Із особливою вдячністю згадувала потім Наталена Королева ту атмосферу навчання і відпочинку, яку витворювали черниці-наставниці дівчаткам із благородних родин. Мови, малярство, музика, історія, теологія, філософія, верхова їзда, танці, шляхетні манери, придворний етикет – чого тільки не навчали в пансіоні! Для допитливої Естрельїти особливо праглося то побігати в розкішному монастирському саду, то усамітнитися у багатій бібліотеці монастиря, де вона поринала в глибини історії, релігії, філософії, культури народів і цивілізацій. Особливий дар вихованка пансіону виявила до вивчення мов. Крім поглибленого вивчення французької та рідної іспанської, студіює англійську і німецьку мови, ретельно вивчає латинську та грецьку.

Незабутнім враженням для десятирічної дівчинки, яка тільки того світу й бачила у похмурих покоях старої пані в Борках та в монастирській школі-пансіоні, стала поїздка зі своєю молоденькою тітонькою Інес та її чоловіком, арабістом і археологом доном Лоренсо, до міста Аахена, до Рима і нарешті, в 1899 році, на батьківщину – в місто Бурґос.

У колишньому французькому «місті Карла Великого», а тепер німецькому Аахені, Естрельїта зустріла під час прогулянки в міському парку кайзера Німеччини Вільгельма ІІ, якому відмовилася дарувати квіти, як це робили традиційно місцеві діти, та ще з викличною гордістю заявила, що вона прибула з Франції: «Ми там кайзера не маємо…».

Нарешті – давно вимріюваний Рим, зустріч із улюбленим дядечком Еугеніо, латинські слова служби Божої, які, як відчула Естрельїта, викликають асоціації з героїчним минулим іспанського народу, відроджують в її уяві образи предків та їхні діяння, бо це «мова її далеких, дуже далеких предків». На все життя запам’ятає те, що тут, у Римі, заповість її опікун, священник Еугеніо:

– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.

Коли ж Естрельїта-Кармен повернулася в 1899 році до Іспанії в місто Бурґос на запрошення своєї юної тітки і подруги Інес, то під впливом її чоловіка дона Лоренсо почала вивчати арабську мову, захопилася археологією, медициною, філософією, малярством, а за наполяганням тітки – музикою і вокалом. Співала в храмі Севільї, гасала на коні пагорбами поблизу родинної посілості Сан-Люкар, вправляючись навіть із шаблею, пікою та пістолями. Там, у Бурґосі та Севільї, закінчила середню школу.

І ще одна щаслива подорож. До Мадрида. У гості до двоюрідної сестри її матері доньї Касильди Медінацелі. А отже, до двору королеви-реґентки, доньї Марії-Крістіни. Вирушила в супроводі двох дядьків – дона Еугеніо та дона Лоренсо – з надією побувати в королівському палаці Ель Ескоріяль, де донья Касильда, як улюблена придворна дама, постійно перебувала при матері-королеві. Майбутній король Іспанії Альфонсо ХІІІ був ще юний – мав лише дванадцять років. Він тільки в 1902 році посяде королівський трон, тому Іспанією повноправно і доволі тиранічно правила королева-реґентка. У знаменитих королівських садах Аранхуеса Естрелла-Кармен і познайомилася 1899 року з майбутнім королем Іспанії. Це знайомство, яке переросло в дружбу і щире захоплення одне одним, із роками не забудеться, навіть оживе тоді, коли внаслідок громадянської війни король Альфонсо ХІІІ змушений буде залишити країну і проживати у вигнанні.

