Фавст
Григорій Косинка

Коли догоратиме у віках остання зоря, – горітиме моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба кривавими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова:

 
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздоріжжі,
Людським призирством, ніби струпом вкритий!..
 

В імені твоєму, Фавсте з Поділля, я пишу ці рядки. Хай наступні покоління згадають твоє ім’я велике, хай на коліна стануть перед стражданнями твоїми.

Дорогий мені, до болю рідний, Фавсте! Ти не знаєш, зрозуміла річ, таких слів страшних, як «народна трагедія», – чужі й незрозумілі тобі слова ці. Ти – до примітиву простий. Адже перед своєю смертю – короткою і страшною – ти зумів тільки намалювати в камері ч. 12 маленьку труну з хрестиком і видряпать під тією труною – нігтем на стіні – своє ім’я і прізвище: «Прокіп Конюшина». Оце і все.

…Тоді саме Різдвяної ночі клепав мороз, коли до нашої камери перевели з тюремної «секретки» Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрів.

Губи Конюшині спухли, він ловив і ковтав тепле й важке повітря камери, а сам робив тремтячими руками дивні рухи, ніби збирався шатнути у якусь безодню…

Вахлюватий селюх, він підозріло оглядав усіх присутніх, до всіх ласкаво посміхався, шептав щось, а далі несподівано сів на краєчок нар і голосно, під регіт присутніх, заявив:

– Диви, от історія. І тут люди є, га?..

Камера, повторюю, зустріла слова Конюшини сміхом: уперше, вирішили всі, довелося людині познайомитися з тюрмою.

Офіцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новаків, пильно оглянув Конюшину з усіх боків, іронічно скривив рота і суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

– Бандит?..

Конюшина мовчав. Тоді офіцер, не стримуючи більше сміху, сказав до всіх присутніх у камері:

– Фавста прівєлі. Пасідім больше – Ґете увідім… А всьо такі, парнішка, за какіє грєхі тебя в нашу камеру пріґналі, а?

Конюшина не поспішав відповідати, він звів стомлені очі на згорбленого Клєнцова, на всіх, і несподівано запитав офіцера з ноткою злоби:

– Хіба тобі не однаково?

З кутка, недалеко вікна, пролунав хриплий бас:

– Правильно. Молодець Фавст. Так і треба одказувати… Він же тебе не питає, чого ти погони згубив? – визвірився до Клєнцова той такий хриплий голос з кутка.

Клєнцов в’їдливо огризнувся, але його ніхто не підтримав. Правда, усім до вподоби було нове прізвище, що його дав Конюшині Клєнцов: «Фавст». То нічого, що сам Конюшина не розумів, до чого воно – прізвище таке. Про великого Ґете він теж уперше чув у камері…

Фавст з Поділля не знав ще, чи сміються тут з його вахлюватости і вбогости, чи таки підтримують проти Клєнцова, – тоді ще раз обвів усіх своїми великими, сірими очима – побачив глузливу усмішку на устах Клєнцова, але все-таки вирішив чомусь, що таки підтримують його, Фавста з Поділля.

Урочисто витяг з кишені засмальцьованого кисета, поклав його на білі, латками вкриті штани, добродушно засміявся:

– Куріть, хай дома не журяться, – сказав він. – Добре тут у вас, а я… Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне – люди є… Там, де був я…

Він раптом замовк.

– До віку б гадам таке добро! – вихопився з кутка той таки голос, що підтримав був Конюшину проти Клєнцова.

Фавст здивовано підвів очі: чи не сказав він якоїсь дурниці? Здається, що ні, але краще йому не цвенькати, бо тюрма – сам знає – не дуже любить балакучих… Тоді здалека, з характерною і притаманною лише селянам дипломатією, почав був виправдуватися:

– Ая. У вас, кажу, тому добре, що – тепло, нари є…

– … С-сш! Як він мені болить! Проклятий, як він мені болить. Пся крев, пся мать, занімій.

По камері бігав у валянках невідомий Фавстові чоловік, з походження і вимови, видно було, поляк, і все лаяв свої зуби, спльовуючи раз-у-раз ріденьку слину з рота.

Коли пан Яцьківський – так звали його – зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:

– Ая, зуби? Знаю. Це якби самогон-первак, а тоді намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок – повірте, одразу заніміє. Я знаю.

Яцьківський образився:

– Цо? Заніміє? Ти краще, хлопе, порадь це своєму батькові, розумієш? Маєш його? Заніміє.

Але Конюшина не бачив, здавалося, нічого образливого: порада була, як порада. Йому навіть зробилося трохи смішно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви – настовбурчився, розсердився і гасає по камері з кутка в куток. Знизивши плечима, Конюшина мимоволі задивився на цього гоноровитого панка.

