Тоді розгойдувалися 51 дзвонів ескоріальських, будили з тиші величезну будівлю. Смерть вносила життя до мовчазних кам’яних стін. Потім знов все западало до мовчання, в якому плачуть без упину 63 ескоріальських водограїв… Естрельїта не могла знайти назви почуттю, яке обгорнуло її, коли вступила за ескоріальську браму. Здавалось, що тут втрачає ціну все, що має її в життю. Спиняється тут час, межі дійсності, зникає минуле і майбутнє. Немовби відслоняється запона на Вічність. Ту Вічність, в якій «нема часу», про яку говорять і пишуть люде, але уявити собі її не можуть. Бо не може уявити собі безконечного й безначального людина, яка має початок і кінець. Естрельїта хотіла сказати про те, що відчула, вуйкові, але не знаходила слів.

Але потім в життю, коли переживала тяжкі хвилини, коли ламалося її життя, а душа слабла, завжди бачила в уяві Ескоріал. І немов з далечини озивався до неї голос Ескоріалу, який нагадував:

– Все – марність! Життя і смерть, щастя і болість. Витривати! Це є повинність людини, якщо вона хоче бути гідною назви людини.

Отямилась лише в головному храмі, коли несподівано засяяло ясне рожеве світло. Було незрозуміло, звідки взявся цей безжурно-радісний усміх в цій гробниці, в цьому володарстві «невідворотньої Мойри²⁵⁴», яка не знає ані милосердя, ані зм’якшення. Піднесла голову, шукаючи: звідки іде це світло? А патер Естебан – рухом Івана Хрестителя! – показував рукою на баню храму. Рожеве світло лилось з кольорових вікон бані, затоплюючи своїм мерехкотінням вівтар.

– Так, прецінь, безока Мойра не така вже страшна, коли має усміх? – промовила сама до себе Естрельїта. Промовила вголос. Про Мойру знала. Прецінь в кляшторній школі вчили міфологію, і Естрельїта знала, що стародавні греки уявляли собі Долю як безоку, безмилосердну істоту.

Патер Естебан здивувався цим словам десятилітньої дитини. Глянув на Еугеніо, немовби питаючи:

– Це ти її цьому навчив? – і відповів: – Безжурне, ясне світло живе в серці людини і воно – сильніше за Мойру.

А тепер Еугеніо додав:

– Це – усміх життя, Естрельїто! Життя невміруще і сильніше за смерть, за Мойру.

Естрельїта дивилась на великі ніші довкола вівтаря, на бронзові постаті²⁵⁵ в них.

– Праворуч – вказував патер Естебан, – Карлос V²⁵⁶ з дружиною²⁵⁷ та інфантом²⁵⁸. Ліворуч – Феліпе II з жінками, яких всіх пережив, та сином доном Карлосом²⁵⁹, оспіваним Шілером²⁶⁰. В дійсності цей дон Карлос не мав в собі нічого ані поетичного, ані принадного, ані романтичного. Був це слабий розумом, хворий на падучу неміч-каліка з нахилом до безсенсовної жорстокості. За дитячі роки бавився тим, що мучив звірят. Як виріс – мучив тих, кого нещаслива доля віддала до його рук…

Відвідали кімнату з вікном на вівтар храму, де протягом 54 днів конав Феліпе II, доки милосердна смерть не припинила його страждань.

– А хвороба, дійсно, була страшна, – висвітлював патер Естебан. – В живому тілі Феліпе II об’явились міріади гробаків, які все множились й пожирали тіло безміцного проти них «володаря», який хотів «володіти світом» й пишався тим, що «сонце ніколи не заходить над його володіннями»… Тогочасні лікарі казали, що та хвороба була завезена з дарами з Південної Америки. Саме з цієї частини Феліпових володінь, де сонце світило, коли заходило в Еспанії… Є там такі комахи, які відкладають свої яєчка людині під нігті. З яєчок вилуплюються гробаки, які, ще не будучи вповні розвиненими комахами, мають здібність вже відкладати нові яєчка. Знищити їх – принаймні в ті часи – не знали жодного способу. І людина гинула в страшних муках, заживо з’їдена гробаками… Але досить цих похмурих згадок на минуле! – закінчив висвітлення патер Естебан й попровадив своїх гостей до бібліотеки – величезної й з дивною особливістю: книжки, які рідко вживались, були поставлені на полицях не так, як звичайно становлять їх у бібліотеках, але золоченим обрізом сторінок до глядача так, що творили золоту, суцільну площину. Але що справді зачарувало Естрельїту, це був так званий «бузковий сад». В дійсності – цілий гай, розлогий парк з самих бузків. Цілі алеї, боскети²⁶¹ різнобаревних бузків. Від темного, аж з пурпуровим відтінком, й до блідого, ледве рожевого й чисто-білого. Була це чарівна казка, повна свіжості і аромату ніжного й радісного, як весна, як молодість…

* * *

На тринадцятому році Естрельїтиного життя тітчина родина мусила перенестися до Андалузії. У тіточки Інес починалась туберкулоза. Лишатись в Бурґосі було неможливо: його гострі, безсніжні зими з ледовим вітром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадріда з його зрадним вітром, що «свічку не згасить, але людину вб’є».

