Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється-ожива,
Як їх почує!..
Т. Шевченко
«Тра-та-телень, тра-та-телень! – виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці, кісники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає…
Тра-та-телень…»
Так згадує Григорій Косинка в новелі «На буряки» своє повернення з роботи на панських ланах.
«Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт:
Легка втома… дома…»
Григорій Михайлович з дитинства прислухався до голосів і звуків у природі. Знаходив та відчував у них музикальний ритм. А тепер ми читаємо в його творах: «Та як задзвонять коси лугом, як зашумить під ними росиста трава…» Знаходимо в творах і звукові порівняння: «Тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимові поляків, як шелест пашні, летить кіннота…»; «Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце…».
Григорій Михайлович володів тонкістю слуху, дуже любив спів, дитиною прислухався до співу матері, яка знала багато народних пісень, і часто можна було почути, як він наспівував:
Тихесенький вечір на землю спадає,
І сонце сідає в темнесенький гай.
Або:
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Заболіло тіло, бурлацькеє біле.
Ще й головонька.
Пригадую, як одного разу він, співаючи, замовк і запитав мене:
– Тамара, чи знаєш ти таку бурлацьку пісню?
Ти, царице Катерино,
Що ти наробила?
Край веселий, гай зелений
Панам роздарила.
Григорій Михайлович тоді розповів: «Коли я її почув дитиною, запитав у діда Романа: “Хто це цариця Катерина?” Дід пояснив: “Це тая цариця, що за її наказом почалось поневолення та кріпацтво на Україні”. О! Скільки тоді розповів мені дід про кріпацьке життя! Здається, з цієї пісні все й почалось – я зрозумів, що з пісень можна довідатись багато цікаво. Я запитував кожного: “Чи знаєте ви яку-небудь пісню?” У той час я частенько наспівував з козацької пісні:
А я бідний, безталанний,
Степ широкий – то ж мій сват,
Шабля, люлька – вся родина,
Сивий коник то ж мій брат.
Хвилювала мене пісня про долю чумака, що загинув у далекій дорозі на заробітках:
А в неділю рано-вранці
Та й вдарили в дзвін
Це ж по тому чумакові,
Гей, гей, що їхав на Дін».
Григорій Михайлович казав, що в той час, крім естетичної насолоди, народна пісня для нього мала велике пізнавальне та виховне значення. Пригадував, як дід Роман влітку подарував йому три тоненьких зошити, а на ту зиму він не мав змоги відвідувати школу, бо батько влаштував його працювати на цукроварню. Боляче було дивитись на ці чисті зошити, і він вирішив записати до них слова відомих йому пісень.
Да сіре утя,
Да сіре утя,
Да на морі плаває,
Да воно ж моє
Усе горенько знає.
«Так почав я свій перший зошит. А далі записував всі пісні. І про улюблену природу:
Тихо над річкою, ніченька темная,
Спить зачарований ліс.
І про жіночу долю:
Ох, і брали ж її.
За хазяєчку,
А тепер перевели
Та на наймичку.
І близькі до моєї долі:
“А твій милий на роботі,
Ой да у сахарному заводі!” —
“Що він робить?” – “Заробляє,
Ой да аж піт очі заливає”.
І про кріпацтво, і жартівливі, і колядки, і щедрівки – всі підряд. Ці зошити я беріг, а коли був студентом, то соромився давати переписувати товаришам пісні, написані дитячою рукою. Я переписав пісні до нового товстого зошита, а ті старі, тоненькі, повикидав, а тепер шкодую за ними».
Григорій Михайлович все життя збирав пісні й записував їх. Були у нього пісні від стародавніх до сучасних.
Пам’ятаю, коли у 1927 році відзначали століття першого збірника «Малороссийских песен» Михайла Максимовича (у збірнику було 130 пісень), з нагоди ювілею вийшло з друку кілька книг та брошур, які поталанило нам придбати.
На розі вулиць Великої Підвальної та Стрілецької в ті часи був кіоск букіністичної та антикварної книги. На замовлення Григорія Михайловича ми придбали через той кіоск кілька збірників різних авторів, виданих у минулі часи. Серед них були: Максимович, Гоголь, Драгоманов та ще ряд інших авторів.
Як тільки щастило нам придбати новий збірник народних пісень, Григорій Михайлович кожен раз по них перевіряв свої зошити. У цій роботі я теж брала участь.
