Знову Париж, зустріч із легендарною Джейн Гаддінг, яка її запросила знову грати на драматичній сцені, пророкуючи їй щасливу долю «блискучої зорі» на театральному небосхилі, але Кармен замірилася реалізувати свій талант на оперній сцені. Водночас вона хоче продовжувати розпочаті «медицинські студії», вабить її пропозиція давнього приятеля її батька, вченого-астронома Каміля Фламмаріона, розпочати працю на літературному полі. Що ж, Кармен Фернандес під опікою і завдяки порадам свого старшого приятеля Фламмаріона починає співпрацювати з журналами. Робить переклади, пише фейлетони, невеличкі статті та готує книжку новел, навіяних враженнями від розкопок у Помпеях.

Імовірно, як стверджує Орест Зілинський, її літературна біографія розпочалася з публікації у французькому журналі «La Croix»¹⁴, коли Наталені-Кармен було лише шістнадцять років. Начебто тоді вона переклала з української французькою мовою якийсь давній твір чи документ отців-василіян, прибравши для цієї публікації відповідний псевдонім Брат Іван (Frève Jean)¹⁵.

В «Автобіографії» Наталена Королева стверджує: «Писати почала я давно, а перестала – з двадцять років тому. Писала спочатку у французькій пресі. Якусь мою працю видано було навіть по-московському (“О мотиве плетенки в армянской орнаментике”). І думала я працювати у французькій літературі, до чого мене намовляли приятелі мого батька: Анатоль Франс і Каміль Фламаріон, астроном. З української мови колись – не згадаю року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо ніхто тоді не міг перечитати, що то за мова»¹⁶.

Тож цілком можливо, що юна Наталена таки здійснила цей переклад, бо підписала цю працю псевдонімом Брат Іван, згадуючи таку поширену у Франції легенду про міфічну країну – «володіння попа Івана», з якою в її уяві асоціювалися українські Карпати з горою Піп Іван. Мабуть, важко давався шістнадцятирічній дівчині цей текст, оскільки до приїзду восени 1904 року до Києва Наталена рідко коли чула українську мову, хіба що в дитячому віці, але могла геть забути. Не знала української мови в такій мірі, щоб перекладати складні наукові тексти. Адже вона майже дванадцять років провела у монастирі Нотр-Дам де Сіон із виїздами до Іспанії.

Початок літературної діяльності Наталени французькою мовою логічно датувати 1903–1904 роками, можливо, 1909 роком, як визначає Роман Завадович¹⁷, та найвірогідніше – періодом навчання в Парижі в роках 1911–1914-х. Сама Наталена згадує, що тоді вона активно співпрацювала із літературними і науковими журналами «Echos d’Orient», «Pevue des Poétes»¹⁸ та ін.

Творить Наталена-Кармен новели французькою мовою, водночас виконує партію Кармен в Паризькій опері з несподіваним вкрапленням ексцентричного танцю, чим викликає бурхливу реакцію глядачів і шалений успіх цієї оперної постановки.

Дядько Еугеніо листовно підтримує свою племінницю, бо відчуває, що її темперамент, почуття, любов до життя спрямовують творчу енергію на втілення прекрасних образів на оперній сцені та в літературі. А те, що рукопис її першої книжки новел не прийняло видавництво, пише вуйко, хай не опечалює, бо вона має «великий Дар. Дар роздавати радість, відпочинок мільйонам, струджених життям…»

Кармен Фернандес надходить пропозиція виступити в наступному сезоні в оперному театрі Венеції. Захоплена цим запрошенням, Кармен натхненно вчить нові оперні партії, лише зрідка відволікаючись – задля відпочинку – на студії з археології та на малювання.

І знову озвався батько. Важко хворіє, готується до операції на нирках, благає доньку приїхати до Києва – він хоче попрощатися і попросити вибачення за всі ті кривди, яких він їй завдав.

Зголосився поїхати зі своєю племінницею і дядько Еугеніо, сподіваючись довго не затримуватися в Києві. Та й Естрельїті треба було вчасно, згідно з контрактом, прибути до Венеції.

