «Далі! Кидайте на діл!»
Дивився довго, мацав тіло,
вертів обох нас, як хотів.
Велів схилитися уклінно
й покласти руки на коліна…
О жах! Сідниці розчепив…
(Це ява! Це мені не сниться!)
Спитав Мехмед: «Єсте дівиці?»
І зовсім близько підступив.
 
 
Мабуть, на слово не повірив.
Який ще сором? Пожалій!
Усьому має бути міра…
У цноту пальцем! Боже мій!
Та суне глибоко, до болю,
пручатися – не моя воля…
До крику пхає, вражий пан!
Киває схвально – все, як треба…
Хай мя Господь прихилить Небо,
корюсь – така моя судьба.
 
 
В долоні плеснув, стрельнув пальцем —
з’явилося кілько невіст.
Дали шовкові накривальця,
малі й тоненькі – не на зріст.
Невісти чемні були з нами,
вели нас довгими сінями —
з покою парa, теплий дух.
Замість долівки йду у воду —
не бачила такого зроду…
Аж біля мене жвавий рух.
 
 
Мене і Гальшку терли, мили
невісти (хай їм довгий вік).
Ми на той час не мали сили,
вже втратили годинам лік.
В сорочки вбрали незабаром,
в дзьобаті капці і шальвари
і до покою відвели.
Низенькі ліжка, чисті шати,
смаколики і фрукти… Спати!
Ми впали в ліжка – не лягли.
 

2

Як-єм побачилася з султаном

 
В Константинополі чужому
зайнявся сонцем третій день.
За ніч ми переспали втому,
аж ось – в покої валіде.
І стіни, й стеля різнобарвні,
вбирають очі шати гарні,
фонтан відрадно струменить…
Огрядна мати Сулеймана
нас, напівлежачи, з дивана,
всіх оком оцінила вмить.
 
 
Султан вмостився на канапі
для нас, невільниць, – певний знак,
(ох, скільки буде ще тих знаків) —
султану показатись всяк.
Одна йому варила каву,
ще дві махали пір’ям з пави.
Мені ж він очі засліпив,
коли поглянув – серце стало,
я заточилась, ледь не впала,
сам вчасно тацю підхопив.
 
 
Тихцем спитав: «Як її звати?»
Мене? О Господи єси…
Тим часом пильнувала мати,
кого із нас відзначив син.
Ще раз на мене подивився
і сам неначе засвітився —
я поклонилася на те.
Сочився шепіт з усіх боків:
«Он та, що впала йому в око…»,
а по-турчинськи я – «гезде».
 

3

О понівеченню цноти

 
Раненько нам музики вчулись
із далини й дівочий спів.
Ми із постелі стрепенулись,
поснідали удвох без слів.
Ці наші вправи були вчасні,
якраз нас повели до лазні.
Тут юж чекав Мехмед Саїд.
Велів нам євнух оголотись,
в коліна стати й нахилитись…
Йому до шмиги був наш вид?
 
 
Чи він ізнов нас оглядає?
То вже дивився… Але ж ні!
Щось у соромне місце пхає,
у дупу – Гальшкі і мені!
«Не бійся! – вчить Саїд сердито. —
Зсередини слід вас помити,
повір, потреба в тому є!»
Води, що запах ружі мала,
мені до черева налляли —
ось лусне все нутро моє!
Аж треба сісти на гладущик
і вилляти… Зворотний труд.
А струмінь з мене дужче й дужче…
А встидно як – навколо ж люд!
Так нас зсередини помили,
але на тому не скінчили,
зо п’ятеро невіст-дівчат
ізнов у воду нас друляли,
старались, мили-вишкрібали
довгенько, з голови до п’ят.
 
 
Саїд нас після обдивився —
в руці кривий гострезний ніж.
До мене близько підступився…
Куди мені втікати – ріж!
Аж раптом він без остороги
узявсь мені голити ноги,
дістався врешті живота.
Уміло стегна розчепірив,
ой, матінко, Господня віра —
Мехмед ножем мій спід дістав!
 