Наступні роки дівчина мешкає разом із тіточкою Інес та її чоловіком то в Бурґосі, то на хуторі Сен-Люкар, то у Севільї. Там, у повсякчасно веселій, святковій, карнавальній Севільї, прихорошеній квітами і садами, Естрелла-Кармен подружиться з циганами, співатиме з ними циганських пісень, навчиться ворожити… Якось славна колись циганська співачка Аврора подивилася на її долоні і стала пророкувати:

– Гей, дівчино сердешна! – почала викладати стара. – Не дурно любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма що не нашої крови. Ціле своє життя блукатимеш світом, як ми! Скрізь – дома і скрізь – чужа. Не матимеш ані родини, ані рідного дому, ані рідного краю… Двічі до шлюбу підеш. Двічі вдовою будеш, самітня у світі, як місяць на небі…¹¹

Нова дорога, новий далекий шлях стелився перед Естрельїтою-Кармен. Помирає у 27 років від туберкульозу дорога її серцю тітонька Інес. І тут озвався через 16 років мовчання і відмови від своїх батьківських справ її батько, граф Адріан Дунін-Борковський. Звернувся до опікуна своєї доньки дона Еугеніо з проханням дозволити Карменсіті відвідати його в Україні. Живе він у Києві, одружений. Дружина Людмила Лось походить із давнього чеського роду, який прославився боротьбою за самостійну і незалежну Чехію.

Своє чеське походження Людмила Лось особливо плекала, хоча важко сказати, чи належали її предки до величезного роду Лосів герба Доленга, який розселився на території Речі Посполитої, зокрема і в Галичині. Одна з гілочок цього роду одержала у ХІХ столітті графський титул. Переважна частина роду Лосів вважала своїм предком сенатора часів Польського королівства. Як стверджує український краєзнавець і геральдист Євген Чернецький, «частина роду Лосів осіла на Волині, що була на території Російської імперії»¹², тому цілком можливо, що батько Людмили, відставний генерал російської армії Ян Лось, належав до волинської гілки родини Лосів. Він дуже пишався тим, що був героєм Плевни – хоробро боровся як доброволець російської армії за визволення слов’ян від турецької неволі. Цей вояк-герой захоплювався «переможною й могутньою Росією». Погляди й уподобання батька повністю поділяла донька Людмила, яка вважала за «рівноцінний» Росії край тільки Францію. Іспанію не любила, не знала ні її справжньої історії, ні культури, тому зразу ж заборонила вживати імена Кармен, Естрельїта – веліла дівчину називати Ноель, бо це наймення, вважала вона, принаймні французьке.

Гордий, непокірний характер вільнолюбної іспанки дратував графиню Людмилу, тож вона вирішує якнайшвидше видати її заміж. А для того, щоб вибрати достойного, а головне – багатого жениха, треба Ноель вивести у світ. Графині здавалося, що тільки Інститут благородних дівчат здатний підготувати цю «середньовічну монастирку» до світського життя, куди вона й запровадила її на рік. Ноель змушена була перед складанням вступних іспитів до цього інституту вивчити російську мову, налаштуватися на виживання в нудній, регламентованій, із жорсткою дисципліною атмосфері, в якій їй доведеться навчатися «манер», «доброї поведінки» та «мистецтва обертатися в товаристві собі рівних»…

Під впливом графині Людмили юна іспанка вивчає чеську мову, історію, літературу, з батьком спілкується польською мовою, із прислугою та киянами намагається розмовляти українською. Продовжує захоплюватися музикою, співом – уроки їй дає сам Микола Лисенко. Славетний український композитор захоплений обдаруванням юної іспанки і дарує їй на пам’ять музичну мініатюру «Зоря з місяцем» із написом «Моїй учениці». Згодом Наталена Королева детально опише всі перипетії свого перебування в Києві та Санкт-Петербурзі в «життєписі сучасниці» – «Без коріння».

А мачуха тим часом підшукує їй жениха. Знаходить аж двох. Ще одного, сина дядька Ноель із португальського роду Фернандо-Енріко де Кастро, знаходить батько. Дівчина зі сміхом відкидає його намагання породичатися… з братом, хай і двоюрідним. Не погоджується і на двох наступних «претендентів». Живе надією повернутися на батьківщину – до Іспанії, з нетерпінням чекає листів від дядька Еугеніо, але мачуха їх перехоплює.

Переїздом всієї родини на зиму до Санкт-Петербурга енергійна графиня Людмила мала найважливішу, на її думку, мету: ввести Естрельїту в блискучий світ придворного життя, показати пасербицю столичним кавалерам на балах, світських прийомах, у театрах… Адже обраний графинею жених – вродливий гусар, ротмістр царської лейб-гвардії Кисілевський, українець із запорожців, якому було дозволено бувати в домі Дуніних-Борковських і Лосів, – змушений був вирушити до Персії як «інструктор шахського війська».