У Києві Естрельїта зразу ж поринула у світ французької колонії – в музично-театральне, комерційне і релігійне середовище вихідців із Франції, а також у світ україномовний – приятельок подруги її дитинства Марусі, українських дівчат-служниць. Познайомилася вона із музикантом, керівником українського хору Олександром Кошицем, із хористами від Садовського… Із особливим нетерпінням чекала виїзду до Італії, сподіваючись бути на початку серпня у Венеції. Та несподівано вибухає Перша світова війна, кордони закривають, і Естрельїта разом із дядьком Еугеніо змушена залишатися в Києві. Як бути? Обоє зголошуються вступити до Червоного Хреста – «воювати з війною», гоїти рани, завдані жорстокою війною. Відбули шестимісячні курси, після яких вуйка Еугеніо відправили на Кавказький фронт, а сестру милосердя Естрельїту на якийсь час залишили в Києві.

Та ненадовго. Далі – санітарний поїзд, передові позиції, поранені, кров і жах, атаки і відступи, відчайдушні зусилля дотягти непритомного солдата до польового шпиталю, поранення під Травником, нагородження солдатською медаллю «За храбрость». Естрельїта пише за неграмотних поранених листи додому, підстригає їх і голить, годує і напуває, миє і дезінфікує, розповідає казки, переказує легенди і міфи…

Після першого поранення і першої військової відзнаки Естрельїта дістає службове відрядження до Києва і відпустку для лікування на Кавказі.

У Києві випадково зустрічається із Іскандером, який вступив до нещодавно сформованої «Дикої дивізії» у чині гусарського старшини, прийняв православну віру, обрав собі християнське ім’я Павло – «бо це ім’я Паоло Малатеста, того, що і в смерті, і у вічному полум’ї пекла не був розлучений зі своєю Франческою, як про те оповідає Данте у своїй “Божеській комедії”»…

Одруження, короткі миті щасливого подружнього життя – і знову для Естрельїти, світлійшої княгині Неджми Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, продовжуються нічні й денні чергування в шпиталі, а разом із тим – переживання за свого чоловіка Іскандера-Сандрі-Павла, який вирушив зі своєю «Дикою дивізією» на фронт.

Тиф, гарячка, марення-візії, передчуття жахливої трагедії – загибелі в бою Іскандера. І чорний морок самотності. Вистачило сил і мужності супроводжувати разом із Зуарабом, братом Іскандера, тіло покійного чоловіка до Ірану. Без перешкод дісталися до Кавказу, але далі Естреллу-Неджму не пропустили – жінки через турецький фронт не мали права переходити. Перебрався тільки Зуараб із труною. Естрелла дивом переправилася через Каспійське море, далі подолала майже половину території Ірану, поки дісталася до Шираза – місця поховання Іскандера.

Переживаючи це страшне горе, виморена тифом, а згодом і малярією, вдова не поринула у відчай, а намагалася віднайти душевну розраду і спокій у самотності: «Самітність віднині – родина моя і дім мій… І піду шляхом самітності, шукаючи справжнього Світла!..». Так заповіла Естрельїта-Неджма собі, запевняючи, що не збирається повністю усамітнюватися, тотально відчужуватися від світу сліз, страждань і крові: «Поверну до тих, що вмирають на полі бою. Стану до бою зі стражданням, болістю…» – призналася вона перському мудрецеві.

І повернулася Естрельїта у кривавий вир війни – на передову лінію, до шпиталю, до санітарного поїзда, в безумство стогонів, криків, благань, невимовних страждань і молодих смертей. Дивом залишилася живою. Друге поранення, військовий шпиталь, оніміння від глухої самоти. Помер батько. Забрав немилосердний тиф із земного світу дорогого дядька Еугеніо – ніщо її тут, в Україні, не тримало. Думала про те, як дістатися до Італії – а раптом зможе попрацювати в археологічній експедиції у Помпеях? Про оперну чи драматичну сцену годі й мріяти: після поранення відбулися непоправні зміни слуху. Завдяки знанням іноземних мов пощастило потрапити на роботу до Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки. Більше того, одержати український паспорт. Пощастило! Адже після шлюбу з Іскандером вона фактично стала підданою Ірану з екзотичними титулами та іменами. Тепер перська княгиня Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш – українка, яка народилася 3 березня 1888 року в селі Забороль на Волині, ім’я її – Наталія Ковалевська.

