– У нас – все ліси! – висвітлювала Естрельїта. – Та ще багновиська… болота. А на них очеретів – сила! Туди не можна ходити, бо в печерах живуть гади. А в лісах – злі звірі. Великі! От такі! – показала руками. – Мають велетенські ікла, а самі – препогані! Немов чорні свині.

– Тапіри! – плеснула в долоні Нієвес. – Я знаю! А очерет – солодкий! Чи ж не так, чіка? – Естрельїта не знайшла слів на відповідь: так здивувалась, що та Нієвес знає її «справжнє», «для себе», наймення, бо ж таки ніхто їй не казав, що Естрельїта «для себе» зветься «чіка»!

А Нієвес вже висвітлювала сестрам:

– Вона – з Мексики, сестричко! Як я!.. Ось, бачите, – зраділа мексіканка, коли Естрельїта нарешті видобула зі себе слово й запиталася, звідки Нієвес знає, що вона зветься «чіка»?

– Бачите, і вдома її звали «чіка», як мене!

Черниці поміркували: мати ігуменя казала, що вуйко, який привіз дівчинку з дуже далека, говорив еспанською мовою. Дівчинка мала дуже багато наймень і прізвищ, як це звичайно буває у еспанців тільки. Хто ж може зватися Естрелья Кармен Альфонса Фернанда Наталена, як не еспанка? Але Еспанія близько, тільки за горами, у «двох кроках»! А вуйко казав, що привіз здалека! Тож дуже правдоподібно, що з Мексики! Чому ж тільки ця еспанська дитина не вміє по-еспанському? Знайшлося висвітлення й цьому. Дитина – сирота. Тож, певно, виховувала її французька вихователька – вона ж це і сама ствердила? Та доморода пістунка, індіянка! Дівчинка говорить такі дивні слова у «мові своєї пістунки», яких ніхто ніколи тут не чув. Вони не подібні на жодну відому мову! Напевно, то індіанська мова! Подивилися на документи Естрельїти: народжена в Бурґосі, народність – еспанська!.. Отже, не інакше – з Мексики.

Вуйко Еугеніо міг бути цілком спокійний: Естрельїту враз вміщено до гуртка дівчат еспанської народності й пильно навчали її рідній мові…

* * *

Непомітно летіли дні, роки безжурного дитинства, щасливого дитинства, навіть коли дитина – сирота. Дні сплітались у місяці, місяці складались у роки. І п’ять літ пролетіло над кляштором, де вчилась вже десятилітня Естрельїта.

Крім вуйка-теолога, ніхто не відвідував дівчину. Ніхто не брав її додому, ані на ферії¹⁹⁶, ані на свята. Бо ж того «дому», що має його кожна дитина, у Естрельїти не було. Куди ж би міг її взяти вуйко-теолог, який в Римі сам мешкав в кляшторі? А тіточка Інесілья ще вчилась!

І от на десятому році Естрельїтиного життя травневим ранком до життя сироти увійшла казка…

Мала вона, як це й повинно бути у казці, постать гарної молоденької жінки – тіточки Інес, щойно одруженої. Весілля відбулося в Парижі, бо там мешкала родина нареченого Інесиного – дона Лоренса, просватаного Інес, ще як вона була дитиною. Нині молоді повертали до Еспанії – це була їхня «шлюбна подорож». Інес, до якої щойно усміхнулося життя, щастя й кохання, хотіла зробити щасливою й «Кларітину сирітку». Приїхала по неї, щоб взяти її додому. Бо нині цей «дім» вже був…

У своїй ласкавості «доброї феї» тіточка Інесілья запропонувала, аби Естрельїта сама назвала міста, які хотіла б побачити.

Справжня казка! Травневим ранком з’являється «добра фея» – сама, як квітуча весна, й перетворює забуту, нікому не потрібну Попелюшку у казкову принцесу, яка має тільки побажати й станеться те, чого вона хоче…

Естрельїті хотілось побачити три міста: Бурґос, «місто Сідове», в якому вона народилася й де поховано її маму. Рим, місто тих стародавніх богів, «що богами не є», місто, де жив Сенека, якого дівчина дуже полюбила й хотіла мати за свого «вчителя» від часу, як прочитала його «Листи до Люція»¹⁹⁷, місто Адріана¹⁹⁸ й Марка Аврелія¹⁹⁹, яких також обдивувала. Нарешті – місто Святого Петра, катакомб, перших християн… Третім містом, яке цікавило її, був… Аахен²⁰⁰!, що французи називають Aix-la-Chapelle й вважають за «своє», французьке, хоч нині володіють ним німці. Але для французів є це «місто Карла Великого»²⁰¹, славного Charlemagne’a²⁰², про якого багато говорилось у школі, бо для французів він – французький герой.

Доньї Інес цей план цілком годився. Прецінь до Бурґоса вони їдуть, щоб там жити. Це – їхній дім!