Та молоду, енергійну, спраглу до знань дівчину не захоплювало феєричне мерехтіння яскравого світла, музики, танців, знайомств – усе те, чим жили в Петербурзі аристократичні роди та придворні кола імперії. Естрельїта не полишає надії повернутися до Іспанії, все ще чекає вісток від свого опікуна, материного брата Еугеніо, пам’ятаючи його запевнення, що вона обов’язково колись та побачить його під час ранкової Божої служби в одній із капличок. А поки що Естрельїта заміряється зайнятися єгиптологією. Вступає до Археологічного інституту, але оскільки там немає спеціальної кафедри з єгиптології, вирішує досліджувати литовську старовину. Водночас навчається в Петербурзькій академії мистецтв, де здобуває диплом «вільного художника». Малює, влаштовує навіть свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Інтенсивно займається науковими дослідженнями з історії Литви, Вірменії, Персії, Єгипту… Друкує російською мовою дві статті: «Про орнаментацію плетінки у вірменському мистецтві» та «Про мистецтво лікування у скитів за зображеннями на Куль-Обській та Нікопольській вазах». Продовжує брати розпочаті в Києві уроки співу в ще одного талановитого українця – славетного оперного співака Олександра Мишуги, який після перших занять став пропонувати Естрельїті різні партії то в опері «Фауст», то у «Трубадурі», «Кармен», навіть у «Севільському цирульникові». Правда, зразу ж пожалкував, що в цієї маленької дівчини не сопрано.

Олександр Мишуга вимріював дебют Естрельїти на сцені. Оскільки вона бездоганно володіла французькою мовою, славетний тенор запропонував спробувати відкрити свій дар на сцені Михайлівського театру, спектаклі якого йшли тільки французькою. Підписано контракт, є вже перша роль Сафо в однойменній п’єсі Альфонса Доде, є запрошення від відомої французької акторки Джейн Гаддінг на ангажемент у паризькому Théâtre du Gymnase, є блискучий дебют на сцені і є протестний виклик родині, світському товариству – вона тепер «акторка Імператорських театрів» і готова розраховувати тільки на себе, на свої власні сили. Отже – розрив із родиною, із нареченим – гусаром лейб-гвардії, із яким вона офіційно була заручена, а головне – це виклик усій петербурзькій знаті. Як це так, ім’я родовитої іспанки з’явиться на театральних афішах – хто із благородних сімей посміє породичатися з акторкою? І раптом Естрельїта закохується з першого погляду в «шейха з орієнтальної казки» – князя зі стародавнього перського роду Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша.

Нарощуються нові витки романтичних пригод, переживань, а головне – нових подорожей, без яких Естрельїта-Кармен не уявляє собі життя.

Повертається з Персії ротмістр Кисілевський, запальний дуелянт, який впевнений, що наречена його чекає. Адже вони заручені. Невже цей князь Іскандер посмів прямо з балу вивести його наречену на очах у здивованої і обуреної поведінкою Естрельїти публіки? Для гордого лейб-гвардійця нема іншого виходу: дуель! На щастя, ротмістр не вцілив у князя, а князь Іскандер прострілив лише гусарську шапку. Але Естрельїті залишатися в Петербурзі не випадало. І вона збирається в далеку дорогу – в Персію. Для знайомства з родиною князя Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша, з яким Естрельїта в Петербурзі заручилася.

Повернення до Києва, щоб зібрати речі в дорогу, зустріч під час ранкової служби Божої в київському костелі з дядьком Еугеніо, який прибув в Україну в пошуках зниклої небоги, переодягання в чоловічу одежу – і перед Естрельїтою прослалася повна небезпек, переживань і пригод дорога до далекої Персії. Її суджений ще залишався в Петербурзі, тоді як його наречена з’явилася в сім’ї старовинного княжого роду Ахеменідів, який сповідував зороастрійську традицію віри й поклоніння Світлу, Вогню. Наречена князя Іскандера прибула до Персії для того, щоб її проголосили членом давнього славного роду ібн Куруш Гакгаманішів, а відтак скласти велику обітницю бути поклонницею Святого Світла.