 
Як він упевнено старався,
упорав пахвини ножем.
Ніхто мене так не торкався,
у тілі щем і в серці щем.
Відтак, поголена, гладенька,
мов немовля з утроби неньки, —
я знов у руки до невіст.
Вони, сердешні, рвали жили,
чимось духмяним намастили,
усю, як є, у повен зріст.
 
 
По тім вищипували брови,
старанно малювали лик,
щоб виглядала гонорово,
султан – великий чоловік.
Дали вапна – білити зуби,
дивлюсь в люстерко – мило, любо.
Нарешті гарно одягли —
у шовк, перстені і коралі —
немовби ми найперші кралі,
ще й в коси бісер заплели.
 
 
Повів Мехмед мене за руку.
А Гальшку?… Каже: «Прийде час.
Та веселіше! Не на муку
невісти готували вас!»
Я до покою йшла без страху.
Ось постіль під сукняним дахом,
та справна ж, нене, вздовж і вшир.
На лютнях тихо панни грають,
у глеках дивні квіти мають
і запахів духмяний вир.
 
 
Після вапна діймала спрага,
з горнятка випила вина.
(Ні, аж ніяк не для відваги…)
Недовго я була одна.
На ліжко тільки лиш присіла,
стояти вже було несила.
(Яка ж мене чекає роль?)
Тихенько двері відтворились,
музики-панни підхопились,
то, ясна річ, прийшов король.
 
 
Вбрання ошатне, в гаптуванні,
не набагацько вищий мя.
Усміхнений, в очах бажання,
за плечі ніжно обійняв:
– Здається, я прийшов немарно,
не сподівавсь, що така гарна…
– Таких ти маєш не одну!
В гаремі скільки он чекає…
– Ні-ні, таких, як ти, не маю…
Притяг до себе: «Сядьмо… Ну…»
 
 
Не було в ньому повеління,
уста припали до моїх,
язик мі ластив піднебіння,
я відчувала, то – не гріх.
То ласощі, а не тортури…
Він ловко розпустив очкурик,
за мить я – гола, без шальвар.
Кошулька на шальвари впала…
В розкішниці ґрасує палець…
Із вуст в уста п’ємо нектар.
 
 
Я схлипую, чи лютні звуки?…
Король із себе одяг зняв
і межи стегна мою руку
собі упевнено поклав.
Під пальцями щось розросталось,
я притягалась і лякалась,
що за створіння у руці?
Його побільшення й здригання
доводило до помішання…
В яку той пуплях мітить ціль?
 
 
Присіли. Знов вуста вустами
Знайшов. Його тугий язик…
Що далі відбувалось з нами…
Зі мною… Він такого звик.
Тоді я вся була в знемозі,
В його спокусливій облозі,
Який там опір?! Яке «ні»?!
В покої тихо лютні грали,
Його вуста мене втішали
Усю, від голови до ніг.
 
 
Він цілував і шию й груди,
до корчів пестив мій живіт,
а пальці проникали всюди
і ворохобили мій спід.
Султан на хвилю не спинявся,
язик до пальців приєднався
і розгортав мі пелюстки.
В омлінні дикім я стогнала,
султана міцно притискала…
Він мій! Віднині на віки!
 
 
Він входив. Я не боронила.
Немов слонова кість, важке,
в розкішницю… Приємно в тіло…
Зі мною щось таке! Таке!..
Смоктав мої вуста шалено,
вривався з силою у мене…
Я мов звіря на вівтарі,
а він, немов різник офірний,
мя роздирав, боров надмірно,
дівочу цноту не беріг.
 
 
Нарешті корінь той жахливий
заглибився, в мені проріс.
Я з болю скрикнула чутливо
й омліла у потоці сліз,
Й отямилась від того болю…
Його оруддя для двобою,
його велика булава
мене довбала, розтинала,
я в прірву падала, вмирала,
ковтала сльози і слова.
 