Яка дивовижна гра долі! Щось містичне, здається, крилося в тому багатстві імен, які мала і набувала Наталена Королева. Створюється таке враження, що ця часта зміна імен зумовлювалася несподіваними поворотами долі самої Наталени, жадібним прагненням освоювати нові й нові професії, виявляти, реалізовувати кожну нову грань свого таланту, розкрилювати дар своєрідного перевтілення в дещо іншу, іноді несподівану для самої Наталени іпостась обдарування.

Набуття нового, вже українського, імені й прізвища мало свою, так би мовити, територіальну зумовленість і доцільність. Міністр закордонних справ УНР Микола Левицький «докопався», що нібито її батько мав на Волині маєток під назвою Ковалівка, знайшлися «свідки», які підтвердили, що її батька називали «ковалівський пан», тому певна логіка була в наданні їй прізвища Ковалевська. І що важливо, від цієї біографічної віхи в житті Наталени стрілка її долі остаточно спрямувалася у бік України. Було, правда, невеличке відхилення, коли Наталена разом зі своєю хворою мачухою Людмилою виїздила до Праги за спільними документами як «чеська репатріантка». Мачуха прямувала до Чехословаччини через Галичину, де проживали її родичі й де у містечку Красне під Львовом був їхній родинний маєток. Але графиня Людмила Лось так і не змогла видужати після важкого запалення легенів і, не потрапивши до Чехії, померла в Галичині. Наталена – вже сирота – таки добирається до Праги, там влаштовується спочатку на роботу в Міністерство закордонних справ Чехословацької республіки, співпрацює з установами шкільництва, а незабаром – після наполегливих умовлянь Василя Короліва – переходить працювати до української дипломатичної місії в Празі.

О, цей імпульсивний, невгамовний, постійно заклопотаний, переобтяжений творчими задумами й обов’язками Василь Королів-Старий! Не впізнала його Наталена, хоча познайомилася, працюючи медсестрою, ще в Києві, коли «рухливий, невтомний і веселий Королів» – «живе perpetum mobile» – похвалявся своїм шведським родоводом, а також тим, що навчався малярства в самого Іллі Рєпіна, ученицею якого була й Наталена. Саме він тоді натхненно розповідав про Іспанію, Мексику і Перу, хоча в цих країнах ніколи не бував. Наталена, правда, не запам’ятала ні його обличчя, ні прізвища, бо від того першого знайомства минуло дев’ять років. І ось зустріч у Празі, захоплене враження Василя Короліва – талановитого письменника і працьовитого чоловіка – від жінки з фантастично багатою біографією, знанням багатьох мов, закоханою у мистецтво й археологію, надзвичайно здібної до перекладацької творчості. Його ж єдина любов – Україна і праця для України. Наталена як жінка Василя Короліва не приваблювала: «малої постави, дуже смаглява, темноволоса, зеленоока, маломовна, без голосних вибухів сміху, завжди одягнена в чорне, без прикрас та без оздоб» – такий тип жінок йому не подобався. А от її тверда вдача, вміння стримувати себе, готовність працювати з такою ж, як у нього, енергією і невтомністю – це якраз і відповідало його планам гуртувати навколо себе робітників на ниві української культури, освіти, літератури.