Юна наречена сиділа поруч із гордим Іскандером у колі його великої родини в нічному саду, де сутінки огортали крони гранатових і персикових дерев, крізь віття яких визирали бліді зорі, дивилася на білі перлинки води, що розліталися увсебіч у мармуровому водограї, пригублювала зі срібного келиха прохолодне вино, несміло торкалася губами до рожевої скибочки дині і згадала давньоперське слово Pairidaeza – «обнесений стіною сад». «Це ж від цього слова походить “парадиз” – рай. Обнесений стіною рай, дивовижний палац просто неба», – подумала Естрелла-Наталена.

Згодом Королева детально опише у повісті «Шляхами і стежками життя» свої враження, пригоди, переживання, майстерно «загорне» їх у такий казково-міфологічний флер, що мимоволі починаєш розгублено дивуватися, де ж тут реальність, а де розкошує фантазія автора. Важко повірити, що дев’ятнадцятилітня дівчина наважилася сама вибратися в таку далеку, повну небезпек дорогу, подолала неспокійний Кавказ, зуміла потрапити на аудієнцію до самого шахиншаха Ірану й одержати дозвіл вільно і без перешкод подорожувати країною – «скрізь, як сама того побажає», пройшла обряд «прийняття до роду» через освячення клятви кров’ю на вірність князю Іскандеру та вірі Святого Світла – і раптом таємно полишила дім свого нареченого й вирушила з караваном верблюдів до Індії.

І тільки тому, що шлюб із князем Іскандером загрожує, як напише вона в прощальній записці своєму нареченому, «істині мого життя!». А ця істина полягала у свободі, у праві вибирати свою долю, свій шлях у житті. Ні, Естрелла-Зірка не хоче бути Неджмою-Зіркою в іншому світі, в іншій вірі – вона прагне повернутися на батьківщину, до Іспанії.

І знову детальні описи подорожування Індією, ознайомлення з бібліотекою і архівом загадкового Монастиря Вдів, зокрема з рукописами такої ж, як і вона, вічної мандрівниці, відомої теософки Єлени Блаватської («Жодна казка не може бути фантастичнішою за життя цієї вічної мандрівниці, яка ганялась цілим світом за “мудрістю”»), екзотичні розповіді Матері Вдів, мрії-сподівання якнайшвидше побачити рідний – до солодкого щему серця – Бурґос, побувати у передмісті феєричної Севільї – в Макарені, там, де вона колись розкошувала в товаристві циган…

І знову Наталена Королева у повісті «Шляхами і стежками життя» розгортає яскраво-образні сторінки свого емоційного втішання зустріччю із дорогим дядечком Лоренсо, таємним відвідуванням стародавнього родинного гнізда – палацу Медінацелі, схилить голову як звичайний відвідувач чи як ревна католичка біля Стовпа бичування, помилується виплетеними з кам’яного мережива аркадами, що їх витворила фантазія перських майстрів, постоїть у задумі перед статуєю дволикого Януса, переведе погляд на статуї великих римлян іберійського походження, замислиться над долею знатного іберійця, сина претора іспанської Таррагони, прокуратора Юдеї Понтія Пілата…

Чи не тоді в Естрельїти зародилася думка написати роман про того, хто зацікавився питанням, «що є Істина», і який, за легендою, започаткував славетний рід Медінацелі?

Цілком можливо, що до цього творчого задуму прихилив Наталену визначний португальський поет Еугеніо де Кастро, з яким вона випадково зустрілася на «Віллі Пілата». Поет відчув у її словах затаєний сум і порадив Nati – так називав свою юну родичку вуйко де Кастро: «Якщо маєш журливий настрій – зроби з нього літературу. І сум стане джерелом радості. Вся “магія” в тому, щоб сум перелити не в сльози, але в атрамент!»

І вселив поет в уяву Наталени мрію про пошуки чогось ідеального, не дійсного, а легендарного, міфічного – запалив поривання віднайти «володіння попа Івана». Таємничої та ідеальної країни, де нема кривди, нерівності, несправедливості, навіть – смерті.

