Такі не плещуть язиками,
не дружать з іншими жінками,
для неї в праві – чоловік.
З-за нього голову втрачає,
з його руки лиш їсти має,
йому лиш віддає свій вік».
 
 
Розумна діво, маєш знати,
король леч буде при тобі,
коли оці усі ознаки
врахуєш у своїй судьбі.
Візьми цю книжечку в сап’яні
про різні способи злягання,
вивчай абетку непросту…
– Та я ж не втямлю тут ні слова!..
– Від завтра будеш вчити мови,
а зараз прочитаю вступ.
 

10

О тім, що я ся довідала з книги «Сад розкошей»

 
«Сад розкошей» зоветься книга,
вона-сте для чоловіків,
та змістом і жінкам до шмиги,
знання із глибини віків:
«Щоб вдвох до любощів злягтися,
слід пахощами намаститься,
приємність в тому є обом.
Пограйся з жінкою, зневолюй,
цілуй повсюдно, не до болю,
все тіло ласти язиком.
 
 
Цілуй зсередини і зовні,
і лоно, й пуп’янки грудей,
вуста і шию, й перса повні,
покусюй – пристрасть підійде.
Як стегна зм’якнуть – зробиш сутнє —
в гарячу піхву встромиш прутня,
так жінка досягне мети.
По тім не поспішай піднятись,
слід різкості остерігатись,
здоров’я треба берегти.
 
 
Тепер про способи злягання
(я вся завмерла у чеканні…):
Юж перший. Жінка є на спині.
Піднімеш стегна. Межи них
встромляєш прутня до яскині
навпочіпки. То є для тих,
у кого розмір прутня путній.
У кого ж закороткі прутні,
юж другий спосіб в позі тій:
їй піднімаєш праву ногу —
до піхви правильну дорогу
іззовні прутневі відкрий.
Юж третій спосіб. Вводиш члена
до піхви – зверху чоловік, —
кладеш правицю на рамено,
під лікоть ліву, щоб на бік.
Четвертий. Ноги на рамена
й в розкішницю вставляєш члена.
Юж п’ятий. Жінка вже на боці,
а прутня з усієї моці —
у піхву. Шостий є відмінний,
же ставиш жінку на коліна,
вклякаєш ззаду, як годиться,
обхоплюєш її сідниці,
великі пальці піднімають
сідниці і злегка стискають.
Юж сьомий. Жінка ся лягає
на правий бік і підібгає,
як тільки може, ліву ногу
і відкриває ту дорогу,
в яку ти, сидячи на ній,
на її правому стегні,
заводиш прутня. Спосіб восьмий.
На спині жінка. Ноги босі —
на плечі. Ширше неодмінно.
Заходиш в неї на колінах.
На лаві жінка – юж дев’ятий.
Їй треба спину притуляти
до стінки, щоб зігнути ноги
в колінах, – прутню дати змогу
зайти. Про стіл іще не йшлося.
Це є таким десятий спосіб.
На спині жінка, на столі,
на плечі ноги – щоб врозліт,
ти в неї стоячи заходиш,
між варги в піхву прутня вводиш.
Юж одинадцятий. Береш,
же жінку на живіт кладеш.
Обов’язково під живіт
високу яську класти слід.
На ширину розводиш ноги
і граєш зверху до знемоги.
Дванадцятий. Тут стовбур треба.
Для жінки єсте, не для тебе.
Вона на дерево зіпреться,
сідниці випне й віддається.
Тринадцятий. На спині муж.
Присісти має жінка юж
й на прутні юзити приємно,
приємність та обом взаємна.
Леч чотирнадцятий. Сідає
згори на прутня жінка знов
і просто ноги випрямляє,
належно, рівно, до основ.
П’ятнадцятий. Же муж на лаві,
чи в кріслі. Жінка для забави
йому на стегна має сісти,
щоб прутню легше було влізти…»
 
 
На тому читання скінчилось,
і Валіде собі пішла.
А книга в мене залишилась,
щоб я навчитися могла.
Малюнків в книзі було доста,
запам’ятати дуже просто,
це те якраз, що треба мі.
До євнухів не опущуся,
науки любощів навчуся,
король до скону буде мій!
 