Василь Королів став пропонувати Наталені робити переклади з французької, італійської, навертав у розмовах до самостійної творчої діяльності в жанрі новели, оповідання. І обов’язково українською мовою. А знання української Наталена активно поглиблювала завдяки спілкуванню і співпраці з Василем Королівим, а також роботі над словниками. Уклала невеликий за обсягом чесько-український словник для шкіл на замовлення Міністерства освіти, який з’явився друком за редакцією професора С. Смаль-Стоцького. Працювала над великим французько-українським словником і водночас писала оповідання та новели українською мовою. Мала в особі В. Короліва-Старого фахового порадника, літературного редактора, щирого друга, який запропонував їй укласти своєрідну угоду про спільне життя задля взаємопідтримки, врешті-решт, для виживання в умовах суворої емігрантської дійсності. Бо після поразки Української Народної Республіки українська місія в Празі згорнула свою діяльність, і Василь Королів-Старий залишився, як і Наталена, без роботи. От він і запропонував цій всебічно освіченій, талановитій і працьовитій жінці створити «сімейну кооперативу» – укласти шлюб заради об’єднання зусиль для праці в ім’я України і переборення злиднів.

Наталя-Наталена вислухала аргументи 42-річного письменника, який побачив у ній «ідеального товариша», побратима, з яким цікавіше й зручніше було б продовжувати подорож цією важкою дорогою життя, подумала-подумала і процитувала уривок зі старого лицарського роману: «Кожна людина має виконати у свойому житті свій “хрестовий похід”. До цього потрібує вона три великі ласки: Вчителя, який би вказав їй путь, Світлу Постать, яка натхнула б її до героїчних чинів, і Побратима…»

І хоча Наталена Королева, як зазначала далі у спогадах, вважала своїм Учителем вуйка Еугеніо, а побратимом – Альфонсо, справжнім Вчителем, який вказав їй шлях до творення літератури українською мовою, терпляче навчав її української мови, таємниць конструювання фабули, виписування художніх образів, побратимом, який двадцять два роки цього химерного подружнього життя шукав будь-якого зарібку, аби не загас вогонь у їхньому спільному родинно-творчому «багатті», опікувався публікацією її новел, оповідань, есеїв, повістей, перекладів із інших мов, став Василь Королів-Старий.

Своє перше оповідання українською мовою під назвою «Гріх (З пам’ятної книжки)» Наталена надрукувала з допомогою В. Короліва у віденському тижневику «Воля» 15 січня 1921 р., підписала «Н. Ковалівська-Короліва», засвідчивши цим остаточний український вибір свого творчого життя. Повністю присвятила себе українській справі, сподіваючись максимально повно реалізувати свої знання і свій творчий дар українським словом. На жаль, важкі емігрантські поневіряння ускладнювали життя цього «сімейного кооперативу», хоча Василь Королів із усіх сил намагався забезпечити побут і можливість займатися творчістю. Сам багато перекладав – тільки з чеської і словацької переклав п’ятнадцять книжечок, сам деякі з них ілюстрував. Читав лекції з анатомії і фізіології тварин в Українській господарській академії в Подєбрадах, ночами писав, редагував переклади і літературні тексти своєї дружини, часто виїздив на Закарпаття, де зголосився до малювання ікон та реставрування старих образів. Мав природний хист до малювання. Свого часу брав уроки у приватній малярській школі, в духовній семінарії відвідував мистецький гурток. У Києві навчався майстерності живописання в знаного І. Їжакевича та академіка Г. Гомільського, опановував техніку різьбярства у петербурзького професора О. Аронсона. Наталена відродила біля свого дружини спрагу і хист до малювання – робила шкіци, композиції образíв, допомагала вивершувати проекти оформлення інтер’єрів церков. Ці творчі миті випадали нечасто. Увесь день клопоталася в хаті, на подвір’ї – вела нехитре господарство, для творчості в Наталени з’являвся час після десятої години вечора. Василь Королів-Старий у «Матеріалах до життєпису й характеристики творчості Наталени Королевої» («Нова хата», 1941 р.) писав про те, як «сім літ морив її й себе на самій каші», бо повинен був сплатити видавничий борг у півмільйона крон, признавався, що «ми на еміграції все живемо в скруті матеріальній, тому ми не маємо ані потрібної книжки-справочника, ані не можемо собі – нібито белетристи! – дозволити якісь враження». Із прикрістю згадував, що Наталена, яка так любить образотворче мистецтво, оперний спів, театр, симфонічну музику, змогла побувати у театрі за 21 рік лише тричі, вдалося вибратися лише на концерти хору Олександра Кошиця, нікуди не виїздила, навіть не подорожувала ні разу Чехословаччиною. «Буває» вечорами в опері – уявою. Прослуховує-чує всі партії. Вони звучать в її голові – «слухає» оперні постановки пізніми вечорами. Усамітнюється і уявою «робить прохідну» то по Сан-Себастіяно, то Ширазом чи Римом – «бачить те колишнє життя й чує той сміх Усміхненої Землі».