Цим дивовижним краєм для Естрельїти виявились українські Карпати, де є гора Піп Іван, а під нею річка Тиса, і звідки прибула до Севільї молода дівчина-циганка в сорочці «з вишиваними червоно-чорною заполоччю хрестами на раменах» на ймення Марічка, з якою Наталена заговорила українською мовою.

Хтозна, можливо, цей випадково почутий у Севільї український спів і розмови з дівчиною з України, яка також, як і стара циганка Аврора, напророкувала Наталені невпинне мандрування світами, ще дужче прихилив її до того краю, в якому вона провела перші роки свого життя і де проживав її батько.

Португальський поет Еугеніо де Кастро відчув із першого погляду, що сум Нати-Наталени спричинений тугою за чистим, високого духовного наповнення коханням, невимовним пориванням до чогось незвіданого, таємничого, піднесеного над щоденністю, відкритого до поєднання споріднених прагненням досягти ідеалу душ.

І знову доля милосердно обдаровує Естрельїту новим сердечним випробуванням – зустріччю з юним королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, а отже – поновленням зародженої в дитинстві дружби та нестримним пориванням відкритися одне одному своїми почуттями, які переповнювали їхні серця. Та деспотична правителька Іспанії, мати короля Альфонсо ХІІІ донья Марія-Крістіна, дізнавшись про їхню дружбу і кохання, звеліла Естрельїті або вступити до монастиря кармеліток (і цим навіки замурувати себе на повне відчуження від світу), або назавжди покинути дорогу її серцю Іспанію. Дядечко Еугеніо, обурений цим зухвалим ультиматумом тиранки-австріячки, радить небозі полишити батьківщину з власної волі. На знак протесту дон Еугеніо також разом із Естрельїтою покидає Іспанію.

Далі Париж, поривання бути серед тих, хто живе зі своєї праці, прийняття найскромнішого зі своїх наймень – Кармен Фернандес, переїзд до Неаполя – поближче до Помпеїв, до середовища археологів, художників, письменників, відновлення знайомства, яке відбулося ще в Петербурзі, з винятково популярним маестро співу («Мікельанджело співу» – так називала Італія свого улюбленця) Маттіа Баттістіні.

Нагадав славетний Баттістіні про їхню зустріч у Петербурзі, про своє захоплення її голосом і подивування тим, що Естрельїта не пішла тоді на оперну сцену, а обрала сцену драматичного театру. Пам’ятав співак і те, що колись йому сказала Естрельїта, вивчаючи партитуру опери «Ернані». А тоді юна іспанка призналася, що їй подобається співати «для себе», витворюючи в своїй уяві зовсім інші образи, ніж ті, які «живуть» в опері.

«І тоді я сказав вам, – продовжував згадувати Маттіа Баттістіні, – що ви маєте всі дані, щоб стати письменницею. Що це – ваш поклик, дарма що обдаровані ви всім, щоб стати славною співачкою чи драматичною артисткою. Але ви – більше за це, бо ви самі автор, який може творити живі образи, а не тільки “втілювати” створені іншими. Отже, нині повторюю вам це. І коли досягнете своєї мети, згадайте, що був це співак Баттістіні, який перший вказав вам ваш шлях! Сцена – молох, який вип’є сили, душу, кров… І кине у забуття свою офіру. Письменництво ж дає тривале життя…»¹³.

Уявила тоді Естрельїта себе перською казкаркою, яка мандрує містами і селами, долаючи уявою історичні часи й земні простори, пряде барвисту пряжу своїх думок, фантазій та мрій, переплітає з подіями, які пережила сама, і повними пригорщами сипле людям радість і втіху, оповідаючи про велике щастя свободи, закликаючи до волі, до вільного власного життя. І їй в ту мить здавалося, що в її душі задзвеніли чарівні маврські струни, що в неї вселився дух праматері роду Ляцерда, прапрабабусі Хадиджі, походженням із маврів.

Та ще багато драматичних подій доведеться пережити Кармен Фернандес, поки вона почне творити образним словом художній світ, народжений її багатою уявою.