Олександр Пушкін
Гавриіліада
Цар Микита і сорок його дочок

И к персям юным, изнывая,

Главой усталою прильнуть:

И, цепенея и рыдая,

На лоне жизни, лоне рая

Хотя минутку отдохнуть.

Тарас Шевченко. Тризна

Гавриіліада

Воістину єврейці молодій
Я зичив би душевного спасіння.
Прийди до мене, милий ангел мій,
Прийми благословення як прозріння.
Я у краси земної на посту!
Люб’язних вуст усмішка задовільна —
Царю небес і Господу-Христу —
І віршоспів на лірі богомільній.
Сумирних струн, можливо, врешті-решт
Її візьмуть в полон церковні співи,
І дух святий зійде на серце діви;
Думок володар і сердечних веж.

Шістнадцять літ, невинність і незнання,
Скіс чорних брів, незайманих горбків
Під полотном пружисте хвилювання,
Нога кохання, білий ряд зубів…
Навіщо ж ти, єврейко, усміхнулась,
Нащо рум’янець личко фарбував?
Ні, світку мій, ти, певно, обманулась:
Я не тебе, – Марію описав.

В полях, далеко від Єрусалима,
На відстані від юних волоцюг
(Яких чорти посадять на ланцюг),
Красуня-діва, ще ніким не зрима,
Без вигадок вела спокійний вік.
А муж її, поважний чоловік,
Плохий столя!р, сокирник посивілий,
В поселенні єдиний був до діла.
Вдень і вночі як проклятий крутивсь
То з пилкою, то з рівнем під рукою,
З сокирою, і навіть не дививсь
На ті принади, що йому дались;
І потаємний, витканий судьбою,
Ще у бутоні нерозкритий цвіт,
Що був готовий здивувати світ,
Лінивий чоловік, а чи старенький,
Своєю лійкою не орошав.
Як батько, чемно опікав єврейку,
Її, невинну, тільки годував.

Та, братіє, з небесного амвона
Всевишній Бог свій погляд притулив
До стану, до незайманого лона
Раби своєї – й у собі збудив
Завзяття; і в премудрості глибокій
Благословити взявся вертоград —
Той вертоград, забутий, одинокий, —
Нагородити щедро дивний сад.
Ніч в німоті простори обіймає;
Марія у кутку собі дрімає.
Рече Всевишній, – діві сниться сон;
Їй в небесах відкрився горизонт
У глибині, для ока неозорій;
У славі осяйній, легкій, прозорій
Тьми янголів хвилюються, киплять,
Нелічені літають серафими,
Бряжчать на звучних арфах херувими.
Архангели у німотí сидять,
Покривши мудрі голови крилáми, —
Яскравими окутаний хмаркáми,
Господній трон, без стелі і без стін,
І Світлий вмить очам явився Він…
Всі впали ниць… Стихає арфи дзвін.
Схиливши голову, Марія офірує,
Дрижить як лист і голос Бога чує:
«Краса земних люб’язних світу донь,
Ізраїлю незаймана надія!
Я від любові весь полуменію,
Чекай торкання праведних долонь:
Готуй себе до послуху віднині,
Жених несе любов своїй рабині!»

Знов у хмарини вбрався Божий трон,
Став на крило небесний легіон,
Чарівна арфа шле привітні звуки…
Вуста відкривши і схрестивши руки,
Марія вся у неба на виду.
Але куди схвильовано ведуть
Її уважні полохливі очі?
Хто в натовпі придворних молодих
Із неї не зведе очей своїх?
Шолом із пір’ям, одяг парубочий
І кучерів закрути золотих,
Високий стан і погляд соромливий —
Все до вподоби діві незрадливій.
До серця їй володар білих крил!
Пишайся тим, архангел Гавриїл!
Пропало все. Попри дитячі піні,
На полотні отак зникають тіні,
Народжені в чарівнім ліхтарі.

Прокинулась красуня на зорі
І ніжилась на ложі в млосній ліні.
Та дивний сон, та милий Гавриїл
Немовби її зіллям опоїв.
Царя небес вона в полон хотіла,
Приємні їй були його слова,
І перед ним вона благоговіла, —
Та Гавриїл милішим був – овва…
Так інколи дружину генерала
Приваблює козирний ад’ютант.
Що нам чинить? так доля наказала, —
З цим згодні і невіглас, і педант.

Химер любові нам не обійти
(Не мислю нині іншої розмови).
Під поглядом вогненним гоноровим
Нуртує кров, колишуться світи,
Коли нудьга бажань непоборимих
З’їдає нас і душу тяготить,
Нас переслідує усюди і томить
Предмет один страждань і дум незримих, —
Ну, правда ж? в колі друзів молодих
Повірника знаходимо для тайни.
О пристрасті! Говоримо про них
У захваті юнацькому, звичайно.
Коли ж ми раптом упіймали мить,
Крилату мить довірливої згоди,
До радощів на ложі насолоди
Красу вдалося вміло прихилить,
Коли любовні відійшли страждання
І нам бажати вже нема чого —
Щоб оживити пам’ять про кохання
З повірником пліткуємо – агов!

Її пізнав ти, Боже, хвилювання,
І ти пашів, Всевишній, як і ми.
Творити ти закинув намагання,
В мольбах небесних загубив старання, —
Складав палкі закоханій псалми,
Співав з небес: «Люблю, люблю Марію,
В журбі своє безсмертя волочу…
Де крила? До Марії полечу,
На її грудях я спочить волію!..»
Ще щось подібне у пориві плів —
Всевишній полюбляв барвистість слів…
Улюбленця покликав, Гавриїла,
Про почуття у прозі розказав.
Розмови їхні церква утаїла,
Євангеліст тут, певно, маху дав!
Та збереглися письмена вірменські,
Що Цар небес хвалу йому віддав,
В Меркурії архангела обрав,
Позначивши у ньому ум вселенський, —
І до Марії ввечері послав.
Архангелу такі наряди прісні,
Бо вигода дорівнює нулю.
Писульки переносити і вісті
Хоч вигідно, але ж він самолюб.
І слави син, не кажучи жалю,
Вступив у роль – послужливий догідник
Царю небес… а по земному звідник.

Та не дрімає ворог, сатана!
Почув він раз, блукаючи у світі,
Що Бог єврейку має на приміті —
Красуню юну, а між тим вона
Відвести має люд від муки пекла.
У підступах лукавий добре петрав —
Клопоче він. Всевишній попри те
На небесах долав нудьги нападки,
Про світ забув, навколишнє – пусте,
Ну хто порушить складені порядки?

А що ж Марія? Нині де вона,
Печальна юна Йосипа дружина?
В саду своєму, жальних дум мана,
Сліз і журби дівочої причина,
Розрада тільки у чарівних снах.
З душі не відлітає образ милий,
До Гавриїла рветься серце й тіло.
У прохолоді біля джерела
Красуня в коси думи заплела;
Не милі діві пахощі духмяні,
Не веселить прозорих вод дзюрчання…
Змія прекрасна раптом приповзла.
Поблискуючи шкірою своєю,