Оскільки утримувати житло в Празі було неможливо, «сімейний кооператив» переїздить до невеличкого містечка Бехині, що заховалося серед темних лісів, глибоких долин і порослих мохом скель. Винаймали хатину, вели нехитре господарство, але зарібку не було ніякого. Тому в пошуках роботи Василь Королів із Наталеною знову повертаються «до Праги, звідти до Подєбрад, знов до Праги», поки не «купили собі маленьку хатинку в Увалах під Прагою». Купили у борг, згадувала Наталена, але приятель-чех порадив придбати хату, бути осібним власником хай скромної, але своєї маєтності.

Поки думали-гадали, де взяти гроші на таку покупку, Наталену в Увалах з великими труднощами відшукав колишній капелан французької колонії в Києві, де Естрелла напередодні Першої світової війни була скарбником. Капелан прибув до Королевої з редактором французького журналу «Echos d’Orient», на сторінках якого друкувалися її наукові статті. Тоді в Києві Естрелла внесла до скарбниці колонії п’ять тисяч рублів, і капелан, який був в окопах Першої світової і ледве не загинув під Верденом («…Я був ранений… мене забули на полі битви… навіть якийсь час мали за мертвого…»), взяв на себе моральне зобов’язання обов’язково повернути цей борг. А тут ще пощастило Василеві Короліву видати кілька своїх книжок, слідом несподівано надійшли літературні гонорари. Долучився і зарібок від малярства в Закарпатті. Завдяки цьому вдалося виплатити борги, продати в Увалах хату і переїхати на постійне проживання до містечка Мельник.

Придбали хату в місті Святої Людмили – покровительки Чеської Землі, патронки всіх скривджених долею, полишених, безпритульних. Разом із хатою успадкували величеньке поле, засіяне вівсом і люцерною та засаджене картоплею, 45 курей і 32 кролі, голубів, гусей, собаку… Все це господарство лягло непосильним тягарем на тендітні плечі доньки польського графа Дуніна-Борковського та спадкоємиці відомого давнього кастильського роду ґрандів де Кастро Ляцерда і Медінацелі Фернандес де Кордова і Фіґероа. Тепер Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, вона ж – Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, вона ж – Наталія Ковалевська, вона ж – Наталена Королева, змушена косити і збирати люцерну, вибирати картоплю, лагодити кроликарню і черепицю на даху, рубати сухі дерева в садку, годувати курей, ненажерливих гусей і кроликів, чистити хліви, заготовляти корм на зиму, полоти й поливати город… І приймати гостей. Таких поважних, як Є. Чикаленко, В. Щербаківський, М. Садовський, Є. Маланюк, О. Олесь…

Відновила листування з далеким родичем, славетним португальським поетом Еугеніо де Кастро, який колись, у зеніті своєї літературної слави, заповідав їй свої настрої і почуття переливати в образне слово. Тепер самотній, овдовілий поет перебував на посаді ректора єдиного в Португалії університету в Коїмбрі, радо писав Наталені листи, надсилав книги іспанською і французькою мовами і все запрошував свою родичку переїхати на проживання до нього в Португалію.

Хворий, пригнічений передчуттям близького відходу за межі земного життя Василь Королів радив їй доживати старі літа біля родича, де Наталена знайде спокій, добробут і затишок, а він відійде до монастиря василіян, стане ченцем і, якщо Господь виділить йому ще якийсь час побути на цьому світі, там, у монастирі, наповнить своє життя улюбленою працею: малюванням, літературною творчістю і молитвами.