А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для всієї камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими орлами, бундючні вуса, а вже гонору того, що тільки в’їдливий Клєнцов міг його збити жартуючи:

– У пана Яцьківського, – казав він серйозно, – воша теж дурно не лізе… Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає історичні межі, що їх позбулися поляки…

Яцьківський, зрозуміла річ, люто лаявся на такі слова, але хіба можна зупинити Клєнцова?

– …Пан Яцьківський, – не звертаючи уваги на лайку, говорив Клєнцов, – найбільше тужить за блискучим минулим Степана Баторія… А щодо вошей, то я на власні вуха чув, як він запитував одну бльондинку: з якого воєводства, пані? З Бельведеру?..

Це, повторюю, була між іншим, побутова дрібничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день-у-день разів п’ять-шість, коли говорили на такі гострі теми. Я занотовую цю дрібничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова, як носія великодержавного шовінізму.

Пізніше, коли Фавст спав поруч мене, йому на світанку, – розповідав, – снилися сади у білому цвіту і зелене Поділля…

– Весна, – казав, – часто сниться мені.

Ми тлумачили ті сни його так, що швидко Фавстові ходити за плугом, швидко йому боронувати поле, бо коли сниться тобі щось зелене, то річ ясна – жити будеш. І село, казав, снилося: тліло в диму, наміткою білою з вишневого цвіту вкривалося, а коли додивлятися до тієї намітки, то пахла йому – рілля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торічним гноєм… І птиця у високому небі кричала.

– Такий сон, – говорив мені Фавст. – Що він має значити?

Я, пам’ятаю, не відповів тоді Фавстові, бо з цікавістю прислухався до розмови Маламета з паном Яцьківським:

– У тибє болит зуб – говорив Маламет. – я ничево, не протестую… Пусть, у каждаго своя болезнь. Но когда в меня острий коліт, когда з меня кров капает, когда… – і ти ругаєш. Я, как я должен?..

– Кумедія, їй-богу, – щиро, по-селянському, сказав мені Фавст. – Мені такий сон миленький наснився, а вони – за парашу гризуться…

…Поднимайсь!

У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук, благословляє матюком Христа і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай – вибити в арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.

(Декілька слів про Конончука. – Авт.).

Це – темне і вбоге село, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло схоже на рябе мило… Коли пройде вранішня повірка – завжди коротка і занадто вже ділова – Конончук сідає, як каже Клєнцов, «читати газету»: бльондинки уп’ялись йому в тіло і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих бльондинок падати й сипатися на поміст… Висівки сиплються – така нужа!

Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини – він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну бльондинку за лапки, кладе її на поміст і дико б’є черевиком…

– Отак її треба! – приказує Фавст: – Ех, Конончук! Твоя бльондинка, видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша, можна сказати, інтелігентна, панська воша… Правда, господин поручик?

Після такої репліки, а головне – такого безцеремонного і різкого запитання збоку Фавста до Клєнцова, – у мене великий сумнів, що Фавст – незрячий гречкосій… Хто він такий?

(Мотив цей розробити. – Авт.).

Клєнцов польською мовою (він сидів у польських тюрмах, де дають з патронату білий хліб, вряди-годи масло, каву, і книжок – професорська, мовляв, бібліотека) гне матюки і пильно, з ненавистю й підозрою, дивиться у вічі Фавстові.

– Жаль-жаль, – говорить Клєнцов, – що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивіявся…

Фавст щиро сміється:

– Що мені блатні, – каже він, – адже там скрізь – ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще офіцера з лейбиком – другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…

…Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі «дядюшка» з далекого Поділля.

На цьому місці між Фавстом і Клєнцовим, як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все таки огризнутися:

– П’ять месяцев, ґосподін Фавст, ето єщо нє трьопка, а ти… ти опрєдєльонно пайдьош в зємєльний камітєт спасать самостєйную…

– Сволоч ти! – коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами, староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди – у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства – повірка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвін острогів – дзінь, дзінь… Блискучі, кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьогнідий якийсь на виду, цинічно-нахабний – Бейзер (євреї-арештанти дали йому прізвище – «зла собака»); він завжди, коли тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахміття – кривив з огидою обличчя, так ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.

Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі, зеленкуваті очі, схожі трохи на баранячі, на Фавста – він раз-у-раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він поминув його в ряду, не поспитавши:

– В чьом обвіняют тєбя?..

Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь: цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в «секретці», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокіп удавав із себе – не було ніякого сумніву – наївного селюка з Поділля.