При першому нашому знайомстві Григорій Михайлович запитав у мене, які народні пісні я знаю? І розповів, що він вивчає народну пісню. Пізніше я бачила, як Григорій працював над кожним рядком нової пісні: підраховував склади та позначав, яке місце займає наголос. А коли була рима, то визначав систему римування. Григорій Михайлович казав: «Народна поезія настільки різноманітна за своєю побудовою і за своєрідним ритмом, що цей скарб народної мудрості скільки не вивчай, кожен раз зустрінеш щось нове. Я ретельно вивчаю цю спадщину народної мудрості і, зокрема, пісню, яка коротко, стисло відбиває історичний час життя людини, її побут, її погляди, почуття та прагнення».
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава, слава України!
Все життя й творчість Шевченка пройшли з народною піснею. Як відомо, Шевченко любив спів і гарно співав. Згадуючи своє дитинство й часи заслання, Шевченко пише:
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бур’яні.
Декламуючи цього вірша у колі друзів, Григорій Михайлович сказав: «А я, “щоб не почув хто, не побачив”, читав “Кобзар” у бур’яні».
Григорій ще підлітком довідався про те, як у сусідньому селі вчитель за «Кобзар» у засланні був. Це глибоко вразило хлопця й згодом знайшло місце у новелі «Товариш Гавриш». Кіндрат Осика розповідав: «“Кобзар” Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той “Кобзар”, дак тільки після революції виринув!»
«Хто, як не Шевченко, своїми творами пробуджував у людей свідомість та закликав боротися за нове життя?
Хто, як не він, прищепив нам любов до народу, до Батьківщини?
Хто, як не Шевченко, виховував у нас любов, повагу, малюючи світлий образ матері:
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!
Тільки його словом можна було так глибоко, всебічно розкрити таємниче твердження стародавньої народної пісні:
Тільки в світі правди, – що рідная мати.
Хто з поетів вміє примусити читача так усміхатися, сміятися, гніватися, сумувати та плакати разом з ним?»
Григорій Михайлович завжди закінчував так: «Хіба можна перелічити все те, що приховане в Кобзарі?!»
Він із захопленням говорив про майстерність, образність та музичність мови Шевченка.
Григорій розповідав: «Читаючи “Свято в Чигирині”, у мене перед очима яскраво вимальовувалась постать Кобзаря, його обличчя, міміка – те, чого немає в тексті, й мені здавалось, що я не читав, а ніби бачив і чув:
Оженився, зажурився —
Нічого немає;
У ряднині ростуть діти,
А козак співає:
“І по хаті ти-ни-ни,
І по сінях ти-ни-ни,
Вари, жінко, лини,
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”
“Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!” —
Кричать гайдамаки.
А я в захопленні, в запалі, ледве стримав бажання поплескати в долоні.
Тепер, дорослим, я перечитую й усміхаюсь. Як майстерно та природно відтворено цей епізод. Злидні, а люди, шуткуючи, співають про ці злидні – характерна риса нашого народу. Кажучи словами Шевченка:
Заспіває – заспівають,
Аж лихо сміється.
Те саме і в характері самого Шевченка. У творі “До Основ’яненка”:
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
“Ой не шуми, луже!”
Цією піснею Шевченко з іронією передає незламність, бадьорість духу.
Часто у творах Шевченка зустрічаємо: “виспівую”, “співають”. Співає він, як автор, співають герої. Буває повний текст пісень або тільки назва пісні, як у наведеному уривку: “Ой не шуми, луже”».
Свого часу Григорій Михайлович детально вивчав творчість Шевченка і звертав увагу на те, як Шевченко вміє коротко, стисло все розповісти. За його висловом: «Коротке, мудре, талановите слово Шевченка наділене могутньою силою збуджувати в уявленні читача нові образи, нові почуття, що поширюють та поглиблюють зміст навіть коротеньких віршів. Саме так я стремлю наслідувати Шевченка в своєму слові».
Пригадую, як, перечитуючи твори Шевченка, Григорій часто звертав мою увагу: «Тамарча, послухай:
Село! І серце одпочине,
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Тільки художник може відтворити пейзаж в поезії, надаючи йому такі колоритні барви. Хіба не виникають додаткові уявлення? Хіба перед очима не постає: сонячний день, прозорість повітря, відчуття простору – надзвичайна стереоскопічність пейзажу?»
