Я родився, як відомо, 17 листопада 1899 p., але нічого в житті так не люблю, як автобіографій і – тому буду коротким:
Змалку робив поденно по панських економіях (Ужачівські та Григорівські лани), а коли трохи підріс і вивчився читати, то батько мій, робітник Григорівської цукроварні, і мене поставив на свою стежку: я дві зіми був робітником на фабриці.
А пізніше, здається, р[оку] 1914 я рушив із свого села (Щербанівка, Київського повіту) до Київа шукати долі… збірався чистити панам черевики, або дворником зробитись, але випадково, як усе в моєму житті, знайшов посаду регістратора у Земстві, почав самотужки учитись, одвідувати так звані «Гімназіяльні курси» і – скінчив 6 кл. гімназії. Багато читав, любив Горького, Винниченка, сам иноді дряпав оповідання, але палив їх, бо думав і думаю зараз: коли не можеш дати у творчости силу, рівну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!..
Перше своє оповідання «На буряки» видрукував у газеті «Боротьба» за 1919 р., у мене тоді були «чорні дні», матеріяльна скрута і – помістив ради гонорару…
Року 1922 вид-во «Слово», у Київі, видрукувало мою першу книжку оповідань (дрібних) «На золотих богів».
Зараз я є студентом В. І. Н. О. ім. М. П. Драгоманова і – більше нічого, багато, як кажуть, записано в книгу життя, а коли приходиться офіційно нотувати – схожий тоді на якогось старого діда, що плямкаючи, закінчує історію свого злиденного життя словами: «багато бідував, а красних днів не бачив…»
Але я ще цього не кажу, рано!
Гр. Стрілець-Kосинка
18. V.1923 р.
Київ, Святославська 12, пом. 6.
Я з роду чумацького, але батькові моєму довелося вже чумакувати з торбою по наймах… За рід свій чумацький я згадав лише тоді, коли читав «Чумаки» Максима Рильського:
Ходив чумак до голубого Дону,
Де давній предок умочив шолом,
Суху тараню, жовту і солону,
Возив, помахуючи батіжком…
Мій прадід ще ходив до «голубого Дону», але дід навіть волів вже не держав: зубожів славний рід чумака Павла Стрільця – прадіда мого.
Року 1899-го, 17 листопада ст. ст., в селі Щербанівці, на Київщині, у Наталки й Михайла Стрільців знайшлася перша дитина: Я.
Батьки мої жили вбого, бо мало землі мали – 1/8 десятини, батько, як пам’ятаю, по весні щороку ходив на заробітки – косар був добрий, – а косарів на Херсонщині – в степу, як казав батько, – аж за поли хватали – такий попит…
Пізньої ж осені, повернувшись із заробітків додому, батько щороку йшов працювати до григорівської цукроварні – носив там десь на пасбурах головки цукру. Заробітки його, як робітника-чорнороба, були мізерні: батько все мріяв виїхати десь на Амур, на землі вільні…
Змалку – така вже доля всіх селянських дітей – я пас влітку скот, а зимою ходив до земської школи – в сусіднє село Красне, звідки родом була мати. Краснянська школа – мій перший університет.
Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою, – так врізались вони в пам’ять.
Року 1908-го, коли не пізніше, батьки спродали господарство – хату й землю, – і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур – виїздили були з України навіки.
Байкал, повноводна Зея, ліси несходимі, корейці, китайці і хата наша березова під стіною предковічного бору – все це до дрібниць зафіксувала моя пам’ять…
Ловив я тоді на Амурі карасі з дідом Сидоренком – рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласиків записуй нас.
Батько й мати – пам’ятаю – мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своєї-таки хати; робітник-китаєць сидів на пеньку проти сонця, все намагався розказати батькові щось веселе – він кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слів не зрозуміти… Батько йому на все – «шибко, шанго, ходя, шибко…»
Мати поклали вальок глини на призьбу, сіли поруч того китайця та й заходилися плакати так гірко й страшно, як ніколи до того не плакали:
– Я буду в рідній стороні, – казали вони батькові, – старців водити та дітей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб мої діти пропадали десь, як ті щенята… Не треба мені твоєї вольної землі, не хочу… Яке тут життя?