11

О тім, як-єм зазнала розкошей

 
Настав юж день – султан вернувся…
Скажи: «Нудила ся за мнов?»
На шию впала. Він затнувся.
Зраділа, що мій пан прийшов.
Же цілим тілом розпашілим
тулилася до єго тіла,
в шальварах ворухнулась пліть…
Ось я вже гола. Ми в постелі.
Вуста біжать від п’ят до стегон.
Давно очікувана мить.
 
 
До піхви з соком воїн спраглий
припав, немов до джерела…
Чи є на світі інша правда?
Чи в кого ще така була?
В розкішниці його долоня.
В яскині палець. Я в полоні.
І дріж, і тремт, і стогін… Шал!
Нарешті прутень вглиб до краю…
Я з ним злітаю й опадаю…
О світку мій, дев’ятий вал!
 
 
Не стратила заледве тяму
на хвилях розкошей п’янких.
В’юнкими ніжними ривками
я вислизнула з-під руки.
Вустами прутень відшукала,
кусала, цілувала, ссала
солодкий вишуканий плід.
Червоні губки розгорнула,
ледь те звірятко не ковтнула
з калиткою за ним услід.
 
 
Леч брала го все глибше й глибше,
він прослизав в мої вуста
і лоскотав мені обличчя
волоссям. Прутень виростав.
Була в жадобі спрагла, яра,
стискала в пальцях єго ядра,
хай знає – я така одна.
Довкола прутня волосини
зривала. Він од п’ят до спини
напружився, немов струна.
 
 
Як подивилась на султана —
небачений, незвичний вид.
Леч попросила мого пана,
щоб він уклався на живіт.
Же я набрала зілля в жмені
і від сідниці до раменів,
соромним сидячи на нім,
втирала аромати в тіло —
го тіло, як вогонь горіло,
оба звивались, як в огні.
 
 
Розслабила напнуті м’язи,
погладила по рівчику,
Запхала палець, й другий разом —
він розкіш ще не знав таку.
В долоню втерла зілля згодом
(пан чула-м прагне насолоди).
Як він робив мі перед тим,
вкрутила руку му в сідницю,
немов цеберко у криницю,
і по зап’ястя зникла в нім.
 
 
Гаряче і м’яке відчула —
ні він, ні я не мали слів.
Юж горілиць перевернула —
король безвольно розімлів.
Все тіло єго ся здригало,
я не спішила-м, зволікала,
мій пан постіль скородив в жмут.
Як солодко тим володіти,
кому вклоняється півсвіту,
і волю правити йому.
 
 
По тім закінчилось терпіння,
всмоктала прутень як могла,
ударив струмінь в піднебіння,
шербетом патока текла,
вуста, язик обволікала,
до краплі ликнула-м й опала…
По тілу з голови до ніг
в обох нас бігали мурахи.
Немов утомлені дві птахи,
ми з ним забулись уві сні.
 

12

Альтанка любові

 
Прокинулась під спів пташиний
через відтворене вікно.
Надворі сонце, світла днина,
король чекав мене: «Аж, но,
вбирайся, – мовив мі, – кохана,
я покажу тобі альтану —
таких не виділа ніде…»
В пахучу зелень розмаїту,
у таємниче диво світу
мій добрий пан мене веде…
 
 
Небачена краса, незвична,
це слід побачить на віку.
Стрічає угорі велично
на вході прутень у вінку.
Розкішниця на іншім вході…
Ви побувайте при нагоді,
якщо вас обере султан,
у тому вівтарі любові,
тоді наявно, а не в слові,
ви зрозумієте мій стан.
 