 
Правитель рухавсь вділ і вгору,
«О Магомет! Расул!» – кричав.
І до останку мене порав,
здавалось, серце добував.
Ізнов я омлівала знизу,
ізнов летіла в млаку сизу…
Аж – стогін… Струмінь у нутро…
Здригнувсь в мені… Ліг опліч мене…
Скінчилось мордування… Нене!
А чи не буде більше спроб?
 
 
Зненацька тихий стукіт в двері,
султан ґвалтовне до дверей.
То, може, заклик до вечері,
мо’, хто султана забере…
На мене глянув, засміявся:
– Емір один там збунтувався.
Я мушу їхати відтак.
Всміхнулась, на відхід кивнула,
згадала Господа й заснула…
Що ж, бунт еміра – добрий знак.
 

4

О забавах гаремних

 
Жила у чотирьох покоях,
журилася на самоті.
Було у мі невільниць двоє,
але ж то подруги не ті,
хоч і мастили, і купали,
й по сніданню в саду гуляли…
Аж якось євнух вість приніс:
«Для деяких жінок султана
увечері забава знана».
Мя барзо втішила та вість.
 
 
Для королівських жон в покої
все облаштовано, як слід:
Солодке, фрукти і напої,
вина немає, тільки мід
(не заборонений Кораном).
На лютнях тихо грають панни,
в легких постілках пух м’який.
Ми врешті з Гальшкою зустрілись,
любенько поруч примостились,
якраз на відстані руки.
 
 
Всі решта – македонки, сербки,
боснійки – можна зрозуміть.
– Попробуй меду, він не терпкий, —
шепоче Гальшка, – можеш пить.
Легким від меду стало тіло,
неначе ось би полетіла.
Прислухалася до розмов:
– Жінок в гаремі зо три сотні…
– Всі по-жіночому голодні…
– У кожної гаряча кров…
 
 
До мене мовили зі сміхом:
– Ось, розкажи, як пан ходив
до тебе… Гальшка ще без втіхи,
їй ще не випало тих див…
Я розказала всім про пана.
– Тепер нехай розкаже Дана,
у неї прикрий був похід… —
До сербіянки повернулись.
Та мимоволі осміхнулась:
– Моя пригода – то не мід.
 

5

О тім, що сербіянка вповіла

 
Коли мя турки полонили,
то я собі дала обіт:
аби наруги не вчинили,
вірву вервечку юних літ.
Та лиш король з’явивсь в покої,
все відійшло само собою…
Спокійний королівський вид,
присів опліч, узяв долоню,
спитав привітно, наче доню,
про мої справи, про мій рід.
 
 
Я ж повелась без пошанівку…
Він більш нічого не питав,
ураз схопив мене, як дівку,
упився у мої вуста.
Не сполошилась – розгубилась,
у голові все закрутилось,
він мої перса оголив
і тішився, і забавлявся.
«Які чудові!» – дивувався,
пупінки пальцями крутив.
 
 
Зарум’яніла, запашіла,
та все ж опанувала страх,
оговталась, відсторонила,
заледь не била по руках.
Король умить на ноги скочив:
– Невдячна, бачите, не хоче!
Ти проти волі пана йдеш?!
За твої штучки, маєш знати,
велю такої хльости дати —
себе на ноги не зведеш!
 
 
По грозьбі сів, взяв на коліна,
до себе мя усю притис.
Мій послух спротиву на зміну
вдоволення йому приніс.
Від персів руку незабаром
запхав король мені в шальвари,
тут я уперлась зо всіх сил…
Король підвівся, оком блиснув,
в свисток, що був на пасі, свиснув:
– Ну що ж, пощади не проси!
 