До Рима мали заїхати, щоб побачитись з Еугеніо.

Третьому бажанню посміялись, але не сперечалися з ним. Донья Інес хотіла накупити собі мереживо у прославленому його виробом бельгійському місті Малін²⁰³. А це – дуже близько вже й до Аахена.

Перші дні тіточка Інес та «новий вуйко» Лоренсо пильнували кожного Естрельїтиного кроку. Але переконались, що мала «монастирка» дуже розважна. Тому вирішили дати їй ще доки не знану їй радість – свободу. Дозволили їй вільно, без свого супроводу, проходжуватись Аахеном та оглядати всі пам’ятки по Charlemagne’ю, а головно «Дом»²⁰⁴ – катедралю, вибудовану цим «героєм» Естрельїтиних мрій, його гробницю і т. д.

– Най оглядає все сама!.. – казав вуйко Лоренсо. – Тим більш, що ми з Інес на карломанію²⁰⁵ не терпимо!

Вертаючись з оглядин катедралі, Естрельїта затримувалась у парку Елізенгартен²⁰⁶. Там між сито-зеленими травниками, під великими платанами, було завжди повно птахів і дітей. Дітей німецьких, звичайно, що трохи здивувало Естрельїту. Бо вона собі уявляла, що Aix la Chagle – французьке місто. А тим часом французького в ньому не було нічого. Так-таки рішучо нічого!

Діти грались веселим гуртом, дівчата й хлопці разом. А Естрельїта досі ще ніколи не бачила, як граються хлопці.

Діти бігали, скакали, кричали, сміялись на повний голос, і ніхто не забороняв їм цього, не спиняв, кажучи, що це – неслушно. Було дуже цікаво дивитись на таке не видане досі видовисько!

Спочатку діти запрошували до свого гурту й Естрельїту, яка самітньо сиділа на лавці. Але дівчинка не приставала до них. Гратись, як вони, вона не вміла. Ну, й соромилась так бігати та кричати «на вулиці»…

Вона зауважила, що в певну годину гра разом спинялась. Діти збирались до гурту, радили свою раду, а потім шикувалися, немов вояки, з боків доріжки. Лише хтось один з китицею чував²⁰⁷ при вході до парку.

Щойно це сталось, об’являвся молодий німецький старшина зі світлими вусами. Часами при ньому бував один, часами двох інших старшин.

Хлопець чи дівчина з ґречним поклоном подавали тому, зі світлими вусами, «китичку». Він брав квіти, салютовав дітям по-військовому й ішов далі. Часами спинявся, говорив з дітьми, а тоді вже ішов далі.

Був це кайзер Вільгельм II²⁰⁸, що лікував в Аахені свою немічну руку, той Вільгельм, про якого Естрельїта чула в кляшторі, що то – «страшна людина», яка радо б загарбала увесь світ. Одного дня до Естрельїти підійшла справжня організована «депутація» від паркових дітей й звернулась з промовою.

Ти, мовляв, з нами не граєшся, бо, мабуть, хвора. Однак вважаємо, що й ти належиш до нашого гурту, бо ходиш до нашого парку. Тому ми вирішили, що й ти маєш право привітати кайзера. Сьогодня китичку подаєш ти!

Естрельїтина рука похолодніла. Забула всі німецькі слова, яким вчили також в кляшторі. Влучивши хвилю, коли діти відійшли від неї, вона лишила китичку на лавці, а сама майнула що було сили з парку додому. На другий день обминула парк. Але її нагнало кілька хлопчаків, а з парку бігла ціла отара дітей. Враз оточили її, вхопили за руки, за плечі й швидко та голосно почали дорікати.

В кляшторі вчили також і німецької мови, бо вважали, що «мову ворогів» треба вміти ще ліпше, як «мову приятелів».

Але діти цокотіли так швидко, вживали, певно, виразів суто народніх, тож більш з тону та рухів, як зі слів, зрозуміла, що то були обурені докори. І хто знає? Чи не послідує за ними й штурханець?

Раптом обурений хор замовк. Біля Естрельїти стояв кайзер. Того дня ніхто не подав йому китички. А чому – діти детально і без найменшої незручності висвітлили йому й розповіли про вчорашню пригоду.

– Чому ж ти не схотіла подати мені китичку? – з цікавістю звернувся до Естрельїти кайзер. Вона зніяковіла. Що мала йому відповісти? Але кайзер, сам про те не знаючи, допоміг їй.

– Чи ж ти не любиш свого кайзера? Звідки ти?

– З Франції… – й Естрельїта назвала свій гасконський кляштор. – Ми там кайзера не маємо, – відповіла з гідністю. Прецінь вона, кастільянка й землячка Сідова, не буде боятися нікого! Хоча б і «страшного» Вільгельма! І коли питання поставлено руба, то відповідь треба дати, як слід кастільянці. Кайзер хитнув головою й всміхнувся.