 
Сувій довжезний по альтані,
тонкі арабські письмена
там виписані на сап’яні —
для прутня й піхви імена.
«То – поетичні, розумієш,
я прочитаю, як не вмієш».
Король почав: «Спис, Меч і Пхач —
се Прутень – Котик, Єдноокий,
Непереможний і Жорстокий,
Безрукий, Голуб, Відкривач.
 
 
Погашувач жаги, Вертлявий,
Пливак, і Вламувач, і Трач,
Охлялий, Мешканець темряви,
Сплюх, Волохач, Звідун і Швач.
Клин, Ворохобник, Довгошиїй
і Твердолобий, і Плішивий,
Таран, і Смолоскип, і Гриб,
Визволювач чужого тіла
і Викрутас, і Цвях, і Шило —
наймень тут є на різний штиб.
 
 
Мені сподобалась пригода:
– Звідкіль взялись ті імена?
– А кожен пише, хто приходить…
– Мені дозволиш? – Я те знав, —
вмочив перо: – Юж, прошу, пані,
повідж, а я впишу в сап’яні.
– Пиши: Ковзан, Марко Пекельний… —
король записував ретельно, —
і Довбня, й Самовитискач,
і Макогін, і Маслобійка,
і Булава, і Самосійка,
Квач, Кіл і Пакіл, і Товкач.
 
 
Король на те зайшовся сміхом
й наймення піхви зачитав:
– Цьмакаюча, Доверху міхом,
Розтята, Прірва, Варґата,
Губки з борідкою, Тужлива,
Ситко і Пекло, Краснослива,
Смоктачка, Хтива, Їжачок,
Настирлива і Гребеняста,
Смаколик, Щілина губаста…
А ти підкажеш мені що?
 
 
– Дупельце, Ружа, Пастка, Нірка,
Макітра, Ступа, Свічкогас,
Криниця, Ополонка, Дірка…
– Ніхто не годен був за раз
імен назвати так багато, —
король хвалив. Я була рада.
Тоді до вівтаря підвів.
На нім відкрита книга груба:
– Тут вірші про кохання, люба,
як хто у давнину любив.
 
 
Я деякі напам’ять знаю.
Шейх Ас-Суюті. Прочитаю:
 
 
«Слава Аллаху, же сотворив кунштовних жінок,
Же годні витримувати напір ґвалтовних прутнів!
Слава Аллаху, же сотворив рівні і тверді прутні,
Подібні до списів, аби ся вбивали вони іно в піхви, а не деінде!
Слава нехай буде тому, хто обдарував нас
Приємністю ссання і гризіння варг,
Кладіння грудей на груди, стегон на стегна
І позоставлення нашої калиточки під брамою любови!
Слава і вічний мир буде тим спосеред вас,
Которі вміють цілувати делікатне личко,
Стискати чудний стан, показувати піхвам найбільші прутні
і заливати розкішниці солодощами меду!
Трімося і заглиблюймося, пиймо вино і ся розігріваймо,
Вдаряймо і витягаймо, добиваймося в двері,
Стараймося, аби наймиліші удари
Наступували по найґвалтовніших!»
 
 
А далі в книзі є поради,
як задоволення підняти:
 
 
«В горнятко меду кинь для втіхи —
дванадцять зерен мигдалю
і сотню кедрових горіхів.
Жага до любощів зростає
у тих, хто курячою жовчю
і піхву й прутень натирає.
Ще можна сало розтопити
і, коли виникне бажання,
ним прутня добре помастити.
Розжоване вербове гілля
і мазь із ягід бузини,
інбир в оливковій олії —
відомі люду з давнини.
Ще в любощах допомагає,
коли жувати перед тим,
зерно гірчичне й трохи чаю.
А є ще напій для кохання:
сік цибулевий рівно з медом —
варити й пить перед зляганням».
 