Дон Лоренсо володів прекрасним комфортабельним домом в Севільї та сільським житлом з різноманітними пасовиськами в Андалузії, не дуже далеко від Сан-Люкара²⁶². Була це спадщина по його роду, бо бурґоський дім належав Інес. Севілья здалася дону Лоренсові занадто рухливою та галасливою, особливо навесні, коли до неї з’їжджалося багато чужинців на славні севільські урочистості Великого тижня та на перші коріди²⁶³, які починались на Великдень.

Тому було вирішено перенестися – принаймні на весну і літо – до тихої, сільської оселі. Досі дон Лоренсо ще там ніколи не був. І уявляв собі «caserio de la Santa Virgen de la Soledad»²⁶⁴ як звичайне андалузьке літнисько²⁶⁵ – віллу, утопаючу у помаранчевих садах та пальмах. Тож коли після досить довгої подорожі – спочатку залізницею, а потім повозом у супроводі шістьох навантажених мулів – побачив мету своєї мандрівки, був дуже здивований.

Caserio de la Soledad цілком виправдував свою назву. Був це цілком самітній хутір, який нагадував більш суворий кляштор, як віллу. Над монументальною брамою, яка замикала певної кладки стіни, що оббігали довкола цілої оселі, стреміла вежа. В її глибокій ніші містилась статуя св. Діви – de la Soledad²⁶⁶, звідки оселя мала свою назву.

Заґратовані вікна двоповерхового дому виходили на широку просторінь берега. А далі – безкрая далечінь Атлантичного океану²⁶⁷ стелилась аж до обрію.

У брами висів ретязь дзвінка – власне, порядного дзвону, – закінчений залізним кованим хрестом. За стінами, як у всіх андалузьких домах, містився patio²⁶⁸. Видко було китиці верхів’їв пальм, які хитали головами, немов попереджаючи, що некликані гості сюди не дістануться.

За домом зеленіла vega²⁶⁹ – овочевий сад – та винниця²⁷⁰.

А далі – лише зелений другий «океан»: розлогі пасовиська, скільки сягало око. Ніде ані ознаки іншого людського життя чи дерева. Тільки безкрає море трави…

Коли мегаловий²⁷¹ згук дзвону збудив тишу, у замкненому дворі загавкали пси, закудкудакали кури, сердито озвалися індики та сполошено закричали павичі й пантарки²⁷². Потім почулися діточі викрики. Нарешті у заґратованому віконці брами з’явилась голова.

– Таж ми не чужі подорожні, а власники цієї оселі й приїхали до себе! – пояснив дон Лоренсо віддвірному, який замість питання повідомив лише, що, мовляв, чужих подорожніх на ночівку не приймають, бо панства нема дома. «Con Dios, caballeros²⁷³!»…

Однак висвітлення дона Лоренса було, очевидно, не досить переконуюче, бо брама не відчинилась. За хвилину у віконці об’явилась інша голова, вже літньої людини, яка назвала себе домосправцем, майордомо Педро Хілем. І тільки переконавшись, що приїхав дійсно власник оселі, обережний майордомо впустив подорожніх, перепрошуючи, що не приправився до приняття, бо не було жодного повідомлення про приїзд пана, а вже більш як двадцять літ жодний власник не голосився і не відвідував «самоту святої Діви».

– Нас тут всього десять чоловік, не рахуючи жіноцтва і дітей, тому не відчиняємо гостям, які з’являються цілою караваною! – висвітлював домосправець Педро Хіль свою обережність, вказуючи рухом голови на шість мулів з вантажем, які слідували за двома повозами.

І на запитання дона Лоренса, чи тут небезпечно, знизав плечима:

– Хто ж це може знати? За мою пам’ять, хвалити Бога та св. Діву de la Soledad, ще нічого лихого не сталося. А я же тут більш як тридцять літ. Від батька свого – най відпочиває в спокою! – також нічого такого не чув. Наша родина вже, мабуть, більш як сто літ тут за домосправців… від діда-прадіда! Ну, але обережність ніколи не заважає!

Дон Лоренсо всміхнувся:

– Найліпша обережність – це відвага!

