Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сірі, гранітні Фавстові очі – там глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, – тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, – але він завжди умів стримувати свої чуття – він спокійно відповідав запитанням:

– За що? Ая, повстання.

Така відповідь нервувала Бейзера, – він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної – офіцерського сукна – шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя.

– Бандит, бога твою мать, а? – оскаженіло вигукнув Бейзер.

Ми, арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений докраю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку…

Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи – застигала там, здавалося, разом із слиною.

Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного; Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», – розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:

– Ей, ти… как тебя? Чєво ржош, чєму ти радуєшся?..

Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти», промовив зі зла:

– Арєстант – тоже человєк… Да.

– Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер.

І Клєнцова, без курива і без хліба, повели кудись з камери.

А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

– Ґдє твоя нара? – запитав.

– Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом прочитав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…»

– «Хрістос Васкрєсє» – тоже твайо? – запитав з іронією Бейзер.

– У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? – була Фавстова відповідь.

– Троє суток карцера… без хлеба, кровать прівінтіть.

Бейзер скаженів.

– Кто бросіл окурок? – гукав він на всю камеру. – Чашкі, стекло, ложкі, ножі… Провєріть, отобрать!.. На трі дня поднять в камере нари, староста.

– Слушаюсь.

(Додати деякі деталі. – Авт.).

– …Камєру лішіть на неделю пєрєдачі… забил, за окурок – суткі карцера. Я… протест і бандітізм.

Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:

– Вєдь билі же коґда-то тюрьми, сидєлі, живиє, люді…

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 – Бейзера.

Старий карцер, де сидів був Фавст, бачив і чув у своїх кам’яних шорах багато трагедій: там божеволіли, там вішалися, розбивали голову об стінку – всього було, все бачив і чув старий карцер.

Аж позеленів од цвілі, од віку свого давнього і сліз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозуміло, вона трохи підмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповідав свою історію немудру так:

– Коли мене Бейзер, – каже він, – кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яка мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?

Я загнув йому матюка у вічко і, повіриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо мною трапилося щось таке незрозуміле, що й досі не можу з’ясувати собі.

Горіла голова, а тюрма, – уяви собі, наша велика тюрма, виломлюється з ґрунтом і летить високо-високо понад борами…

І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, ніби кажу йому, – хай скрізь – тюрми, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить». І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і леґенди – я живий ще, хоч моя історія варта теж леґенди.

…Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя – кров’ю харкаю… Дивно, один поет – цілком хворий, на мою думку, написав два рядки у карцері:

«Сліпе село лютує,
А Україна кров’ю харкає»…

Сліпе село… Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стінки і тихо шептав: «У моєї рідної сестри, чуєте?»… Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: «Панувати над рабами, обернути кожного на автомат, – такий, здебільшого, намір у деспотів»…

…Так знайте, – говорив до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав… йому все ще, здавалося, стояв образ слідчого Однороґова, говорив ніби до нього:

– Каже мені Однороґов: «Ти, Конюшина, трудового проісхождєнія, ти – бедняк, ти получіл образованіє, ти, наконец, не Грицько ілі Омєлько какой-то… но, почему, із какіх побуждєній ти прімкнул к прєступному обществу самостєйніков! Почему прінял участіє в возстанії?»

Конюшина відповідав:

– Ая… Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая… Мені ж, самі сказали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…

Так йому, нібито, сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:

– Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?

Перехилив Однороґов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:

– Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.

Фавст, пам’ятає, до крови, до кістки прокусив йому руку ту – тільки прикладами врятували життя Однороґову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.

…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тоді перевели до загальної тюрми, до камери Ч. 12.

– Дзинь-бом, дзинь-бом…

(Подати уривки з пісні, настрій. – Авт.).

– Слухай, – каже мені Фавст, – вони співають цієї пісні так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А мені здається, нема чого й сумувати: справді, я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле…

Кінь був у мене – Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу – у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені – такі молоді й завзяті…

На команду: «Кіннота, на коні!» вихром злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бір, бором – ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…

І знову співали старої тюремної пісні:

Слишно там ідуть…
Ґдє-то, кого-то на каторгу ведуть…

– Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь…

Підійшов до дверей, довго читав видряпане нігтем:

«Тут була остання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, вони – гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…»

Далі все було засмальцоване, так що годі прочитати.

Фавст стояв і довго думав: йому не треба було говорити такі слова, не до нього звернена була скарга смертників…

– «Остання ніч», – зафіксувала його пам’ять. – Коли ця остання ніч прийде до нього, Конюшини?

Знесилений упав на залізне ліжко. Він не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справді було колись таке життя? Згадував…

– …Сьогодні – багата кутя, ая… У мене не було ще тоді Іскри, не цвіли пісні наші над борами. Стояла мати коло столу, лямпадку перед образами засвічувала:

«Святий вечір, діти, надходить, – казали, – не пустуйте!»…

І долівка в хаті, вимазана Оксанкою, блищала, і наші очі дитячі блищали радістю і щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спідницю, приказуючи: «Перший пиріжок, мамо, мені!»

– «Добре, Яцю, тобі. А кому ж? Тільки тобі!» – гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батькові очі світилися, мов у святого Миколая на божнику, він садовив праворуч себе Яця, а ліворуч – Настусю, і бавив обох, ая…

Повз них проходила горда Оксана, вона старша була і робітниця в матері найперша; в Оксанчиній косі, пам’ятаю, маком синіла стрічка…

– «Чиясь файна молода буде», – подумав. А вона повернулася тоді до мене, засміялася:

– Отакої, паничу наш, – сказала, – на вулицю нівроку вам, навідується, а дров урубати, то… «хай тато».

Пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дітям якісь казкові слова:

– Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти, тая… Та всім убогим людям дадуть землі…»

Надходила багата кутя, Святий вечір. (Наступ Муравйова на село. Руїни, десятий відповідає. Смерть Фавстового батька. Скрині. Хлипало у бур’янах зотліле село. Образ матері. – Авт.).

– «Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в’яжи червоного пояса Яцеві».

(Змалювати до дрібниць сцени бою. На чолі загону – Прокіп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволів у карцері. – Авт.).

Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаси – (підливані), якісь тютюновим димом; у передніх яснах – два здорові, вовчі зуби, валькована шия…

Він, Сторожук, вклоняться Бейзерові:

– Хилий какой-то… – Сміється Сторожук.

Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.

Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспішати.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже:

– У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він увечорі не принесе сюди – прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні.

Він повертався до Клєнцова:

– Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: «сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…»

Маламет молився богові. Вечір, ніч.

Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського:

– Де, твоя, Яцьківський, кружечка з (орлами), га? Дайте мені води!

Голос зростав, переходив у шепотіння:

– Чуєте, Сторожук списки читає?…

Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку, – він уже не приходив більше до свідомости, він збожеволів.

Ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня… Бігає по камері, гукає:

– Кіннота, на коні! До бою!..

– Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її, пий!

Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крови руки і, на здивовання усіх, почав малювати на стіні велику літеру… Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:

– Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайся!

На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє…

Камера заніміла з жаху.

У сусідній камері, «етапній», співали студенти – новаки ще нашої тюрми: