Та Наталена відхилила запрошення свого родича Еугеніо де Кастро – вже втягнулася в щоденне клопітливе селянське життя, відчула смак творення українським словом уявних художніх світів та й боялася залишати фізично і психологічно втомленого боротьбою з невідступними хворобами свого дружину. Відмовилася вона і від роботи на кафедрі єгиптології в Паризькому університеті – «щоб не роздвоюватись, бо рішуче вступила на шлях української письменницької творчости»¹⁹.

Доля вкотре повертає Наталені минуле, наче дарує, як це було із родовитим персом, князем Іскандером, можливість відродити те, що було загублене в лихолітті історичних обставин. Відновлюється спілкування з другом своєї юності, з першим своїм коханням – королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, який унаслідок революції втратив трон і на запрошення французького уряду прибув до Франції, де і поселився із сім’єю в готелі «Savoye» у містечку Фонтебло. Згодом «перебував у Меттерніха в Кинжварі на францискових лазнях (купелях)…»²⁰, жив скромно, самотньо, бо вся родина роз’їхалася…

Відшукав у Мельнику ту, яку завжди кохав і вірив, що вони зустрінуться, що Естрелла не забула його, озветься, покличе… «І знов зв’язались оба кінці пасма життя, розсатаного долею, – напише Наталена, згадуючи цю несподівану зустріч, яка повернула їх на чверть століття назад… – Припали устами до уст, немов хотіли вгасити довголітню спрагу».

І хоча Естрельїті було вже сорок шість років, проте почуття не згасли – їй здавалося, що вони тільки вчора ніжно попрощалися в її мадридській майстерні, щоб на другий день знову зустрітися.

Дон Альфонсо відчув, що Естрельїта радісно переживає спорідненість їхніх душ, її серце наповнене почуттям незгасної любові до нього, то чому б їм, скривдженим немилосердними обставинами бурхливого життя, не поєднати дві самотні душі?

Естрельїта на якусь мить уявила, як ці щоденні клопоти по господарству, ця виснажлива боротьба за виживання, ці злидні нарешті залишаться лише в гірких спогадах, як вона порине в широкий потік вільного, живого – справжнього – життя і зацвіте щастям десь в одному з чарівних куточків землі – на Капрі, поблизу Равелло…

«Обом нестерпно, жагуче хотілось вирватись нарешті з тієї змори, якою було все їхнє життя…» – згадувала згодом Наталена, але вона не наважилася на цей крок. Не змогла зрадити й полишити свого хворого, щирого товариша-побратима-дружину: «Mi Alfonso! Товариша не кидають у біді, коли цей товариш старий, хворий, вбогий і потрібує опіки… Не кохання обіцяла я чоловікові, але що буду йому вірним товаришем-приятелем… Ти знаєш, чим ти мені завжди був, є і будеш! Ніщо нас ніколи не зможе розлучити, хоч би ми й були далеко один від одного».

Були ще неодноразові приїзди дона Альфонсо в Мельник, були довгі вечірні розмови, привітні ясні усміхи один до одного, наповнені ніжністю погляди, лагідні звернення до Наталени одним із її наймень – Альфонса. І був останній лист усамітненого в готелі, змученого серцевими нападами її Альфонсо, яким він не прощався зі своєю Альфонсою. Ні, не розлучався навік, а йшов до неї, щоби бути завжди разом, бути скрізь із своєю коханою – невидимий, але завжди присутній.

Альфонса опечаленим серцем переживала кожне слово коханого: «Тепер зі мною тільки ти, завжди присутня, хоч і далека. Твоя рука тихенько закриє мені очі, коли вони вгасатимуть. Ляже на них пестливим, ніжним дотиком. Ти приймеш мій останній віддих й він житиме в твойому серці – “єдиному для двох” – як ти це колись співала, пам’ятаєш? – у тій моїй улюбленій пісні:

 
Mi corazon palpita en el Tuyo,
Uno – por les ambos!²¹
 

Так житиму далі в твойому серці, аж доки не зустрінемося знову у вічності, на віки… Бути завжди з тобою, ніколи більш не розлучатись… Ця думка є не тільки потішенням, але є найбільшою радістю. Чого міг би я ще бажати?».