Домосправцеві, видко, сподобалась ця сентенція.

– Відваги нам не бракує, – всміхнувся й він. – Але може забракнути зброї, ну і рук, які нею володіють.

Принесено ключі, відчинено долішній поверх, у якому давно ніхто не жив.

Педро Хіль провів приїжджих цілою анфіладою великих порожніх кімнат.

В деяких замість меблів було насипано купи збіжжя, квасолі. В інших зложено пальмове сухе листя та очерет на плетіння мат²⁷⁴ та кошиків. На стінах, замість образів, висіли цілі жмути сухої червоної паприки та сріблясто-білого часнику.

Вступили до другого поверху, вікна якого виходили на океан.

Еспанці взагалі не знають переповнених меблями покоїв, які так часто можна бачити скрізь, в інших краях Европи. Можливо, що це спадщина по маврах, які прикрашали свої житла переважно співучими водограями, баревними орнаментами, килимами та квітами. Можливо, що це – вплив підсоння. І що це літня спека вимагає головно прохолоди, повітря та вільного простору.

Але тут меблів було справді мало. Лише саме необхідне. В їдальні стояв довжелезний горіховий стіл на різьблених ногах, креденс²⁷⁵ та довкола стола обтягнені шкірою стільці. З високими спинками й поруччям для голови родини й його дружини, як цього вимагав старий патріархальний звичай. З нижчими спинками та без поруччя для інших членів родини й горіхові ж, як стіл, лави для слуг оселі. Старим еспанським звичаєм у сільських «caserio» – осель – господарі і всі слуги – до останнього підпаска – їли всі разом, за одним столом й ту ж саму страву. У одного з вікон, в глибокій амбразурі, стояла прялка і вишивальні кросна²⁷⁶ господині оселі. Перед ними – стілець. В розі роззявляв свою чорну пащу, немов позіхаючи з нудів, величезний ватран²⁷⁷. В «парадній салі» були вишикувані попід стінами оббиті шкірою канапки без спинок. Над ними – великі, позеленілі від часу дзеркала тьмяно виблискували, як стояча вода. Зі стелі звисали залізні ковані люстри на свічки. Але в «кімнаті господаря» знайшлась ціла бібліотека. Складалась з лицарських стародавніх романів, книжок побожного змісту та старогрецьких – у латинському перекладі – та староримських класиків. Видко було по книжках, що переважно й найчастіш читалися твори Плінія²⁷⁸, «Життя славних людей» Плутарха²⁷⁹ та «De rearum naturae» Лукреція²⁸⁰.

Кімната Інес – «кімната пані дому» – велика, вибілена вапном, як і всі кімнати цього дому, – відзначалась від інших лише тим, що до вапна було примішано трохи рожевої барви. Тільки трохи, аби стіни не були мертво-білі, але приємного теплого відтіння.

Муслінові²⁸¹ білі заслони тремтіли на відчинених вікнах під легким подихом з океану. Дві великі горіхові скрині, виложені всередині пахучим кедровим деревом, стояли з обох боків ліжка, поставленого на підвищенню коло стіни, – в головах одна, друга – [в] ногах, монументальне ліжко мало муслінову мустікеру²⁸², щоб захистити сплячого від комах. Проти ліжка – молитовна лава-клячник перед великим мармуровим розп’яттям, під яким, на підставці з різьбленого горіха, було поставлено статуетку, метр високу, тої ж самої св. Діви de la Soledad, яка прикрашала вежу над брамою. В розі – великий «tocador», туалет-комод з великою кількістю різних ящиків та ящичків, але настільки низький, що можна було зачісуватись, сидючи перед ним, дивлючись у дзеркало в різьбленій горіховій рамі, яке стояло на туалеті. Коло одного з вікон – велике крісло з шовковими подушками та низенькою лавочкою під ноги. Це було все умебльовання. А що кімната була велика, то виглядала майже порожньою. Естрельїті дісталась подібна ж кімната, тільки з одною скринею.

Дівчині незвичайно сподобалось нове житло. Їй, що виросла в кляшторі, оточена завжди товаришками та черницями, здавалося нині, що вона вільна, як птах, якому відчинили клітку й дали можливість ширяти в безмежних просторах, яким не видко краю.

Помиляються-бо ті, хто думає, що в кляшторі панує самітність. Навпаки, в кляшторі людина ніколи не буває самітня. Завжди оточує її товариство все тих самих осіб – день що день, з якими вона мусить жити, мусить зустрічатись. До того ж весь цей кляшторний день, все кляшторне життя поділене на певно встановлені, незмінні години. Молитва, праця, відпочинок, їжа, сон – все іде вічно незмінною чергою, день як день, місяць що місяць, рік що рік… На власну ініціативу, власне бажання – місця нема. Людина там живе під вічним доглядом. Тепер Естрельїті здавалось, що в світі не існує жодних меж. Навколо лише безмежний простір, не обмежена нічим свобода… найкраща, найліпша річ на світі!