Я, а за мною й два менших брати – Трохим та Андрій – розплакалися й собі. Китаєць заспокоював нас – давав Андрію якусь цяцьку, щось промовляв незрозуміле.
Батько довго стояв мовчки, далі витяг двадцять копійок – розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.
– Годі робить, ходя. Не хазяйнувати мені тут.
А до матері:
– Не плач, я сам день і ніч думав про домівку… Хіба я ворог дітям своїм? Їдьмо назад – я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона западеться – земля ця.
І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну.
Така гнила – пам’ятаю – була того року осінь. День у день дощі, дні хмарні, повиті сувоями густого туману: повновода Біра, що недалеко від її берегів стояла наша хата, от-от мала затопити луги й селища… Вона ревла в тайзі глухо й страшно, а на поверхні своїй несла до Зеї, як дарунок старшій сестрі, дерево, копиці сіна, розбиті довбані човни – все, що злизували по дорозі її каламутні хвилі…
Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки – двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пізніше я дослужився був аж до двох рядків – цілком оволодів фахом полільниці… Восени – я знову в економії – чи то коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш, – аби не лінувався робити.
У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили – дрова грузити, цеглу на будівлі носити, «лінію» десь копати); батько, бувало, привозили на цілий злотий книжок тих – Шерлок Холмс, Нат Пінкертон, Бова Королевич – багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око – дешеву – раз, а найголовніш, з малюнками.
І горе мені було з Шерлоками Холмсами і Пінкертонами. Я не читав їх, а буквально пив, – путньої ж книжки не можна було дістати, – та й не знав гаразд, чи є такі книжки… Село моє вбоге й дике; школи не було в моєму селі.
Збирався я піти в Красне до вчителя попросити книжку, але він завжди стояв мені перед очима в золотих ґудзиках, білосніжній маніжці – пава якась, а не людина: «Тібє что, Стрєлець?» – «На буряки, – кажу, – ходжу, господін учитель…»
Так я і не посмів попросити собі в краснянського учителя книжку; батькові книжки я іноді й тепер перегортаю – я зберіг їх – вони-бо єдині свідки, книжки ці, моєї дитячої любові до слова, до освіти…
Не жаль мені тепер, що батько купував іноді не ту серію Ната Пінкертона чи Шерлока Холмса, – але малим я гірко плакав, коли він приносив мені не ту серію – справді, який злочин: Джекові в першій серії загрожувала була смерть, більше – квартал великого міста от-от повинен був вилетіти від вибуху в повітря, – а тут маєш тобі третю серію: Джек, попиваючи каву й попалюючи сигару, розмовляє з доктором. А друга серія?..
Ні, батькові зовсім байдуже, як пощастило звільнитися Джекові в другій серії, – він з матір’ю має розмову на цілком протилежну тему:
– А ти знаєш, Наталко, – каже він, – оселедці на копійку подорожчали, то було купиш оселедця за три копійки, як собаку, а тепер…
Пам’ятаю, привіз раз батько дивну книжку – «Конотопську відьму» Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора – Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто – Квітка?
За Джекові пригоди мати й слухати не хотіла, а коли я почав їм читати «Конотопську відьму», то вони похвалили книжку. «Стародавнє життя, – казали, – гарно списав цей Квітка…»
«Конотопська відьма» – перша книжка, українською мовою писана, що потрапила була мені до рук; Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав – «хто ми та чиї ми діти»…
Року 1916-го, цілком випадково, я познайомився на горі Дитинці, в Києві, з гімназистом К., колись я згадаю детальніше за нашу першу зустріч – тепер ще передчасно, – але тов. К. – член молодої тоді української громади – перший скинув з моїх очей полуду русифікації: я став національно свідомим.
Не забігаючи вперед, мені хочеться бодай коротенько розповісти за своє життя на селі до київського періоду.