Вечорами читала вголос – як відпочинок від буденних обов’язків сільського трудового життя – дружині Василю листи від дона Альфонсо, в яких він роздумував над своєю долею як іспанського короля, як екс-короля, над майбутнім дорогої йому Іспанії, якій так необхідно, вважав він, опанувати новий ритм нового життя, в основі якого має бути «освіта, людяність, пошана до людських прав, до чесно виконаного обов’язку, братерства – не на словах! – і передусім любов. Любов до людства, любов до рідного краю…»

Василь Королів, геть знеможений хворобами, постарілий, з важкою – обов’язково з палицею – ходою, завершував «Згадки про мою смерть». Вибрався в дорогу. До Праги, щоб віддати рукопис до друкарні. Повернувся додому на другий день, 11 грудня 1941 року, сповіщаючи про своє прибуття насвистуванням арії з опери «Кармен». Увійшов у хату, «вмочив пальці в кропильничку зі свяченою водою», перехрестився, вимовив: «Ну, слава Богу!» – зрадів, що щасливо добувся додому, і впав на підлогу. Зупинилося серце. На 63 році життя.

Наталена знову залишилася одинокою. Сиротою. Залишилися з нею ті самі щоденні клопоти: прибирання в хаті та у дворі, чищення хліва і кролячих кліток, годівля курей, кроликів, відкидання снігу, носіння у відрах води, бо водогін замерз, – а на письмовому столі запитально купчилися незакінчені рукописи – власні й Василя Короліва. Грошей нема, а видавництво, для якого Королів-Старий малював аквареллю українські народні жіночі строї, вимагає оплати за виготовлені за цими малюнками серії листівок. Треба якось оплатити і видрук книжки «Згадки про мою смерть». А смерть дружини була для Наталени несподіваною, бо вона не знала, що Василя Короліва тоді в Празі допитувало німецьке гестапо. Передусім на виклик гестапо і поїхав хворий письменник до Праги, але дружині про це не сказав – не хотів хвилювати. Дізналася пізніше, хоча здогадувалася, коли несподівано з’явилися гестапівці й стали робити обшук в їхньому домі.

Друга світова війна давала про себе знати труднощами з придбанням харчів, вугілля, бомбардуванням останніми днями війни шпиталю в Мельнику, багатьох будинків, стародавнього костелу… Наталена виживала завдяки тому, що давала дітям уроки з іноземних мов.

І знову доля зробила дивовижне коло-повернення. Сестра милосердя Першої світової війни, двічі поранена, яка протягом майже трьох років боролася за життя солдатів-фронтовиків, за що була удостоєна солдатського хреста «За храбрость», через три десятиліття знову зголошується до Червоного Хреста, щоб рятувати солдатів уже Другої світової війни.

Раділа кожному порятованому життю, тішилася успіхами своїх учнів, яких навчала іспанської, французької, а по війні – й російської мови, все щільніше загорталася в смуток і самотину, переконуючи себе, «що справжнє щастя – це жити непомітною, прихованою, як квіточка у траві. І не жити тільки для себе, думаючи тільки про себе».

У тихі самотні вечори Наталена іноді сідала до свого старенького піаніно і наспівувала складену давним-давно в Мадриді нехитру пісеньку:

 
Польова моя квіточко…
Як ти, у житті
Хочу бути забутою.
Щастя якого бажаю —
Це жити, це жити
Прихованою.
 

Проте не могла змиритися з тим, що її літературна зоря вже досягла творчого зеніту і тепер, по жорстокій війні з фашизмом, поволі згасає, зникаючи за небосхилом скромної прижиттєвої слави. Брала в руки журнали, які стосами стояли на полицях, – західноукраїнські, закарпатські, буковинські й ті українські, що виходили в Чехословаччині, в яких друкували її новели і оповідання. Передусім була вдячна львівським «Дзвонам», де опублікували оповідання на євангельські сюжети. Особливо раділа з появи першої збірки оповідань «Во дні они», яка з’явилася 1935 року в бібліотеці «Дзвонів».

Друкувалися вони протягом 1935 року під інтригуючим для українського читача Йменням «Лячерда Медина Челі» і викликали велике зацікавлення майстерним художнім відродженням євангельських легенд, морально-філософським осмисленням традиційних біблійних образів і сюжетів під кутом зору вірності, зради, моральних зобов’язань, відповідальності за порушення клятви, даного слова.

Зцілений Ісусом від прокази Леві, вражений чудом несподіваного видужання, разом із таким же зціленим Реувімом, «що більше бачили надприродних проявів Його досконалої доброти, що більше чули Його святих, опановуючих слів, – то більше з цілої душі розуміли й відчували блаженність чистих серцем, голодних правди та спрагнених слова Божого, про що говорив Він з гори до незчисленного натовпу відданих Йому слухачів»²² («Прокажений»).

Подивовані й захоплені Вчителем, побратими Леві та Реувім вирішують назавжди лишитися з Ним, бути разом із Учителем у добрі й горі, перенести-пережити все, що судилося Ісусові.

Та поступово згасали поривання слідувати за Вчителем, вселявся в душі страх за своє життя, закрадалися у свідомість сумніви під впливом нашіптувань ворогів Ісуса – все це похитнуло певність зцілених. «І тоді залишились крила духу, що підносили вгору до високого, великого, вселюдського, всесвітнього». Тепер Леві й Реувім не вигукували «Осанна!», легко підхоплювали осуд, злобу і ненависть, що їх кидали в натовп книжники і фарисеї. «І правда, коли кажуть, що як же Він міг врятувати чужих, коли не було в Нього сили врятувати себе самого! Хіба таки й справді дав себе зв’язати Месія? Та ще на те, щоб судили Його погани-римляни?!.»

І вже побратими готові дерти криком горло за розбійника Варавву, який їх побив, пограбував, уже вони разом із осатанілим натовпом вимагають від прокуратора відпустити саме цього розбійника, бо, бачте, він хоч і чинив кривду, зате оступався за гноблених, багатих карав, добро їхнє собі забирав… І, врешті-решт, Леві та Реувім навіть вину за їх жорстоке побиття Вараввою покладають на Ісуса: «Все через Нього…»

Художнє «оживлення» канонічних євангельських образів і сюжетів Наталена Королева здійснює задля «вселення» у свідомість читача вічних проблем: добра і зла, правди й кривди, вірності та зради, віри й християнської любові…

Це своєрідне «переливання» легенд і переказів у сучасні художні форми і образи сягає особливої експресивної напруги, зарядженої передчуттям вибору, який має зробити також і читач, бо зникає межа між минулим і сучасним, між біблійним образом і реципієнтом.

Наталена Королева розраховує на діалог, який вона, художньо трансформуючи християнський, міфологічний світогляд, образи біблійних персонажів та реальних історичних діячів, наповнює пристрастями двотисячолітньої давнини завдяки творенню драматичних і трагічних морально-психологічних колізій.

Письменниця ніяк не могла сприйняти ті поради і докори, які лунали зі сторінок часописів, у листах і в розмовах та зводилися переважно до побажань облишити ту стародавню тематику і художньо освоювати національні проблеми, передусім сюжети з козацького минулого, часів Київської Русі, періоду визвольних змагань початку ХХ століття. Адже вона свідомо здійснювала літературну реконструкцію життя євангельських образів і мотивів, новозавітних колізій, проектуючи семантику біблійних образів і подій на мислення, почування і діяння сучасників.

Гірко переживав апостол Петро свою зраду – свої слова: «Не знаю Його!», які він повторив тричі, «раніш, як півень запіяв» («На Лазаровім хуторі»).