 
І враз ся двері відчинили,
два євнухи через поріг —
немов хто лив на них чорнило —
з ґудзами принесли батіг.
Ті євнухи, мов чорні круки,
мене за шию і за руки
лицем униз поклали вмить.
Король для ліпшого удару
задер кошульку, здер шальвари
і заходився мене вчить.
 
 
Шмагав безжально. Я кричала.
Та він на теє не зважав.
Оті ґудзи, як гострі жала…
Задовольнився. Запитав,
чи я осмілюсь на супротив?
Я не могла відкрити рота,
а він, немов той бузувір,
ні хвильочки не став чекати,
узявся знов мене хльостати:
– Відовчимо таких манір!
 
 
Я викрикнула обіцяння,
що буду слухатись у всім.
Відразу припинив знущання
і біля мене поруч сів.
Спровадив євнухів з покою,
та й взявся бавитися мною,
немовби перед цим не бив.
То цілував від сліз доріжки,
то пестив груди, руки, ніжки,
й між стегна руку запустив.
 
 
Найпотаємніші дороги
йому відкрилися в мені.
Велів: «Розсунь сильніше ноги!»
Я ледь не вигукнула: «Ні!»
Він грубо й грізно зауважив:
– Ти яким правом легковажиш?!
Такий напав мі переляк,
що стегна миттю розтулились,
я вся, як є, йому відкрилась…
А як було мя бути?… Як?
 
 
М’яким пушком король ся бавив
спочатку… Взяти де тих сліз?…
Аж пальці поміж варги вставив
і нагло далі й далі ліз.
Втискався в опір. Я кричала.
Він стегна розчепив як міг…
І раптом… Мусив зупиниться:
– О Магомет! Ти ще дівиця?!
Для кого ж муж тебе беріг?
 
 
Чому про тайну сю мовчала?
– А хто мене про те питав?
– У тебе муж, мені казали…
– Аби хто долю мою знав…
Мій муж з весілля – до опришків,
я – слідом в гори тишком-нишком…
Так мене муж і не спізнав…
Як вояки його забили…
Твої. Мене ж бо полонили…
Яка у тім моя вина?
 
 
Я у невольницях у тебе!
– Ні! Будеш ти мені жона!
Вчиню негайно, нині, требу,
пізнаєш розкоші сповна,
на що твій чоловік не здався…
Король хутенько розібрався,
мя биту горілиць поклав,
свій пакіл межи ніг направив,
рукою варги мі розправив…
Аби ж мене не розтерзав!
 
 
– Не буде болю, – заспокоїв, —
я бачу, нині страх – твій діл.
І сміло сильною рукою
в розкішницю направив кіл.
Не кіл – оглобля! Боже! Люди!
Їй затісний палацик буде!
Та вперся пан – не зворухнуть.
Руками всю мене обплутав,
не розірвать гарячі пута,
ні ворухнутись, ні дихнуть.
 
 
Як тісно пакіл той заходить!
Чим закінчиться мука ця?
Ще глибше… глибше… біль підходить…
Аж ось він вдарив до кінця!
Звершилась королівська воля,
не чув правитель мого болю,
пробив, протиснув, поборов.
Король був звіром, пресом, міхом…
Із піхви королю на втіху
на ліжко пролилася кров.
 
 
Ви, як і я, той біль терпіли.
Ви, як і я, тут є без прав.
Мені не те пекло-боліло,
а те, що пан мя ґвалтував.
Брав нагло, силою, безжально,
глумивсь без пестощів, навально…
А чим скінчилось? Як у всіх.
Розкішний стогін. Дріж по спині.
Кіл вже не кіл – слимак у слині…
Такий простий кінець утіх.
 
 
Король спочив на моїм лоні,
підвівся, встати допоміг,
вказав на докази червоні
в постелі і промовив мі:
– Гаптований ім’ям коханим
цей адамашок завтра рано
в покої буде на стіні…
Невільниці прийшли за мною,
мене відвели до покою,