Так-от: був я дві зими робітником григорівської цукроварні – підносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влітку ж, коли баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний, – казали, – таблиці над святими читатиме…» Літ двоє зряду читав я ці таблиці – напам’ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божії – Олексій, Ілля, митрополити всякі й архімандрити…
Читав я добре – голос мав дзвінкий, сильний, на селі мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка під псалтирем, перед богами горить лампадка, свічки, в хаті пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхі віком бабусі: моляться.
І тоді зривався мій голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих…»
Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» – копії службові переписувати.
– Такой, ізвініть, мальчик розбитной, а дома бєдность… Хай він у вас, господін писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаєте, достатків моїх…
Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконічну фразу:
– Где ты учился?
– У краснянськой земськой школі…
Писар посміхнувся собі в пишного вуса, зміряв мою куцу постать, а тоді знічев’я сказав батькові:
– Бесплатно. Почерк нужно выработать, образовать… Приходи завтра.
Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писареві, що шапка упала їм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей…
– Слава богу, таки встроїв.
За три карбованці на місяць мав я притулок і харчі в далекої родички баби Трав’янчихи. У волості служив писарчуком до першої мобілізації року 1914-го. Всю систему колишніх управ, усі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку.
Волость залишив я року 1914-го. Платив тоді мені писар п’ять карбованців на місяць – ледве-ледве на харчі вистачало, а треба ж було зодягнутися, взутися… Дома – в батьків – сім’я все прибувала, а злидні, здавалося, напосідали все жвавіше й жвавіше: батько вже не мав снаги допомагати ще й мені.
Я вирішив їхати на заробітки до Києва. До Києва ми приїхали найматися удвох: батько – грузити на березі дрова, а я – невідомо ще на яку роботу.
Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то знайти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати – робота легка, а грамотному, мовляв, чоловіку кращої й шукати не треба.
Або, наприклад, черевики від хазяїна чистити; спритний хлопець на три – чотири карбованці начистить за день, а хазяїнові ж треба платити два. Харчі хазяйські, хвартух видається, щоб одежа не псувалася…
Мені більше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвідати мене батько, я, пам’ятаю, розплакався з жалю: хіба таки мені не можна знайти щось краще, аніж черевики?.. Сидиш на розі, неначе старець який під Лаврою.
Батько купили два фунти свіжої булки – ми мовчки їли ту булку на вулиці, в пилюзі.
– Що ж я, сину, поможу тобі, як я й сам – добре знаєш – ніколи красних днів не бачу: як не коса, то лямка…
І перший раз я побачив тоді, як скотилися в батька по виду дві сльозини.
До речі, випадок у моєму житті завжди грав велику роль, більше – я глибоко вірив, що чиясь незрима рука керує добрими й злими вчинками людей; на сьогодні, цілком зрозуміло, смішно про це говорити, але в моїй уяві – вбогої мужицької дитини, що прийшла до міста шукати щастя, стояв образ незримої, фатальної руки.
Справді, як мені було не вірити в чарівну силу того чи іншого випадку в моєму житті, коли я абсолютно несподівано опинився на посаді реєстратора повітової земської управи – сидів поруч з «панянками», що їм тиждень тому, може, чистив був черевики?..
Молодість свою – оті літа красні, що ніколи вже не повернуться, – я прожив у надзвичайній матеріальній скруті, часто й густо в запеклій боротьбі за шматок хліба.
Перебуваючи на службі в земстві, я за порадою одного студента почав ретельно одвідувати так звані вечірні гімназіальні курси, – склав пізніше іспити за шість класів гімназії.
Року 1920-го я вступив до Київського інституту народної освіти, дійшов до третього курсу, але закінчити інститут мені не пощастило, головним чином через матеріальну скруту…
Писати почав я року 1919-го, коли газета «Боротьба» видрукувала перше моє оповідання «На буряки», писав я свої перші твори легко: за два – три вечори, не маючи жодного уявлення про техніку прози, стиль, – все це прийшло до мене пізніше.
Мої учителі – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко.
Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно носити почесне ім’я письменника: цього імені, на мою думку, я ще не заслужив, як не заслужили його й деякі безпардонно прославлені сучасні письменники.
1925
[Без підпису]
О проекте
О подписке