Природа, яка оточувала Естрельїту, не мала в собі так званої «романтичної краси». Зі всіх сторін простиралась лиш безкрая далечінь – простори океану та пасовиськ…

Хто не жив коло моря, не може собі уявити безперестанну мінливість барв. Ніколи не бувають вони однакові двічі. На все життя віднесла Естрельїта з caserio de la Soledad цю любов до барв та до просторів. І потім, коли побачила ліси, ніколи не могла зрозуміти їхню красу. В лісі було їй завжди немовби тісно. Щось давило і гнітило її в лісі. У дівчини було лише одно бажання: лишитись тут назавжди…

Не нудились також і дон Лоренсо з Інес. Були молоді, щасливі. І раптом побачили щось нове, щось, про що раніш ніколи не думали: працю! Звичайну фізичну працю, яку роблять руками, яка заповнювала цілі дні, місяці і знов відновлялась і повторювалась, як відновлюються і повторюються пори року.

Господарство на хуторі не було занедбано тому, що господар там не жив. Навпаки, люде які ніколи цього господаря не бачили, звикли ставитись до господарства як до своєї власності. І дбали про неї, бо вона годувала їх.

Коли Інес і Лоренсо запали до цього працьовитого гуртка, було їм ніяково лише дивитись на чужу працю. Схотілось і самим прикласти свої молоді сили, здібности, знання, щоб зробити цю працю зручнішою, удосконалити, облегчити її.

Ввечері, по обіді²⁸³, коли зі столу було прибрано, дехто ішов спати, інші ж лишались ще трохи посидіти, поговорити про біжні річі. Дехто з жіноцтва брався за веретено. І Естрельїта з Інес також навчились прясти. Була це нова радість: слухати під дзюрчання веретен сільських пісень або оповідань, старих легенд, переказів історичних подій, як збереглись вони в народній пам’яті.

У Естрельїти вистачило часу навчитись їздити на коні та плавати. Одного разу навіть це купання в океані мало не скінчилось для неї трагічно. Був великий вітер. І дівчину попереджали, що іти купатись небезпечно. Але вона не послухала доброї ради. Здавалось, що мусить бути так гарно «погойдатись» на хвилях. Тоді океан, як суворий батько, що має трохи «тверду» руку, покарав непослушну дитину. Викинув її на берег з такою силою, що дівчина лишилась лежати нерухомо. А що була сама, загрожувала небезпека, що набігаючі хвилі могли знести її, як порожню мушлю з берега. Та ж вчас отямилась й більш не дозволяла собі «жартувати» з океаном.

Так промайнуло літо. Естрельїта повинна була вертати до школи.

На небі почали громадитись хмари. Вітер іноді переходив у справжню бурю. Тоді хвилі ішли у наступ на берег. І оселя, дарма що була у безпечному віддаленню від океану, здавалось, тремтіла вся, як корабель на морю. Вікна дзеленчали, вітер вив і грозив. І Естрельїті приходила думка: яка шкода, що вона дівчина, а не юнак! Як би їй хотілось бути моряком, бути на кораблі, на морі!..

Інес почала кашляти. Відновились гарячки. Стрівожений Лоренсо поспішав перевести свою родину до Севільї.

Якщо Бурґос на перший погляд видався Естрельїті простягненими обіймами рідної істоти, то Севілья зробила на неї вражіння усміху.

Усміхались люде на вулицях, квіти, що прикрашали вікна домів та балкони. А головно «patio» – внутрішні двори, обсаджені зеленню, олеандрами, жасминами, трояндами!.. Від вулиці «patio» відділені широкими кованими, як металеве мереживо, брамами, які не перешкоджають прохожим бачити красу цих чарівних куточків. Ідучи вулицями, здається, що ідеш суцільним садом.

Дивною видавалася дівчині спочатку м’яка андалузька говірка, з незакінченими, немов з недбалості, кінцівками слів, з заміною згука «р» на «ль», а м’якого «ль» на «й».

Стан здоров’я Інес швидко поліпшився. М’яке підсоння, теплі ночі, південний відпочинок, «siesta» зробили своє.

По закінченні кляшторної школи Естрельїта залишилась вже на стало у тітчиній родині. Ранком, по старому еспанському звичаю, ходила зі старою Хосефою на службу Божу. Інес, дарма що також вихована у кляшторі, але в Парижі цього звичаю не дотримувала. Не любила вставати рано.