Знову ж – страх за своє життя і неповнота віри в божественність Месії. А клявся, намагався упевнити Ісуса у повній відданості та непохитності своєї віри. Не випадково його ім’я означало «камінь» або «скеля».

– Нехай всі зрадять, я ж душу віддам за Тебе!.. – переконував Петро більше себе, непевного в своєму слові, ніж Учителя. І лише згодом усвідомив, що не здатен «так просто, без зусилля над собою, опанувати навіть власне слово».

Апостол Петро після страти Месії, коли його Вчителя поклали мертвого у гріб, втратив сенс життя, зникла мета його власного існування. І коли Марія, дочка Лазаря, повідомила, що Вчитель воскрес, устав із гробу, як і обіцяв, на третій день, апостол Петро ожив. Його розум і серце заговорили: «Ось Той, що справдить всі надії й дотримає всяке слово!..»

Наталена Королева повернеться до образу апостола Петра і до проблеми віри у новелах «На морі Галилейськім» і «На горі», стверджуючи, що віра тоді набуває особливої духовно-енергетичної потуги, божественної сили, коли вона усвідомлена, пізнана і не ослаблюється спокусою зневіри і сумнівів. Адже, як сказано в апокрифічному «Євангелії від Пилипа»: «Істина не прийшла у світ оголеною, але вона прийшла в символах і образах»²³. Ці євангельські символи й образи внаслідок складного і суперечливого «вживання» у свідомість людства перетворилися на універсальні духовні й морально-психологічні моделі переживання буття індивідами та колективними спільнотами²⁴.

Зневіра, сумніви, безнадія переслідували і перших християн, зокрема й апостолів, і майбутні покоління віруючих – усіх, для яких «було світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ» (від Іоана, 1: 9).

Але, як далі свідчить апостол Іоан, він, апостол Христа, прийшов, щоб донести до людей це Світло Істини, «але світ Його не пізнав». Бо пізнання Божого Слова вимагає віри.

Тільки-но апостол Петро засумнівався у можливості піти назустріч Месії розгойданими хвилями моря, морська безодня стала втягувати в себе учня Сина Божого, охопленого жахом і духовно знесиленого зневірою.

Тільки-но майбутній намісник Христа на землі зрозумів, що його думки запліднюються сумнівами в істинності слів Месії, що вони надто приземлені, людські, спрямовані лише на пошуки відповіді, тільки-но він пізнав, чому Вчитель такий необачний, чому наражається на ворожість синедріону первосвященників, чому не уникає конфліктів із владою, йому відкрилося Світло Істини: «Лише в небі, у Богові Єдиному може дух людський злитися з вічністю».

Наталена Королева і в першій своїй збірці оповідань «Во дні они», і в наступній – 1936 року виходу в світ – «Інакший світ» творчо трансформує євангельський сюжетно-образний світ задля переосмислення її сучасниками канонічного матеріалу в новому духовному контексті буття.

Істина полягає в тому, щоб оселити царство Боже в своїй душі, а пізнання цієї істини не обходиться без жертовної посвяти. Наталена Королева, оповідаючи про діяння апостолів, про суперечливий внутрішній вибір Понтія Пілата, про стоїчну віру Йосифа Ариматейського, про зародження сумнівів і спонуки зради Іуди, про Ірода і Марію Магдалину, відкриває надзвичайно складну морально-психологічну атмосферу, в якій боровся, страждав і був розіп’ятий на хресті Месія.

Авторка елегантно заманює уяву читача у пастку історії, моделюючи такі сюжетні колізії і ходи, які «привели» б його думки до переосмислення відомого, традиційного, заканонізованого. Все ж таки цей світ античності, новохристиянства, середньовіччя, в який «поринала» думками і уявою Наталена Королева, не застигав у її творчості добротно виписаною ілюстрацією, а оживав і образно проектувався на проблемні тривоги і напруги сучасності. Письменниця усвідомлювала, що ті давні часи, старозавітні легенди, євангельські образи та фольклорно-міфологічні сюжети становлять особливу духовну та історико-культурну цінність. І не тільки тому, що духовно-моральні цінності та ідеї, які закладені у давніх культурно-історичних епохах, мають універсальний характер, але передусім тому, що на кожному новому витку історичного розвитку людства виникає потреба духовного оновлення, морального очищення, утвердження у вірі та правоті своїх життєвих принципів і релігійних переконань.