Шевченко у багатьох творах, говорив Григорій Михайлович, оспівує батьківщину, Дніпро, степи, тополі, вишневі садки, могили в полі, місяць, зорі – характерний пейзаж України.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
Шевченко, згадуючи минуле, оспівує Дніпро як «свідка» історичних подій на батьківщині.
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Шевченко, борець за щастя народу, передбачаючи майбутнє, оспівує теж Дніпро:
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори!
А якої глибини набуває любов Шевченка до батьківщини в його хвилюючих словах:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають..
Тому що для Шевченка:
Здається, кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
«Чуден Днепр при тихой погоде…» Їдучи пароплавом, милуючися Дніпром, Григорій Михайлович, бувало, отак й цитував улюблених своїх письменників. Цю сторінку з твору Миколи Гоголя він читав напам’ять до кінця. Про своє захоплення творами Гоголя розповідав:
«Київ – перші дні мого перебування у стародавньому місті сповнені мрії й надії про навчання. Я дізнався, що є “публічна бібліотека”, є бібліотека в університеті св. Володимира, але… не для мене».
Коли спуститися вулицею Прорізною та перейти Хрещатик, якраз потрапиш у двері книжкової крамниці Леона Ідзиковського. Григорій згадував, як, приїхавши до Києва, підлітком опинився в цій книгарні. Його вразила кількість книжок: праворуч – книги, ліворуч – книги, всюди книги, різні за розміром, за кольором обкладинок – аж дух перетинало. На прилавку лежала найбільша за розміром книга. Григорій запитав людину, що звернула на нього увагу:
«Скажіть, це біблія?» – «Ні, – людина посміхнулася, – це каталог». А коли побачила розгублене обличчя хлопця, запропонувала подивитися «каталог». Перегортаючи сторінки, він побачив за абеткою прізвища письменників та перелік творів кожного. Серед них знайшов знайому назву: «Н. В. Гоголь. “Вечера на хуторе близ Диканьки”», зміст якої переказував йому ще дід Роман. З того часу Григорій частенько заглядав до цього каталогу – «ноги самі заходили до цієї крамниці». Прикажчик звернув увагу на нього й запитав: «А що ти там все вишукуєш?» Григорій пояснив, що мріє купити Гоголя, але в нього все ще не вистачає грошей. Як з’ясувалося, бракувало кількох копійок. «Ми дамо тобі книгу, а коли будуть гроші – донесеш». Григорій був такий щасливий! Йшов Хрещатиком, міцно тримаючи обома руками перед собою книгу або притуляючи її до себе, хотів скоріше дійти до Володимирської гірки й розкрити її там.
Читав і перечитував її безліч разів. Коли приніс у крамницю гроші, та сама людина сказала: «У нас є бібліотека, ходім, я тебе запишу». З цієї хвилини книга завжди була з ним.
Читав насамперед Гоголя, відчуваючи його любов до батьківщини, до народу.
«Тут, біля пам’ятника Володимирові, – згадував Косинка, – я читав “Страшну помсту”. В цьому творі настрій епізодам надає згадка про Дніпро:
“Катерина замолчала, потупивши очи в сонную воду; а ветер дергал воду рябью, и весь Днепр серебрился, как волчья шерсть среди ночи”.
Читаючи, як Гоголь оспівує Дніпро, я згадував Шевченка.
“…гуляет Днепр; ему ни до кого нет дела: он бушует…”; “Он, как старик, ворчит и ропщет”; “…тихо враждует он с прибрежными горами, лесами, лугами и несет на них жалобу в Черное море”.
Або в іншому місці:
“Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат, и молния, изламываясь между туч, разом осветит целый мир – страшен тогда Днепр! Водяные холмы гремят, ударяясь о горы, и с блеском и стоном отбегают назад, и плачут, и заливаются вдали. Так убивается старая мать казака, выпровожая своего сына в войско”.
Подивився я тоді на Дніпро, а він тече велично, спокійно, й стало так легко та приємно, й життя, здалось, тече спокійніше, а злидні – дрібниця.
“Чуден Днепр при тихой погоде…”
“Пышный! ему нет равной реки в мире”».
Григорій Михайлович частенько звертався до мене:
«Ходімо, подивимося на Дніпро!» Згадую, як одного разу ми бігли в зливу під парасолькою по сходах до Дніпра. Поки добігли, дощ вщух, а Дніпро ще не заспокоївся. Григорій, йдучи берегом, покликав мене: «Тамарча, швидше йди, подивись!»
О проекте
О подписке