 
У книзі цій, ось далі, тут,
Є про жінок з усіх усюд:
 
 
«У візантійок волооких
широкі піхви і глибокі.
Гішпанки гарні непомірно,
та пахощів на них надмірно.
Індуски, хінки і слов’янки —
це не жінки, єсте, поганки.
Брудні, паскудні, найглупіші,
найнікудишніші, найгірші.
Муринки же – ті є розкішні,
послушні, у коханні втішні.
Спокусливіші – ірадійки,
а найсердечніші – сирійки.
А бедуїнки й персіянки —
неперевершені коханки,
до того ж єсте найвірніші
і, що важливо, найплідніші.
В нубійок піхви, наче пічки,
і укшалтовані сіднички.
Турчинки мають піхву зимну,
мороз бере калитку аж,
у сварках дуже злі, нестримні
й від перших злучень входять в тяж».
 
 
– Чим провинилися слов’яни?!
Про них у книзі тільки зло!..
– Ще не звойовані Балкани
тодісьмо. Ляшок не було.
Русинок теж іще не знали.
Але тепер, щоб знати мали
із Роксолянії дівиць,
впишу: солодкі і пестливі,
в них піхви спраглі, смокотливі,
слід перед ними впасти ниць.
 
 
Розвеселити тебе хочу,
від бедуїна тут урок, —
король мі засміявся в очі, —
що жив в пустелі без жінок:
«Щоб скрасити журливу днину,
для злучення знайди тварину.
Найперша в ряді є коза.
То вигідна для злуки штучка,
задертий хвіст відслонить дучку,
щоб прутень зручно заповзав.
 
 
Доступна, бо малого зросту,
але ж рухлива, шерсть слизька.
Єдного мужа тут не доста,
тра щоб єден тримав в руках
ту бистру бестію за роги,
тим часом другий діло робить.
Гаряча піхва у кози!
Коли в ній прутень весь зникає,
то мов у полум’ї палає,
пече й калитку до сльози.
 
 
Корова в злуці геть не дика,
із нею добре гарувать.
Єдина прикрість – завелика,
слід рихтування лаштувать.
Вузенька піхва ув ослиці,
та юж на кого розізлиться,
то ратицею втулить вмить.
Ще в цьому ділі справна гуска,
у неї зручно все і вузько,
лиш треба трохи придушить…»
 
 
В цім місці наше реготання
завершило оте читання…
 

13

О тім, як я стала гассекі гурем (царицею гарему)

 
За кілька днів після едему
пригода трапилась сумна.
Була царицею гарему
жеж черкесійка, бо вона
султану сина народила.
На мене лютилась, шипіла —
пан ся зі мною утішав.
В саду мене відслідкувала,
юж дряпала, волосся рвала,
була би вбила без ножа.
 
 
Мі шию обіруч стискала.
Ледь вирвалась. Вона услід:
– Ти – м’яса проданий кавалок,
зрадливе стерво, сучий плід!
Тобі рівнятися зі мною?!
Сховалась я в моїм покої,
дивлюсь в люстерко… На щоці —
о жах! – подряпини криваві!
Мені тепер не до забави…
Ще й на обох руках синці!
 
 
Король ся нудив тої днини,
за мною євнуха прислав.
Я показала єму спину,
відмовилася, не пішла.
Юж пан уперто вдруге кличе.
Пішла. Уздрів моє обличчя.
– Як? Ти з подряпаним лицем?!
Так ось чому іти не хочеш!
Мені доправить перед очі
негайно Гасекі Гуррем!..
 
 
Мене побачила й відразу:
– Жалітись, бачите, прийшла!
Ти – проданий кавалок м’яса
і є, і будеш, як була!
– То я її сюди спровадив, —
король спинив, – я хочу знати,
що межи вами там зайшло?
– Зайшло? Про що мій пан питає?
Немов того ніхто не знає,
куди слов’янку повело!
 
 
Я королевича вродила,
ти тішився, пишався ним.
Слов’янка ж короля відбила,
король мене відсторонив.
Я у гаремі королівна,
та мавпа-сте мені не рівня,
ти ліпше жабу покохай!
– Щоб з іншими ти не рівнялась
і тільки першою вважалась,
до сина нині вирушай!
 
 
Відтак скінчились дикі ігри,
щоб я жорстоко не карав,
найвища будеш з-поміж інших
в Магнесії, – король сказав.
Та втямила, що зле вчинила,
забідкалась, сльозу пустила,
я була схильна до жалю.
Та юж удвох нам буде тісно,
вродити сина маю, звісно,
йому дорогу простелю.
 

14

Як-єм ся кшталтувала далі

 
Відтак, між королем і мною
не було більше перепон.
Я упірнула з головою
в науки. Ставила на кон
знання, не тільки куншт лобові,
купалася у віршах, в слові,
а ще у безлічі наук.
Арабську вчила і турецьку,
а ще до того трохи грецьку,
не випускала книги з рук.
 
 
Ми часто й довго говорила
на різні теми з Валіде,
вона багато пояснила.
Питаю якось: – Розум де
жіночий міститься, ти знаєш?
– А ти чому про це питаєш?
– У стегнах розум, поясни,
про це ось пише Аль-Кабірі…
– Ну, це неправда в повній мірі,
не в стегнах – в лоні, поміж них.
 
 
Замолоду же мислить лоном,
повір мі, кожна, я права.
Леч як спаде жаги корона,
вступає в силу голова.
– Любов, знання і насолода,
і туга, – знати я не проти,
де у жінок вони живуть?
– В розкішниці, у серці, в оці —
у тому є найвища суть.
 
 
Знання ув оці. Бачиш оком
його й захоплюєшся ним.
До серця йде любов висока,
яку нікому не спинить.
Заволодіє серцем пристрасть,
яскрава, чиста, промениста,
й оселиться покірно там.
Коли ж розкішниця зазнає
з коханим любощів навзаєм, —
в тім насолода й гіркота.
 
 
Розкішницею, маєш знати,
в найпершу чергу добре й зле
уміє жінка розрізняти…
– Я зрозуміла це… Але…
Які жінкам до шмиги прутні?
У любощах, з усіх, що сутні,
найнайприємніші які?
– Жінки, що наче ружі гожі,
єдна із єдною не схожі.
Ну… Є високі, є низькі…
 
 
Й розкішниці є різні, діво,
так, як і пристрасть, і любов.
Яка – гаряча і пестлива,
в якій би – й шкворінь охолов.
Чоловіки є ниці й путні,
в них різна здатність, різні прутні,
любов і ненависть… Ади,
якщо у жінки близько матка,
їй треба у такім випадку
короткий прутень і твердий.
 
 
Далеко матка – прутень довгий,
твердий, до краю щоб зайшов.
Звичайно, якщо жінка добра,
тоді взаємність і любов.
Лиха натура – то злягання
ніяк не викличе кохання.
Якщо ж гаряча і палка,
потульна, щедра і пестлива —
з такою є любов щаслива,
без грубощів і нарікань.
 
 
Якщо жона низького зросту,
їй прутень значення не має,
у любощах вона не постить,
відверто, віддано кохає.
Жінки високі зимні, штучні
і норовливі, і бундючні,
вони спалахують не вмить.
Високо носяться, щоб знала,
їм прутень треба досконалий,
непросто їх задовольнить.
 
 
Моє базікання, як повінь,
а попри те, життя летить.
От і скінчилась моя сповідь,
за помилки Аллах простить.
Чи я писала чесно, гарно,
чи нерозважливо і марно,
але не чую в тім вини,
що змалювала дії й лики…
Аллах Всевишній і Великий,
найперший в тому рахівник.
 

Багрин (1-2-й, 13-14-й розділи) – Миргород (3-12-й розділи), березень 2017