Очевидно, що Наталена Королева обрала для літературної діяльності українську мову не лише як засіб висловлення своїх думок і почуттів, але і як духовний зв’язок із українським національним світом – з історією, культурою, традиціями, ментальністю українського народу, його пориваннями до свободи й незалежності. Письменниці було надзвичайно важко переживати холод відчуження, яким «дихала» значна частина української емігрантської інтелігенції, дорікаючи їй «чужим» походженням і слабо вираженим, демонстративно не афішованим українським патріотизмом. Редакції українських газет і журналів часто відсилали назад її повісті та оповідання, бо ж написані вони не на українську тематику: «Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів! Пишіть про запорожців!».

У повісті «Шляхами і стежками життя» Наталена Королева з душевним болем згадує про свої поривання наблизитися і серцем, і творчістю до України, яка була для неї «куточком грецької Аркадії», до українських інтелектуальних кіл, які гуртувалися в цій же Празі, але її, «не попівну», «не хуторянку», в своє товариство не запрошували:

«Для української інтелігенції я була тільки “лукава полька” або “погана ляшка”, як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка.

І ніколи нікому з них не прийшло на думку запитати: хто я, чому я серед них…»

На ці запитання Наталена Королева відповіла сама, своєю любов’ю до України, своїм творчим подвижництвом в ім’я зміцнення віри в духовні сили людини, її величі й достойності, свободи і суверенності.

Так, розмова римського прокуратора Юдеї Понтія Пілата з Йосифом Ариматейським, який прийшов просити порятувати засудженого до страти Ісуса, виходить далеко за межі проблеми життя чи смерті Месії. Наталена Королева у творі «Quid est veritas?» («Що є істина?») використовує цей канонічний сюжет зустрічі Понтія Пілата з впливовим юдеєм, який співчуває Ісусу, для того, щоб вкласти в уста Йосифа Ариматейського важливі актуальні думки, що виразно проектуються на історичну долю України.

Йосиф – і кров’ю, і духом – син свого поневоленого народу. Тому й пояснює прокураторові Римської імперії, чому він не пориває «з цим людом рабської психіки й наскрізь рабської вдачі». Бо певен, переконаний, що Месія, Його вчення – це надія на відродження національного духу, це можливість підняти з колін рабів і пробудити в їхніх душах поривання до вільного життя. Адже стільки століть його народ був у неволі! «В неволі тим тяжчій, що ділила його з переможцями віра, яку гноблено. Тобто увесь світогляд, всі ідеали, мораль – все було гноблене й викорінюване. Що ж дивне, що батьки-раби могли виховати лише рабів-синів і онуків?!»

У сприйнятті й розумінні Йосифа Ариматейського Месія – образ-символ «відродження мого зганьбленого, знищеного і дощенту спідлілого в утисках народу».

Прихід до його уярмленого народу Боголюдини є для Йосифа Божим провидінням, Світлом Істини, яке розжене пітьму страху, безнадії, замирення зі злом, рабської покори і служіння чужим богам. Він вірить, що вражена бездуховністю, здеморалізована чернь ще здатна пробудитися від рабського сну й заслуговує на відродження: «Відродження не в напрямі конче утворення завойовницької держави, але передусім відродження моральне, духове, без якого не може бути нічого великого і вічного. Відродження затоптаних у багно ідеалів, збудження приспаного дзеленчанням золота шляхетного духа, відродження ведучої легенди, що не вмерла під брязкіт терез ваги і бринкання локтя. Месія, Понтію, це людська гідність, повернута цим крамарчукам, крутіям, шахраям і здирникам, за яких небезпідставно вважає юдеїв цілий світ»²⁵.