– Лишити її! – обернувся до дітей. – Але пам’ятайте, ви – майбутні вояки: прийде час і вас будуть вітати – там, у них!

Ця пригода вилікувала Естрельїту від її «Карломанії». Мала вже досить Аахена, кайзера і… і Карла Великого! Попросила тіточку, аби вже їхали далі, розповівши пригоду в Елізенгартені.

У дальшій подорожі зблідли Аахенські вражіння.

Але Рим з першого погляду трохи розчарував її. Вона, власне, не уявляла собі Рима. Але в уяві її вставали пишні будинки, Колізей, білі постави весталок²⁰⁹, сенатори в латіклавах²¹⁰… Згук «Roma» не міг викликати інших образів, хоч добре знала, що те все – давно минуле… Але… було досадно, що бачить Рим без справжніх римлян!.. Таж вуйко Еугеніо, який зустрів туристів, привернув чари Рима.

– Побачиш справжній Рим! – пообіцяв їй. І дотримав слово.

Приїхав по дівчинку дуже рано, на світанку ще сонного дня. Повіз котився порожніми вулицями міста, сповитого легенькою імлою, яка стирала контури сучасної архітектури.

– Поглянь! – вказав «padre Гіо»²¹¹, як вона називала вуйка Еугеніо.

Вдалині, між Via Salaria²¹² та Via Nomentana²¹³ легенько зеленіли сріблясті відблиски неба.

– Там – Ostrianum²¹⁴! Там на старому цвинтарі навчав апостол Петро…

Дівчині здалося, що цей рух і слова немов розсунули таємну заслону й викликали з імли постать вічноприсутнього в Римі Великого апостола, побачити якого може кожний, хто відчує його присутність серцем.

Почали зустрічати гуртки селян з осликами. Ішли і поєдинчі постаті з кошами ярини, овочів, квітів… Але дівчині хотілось бачити в них прихованих під сільською одежею стародавніх християн, повертаючих з катакомб!..

Без сумніву, так, розпорошені й малими гуртками, ішли й вони… І скільки було між ними безправних рабів, які там, в катакомбах, лише на хвилину почували себе людьми серед людей, братами, такими ж, як і інші «свободні» люди, й тужили по справедливості на світі, по рівності всіх, по свободі, волі серед вільних!..

Он там, коло старовинного водограю, двоє дівчат кроплять квіти у своїх кошиках… Певно так, як та дівчина, загорнена до великої білої хустки, виглядала тіточчина патронка, св. Агнеса²¹⁵, коли по дорозі з катакомб затримувалась, щоб поговорити зі своєю молошною сестрою, сільською дівчиною св. Емеренціаною, коли та приходила до міста…

Повіз затримався. Вступили до вогкої пітьми катакомб. Тепер Естрельїта зрозуміла, чому Рим – Вічне місто. Вічне не вічностю своїх будівель, але вічних, не в’янучих згадок та образів тих далеких часів, які відживають в уяві того, хто, входючи сюди, несе власне серце, як світло катакомбового «ліхтаря» – «lucern’и»²¹⁶, який оживлює той давноминулий світ…

Коли ж потім перед вівтарем з’явилась висока й струнка постать вуйка Еугеніо у білому орнаті²¹⁷, Естрельїті здалось, що і його обгортає ясне світло минулого.

Немов з глибини віків лунали тихі латинські слова служби Божої. Вони були відгуком слів Петрових, що жили вічноприсутні тут. Естрельїта відчула: доки ці латинські слова в’язатимуть її з героїчним минулим, вона ніде і ніколи не буде самітня. Це – мова її далеких, дуже далеких предків… Але треба бути латинської крови, щоб відчувати це… тому стільки народів ніколи не зможуть зрозуміти, мати за «свою», «рідну», цю «латинську віру»… Вертаючи додому у повозі, сказала про це вуйкові.

Еугеніо міцно стиснув дитячу ручку.

– Справно відчула, mi alma²¹⁸.

І за хвильку тихо додав:

– Коли життя розділить нас, будемо далеко один від одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.

Більш до самого дому не промовили ні слова. Естрельїта притулилась голівкою до вуйка. А він притис її до себе. Йому здавалось, що тримає в руці ясний вогник дитячої душі, як тримали ліхтарі-lucerna ті, що ішли лабіринтом катакомб…

При від’їзді з Рима гурток подорожніх збільшився: Еугеніо їхав з ними до Бурґоса. Малій мандрівниці здавалось, що вона жиє у казці. І, як казкова принцеса, що довго-довго спала зачарованим сном, тільки тепер прокидається, щоб жити справжнім життям…

Бабунин старий похмурий дім, баба Северина, Маруся – на все це тепер ледве пам’ятала. Немов все те бачила у сні або чула, як розповідають про те казку! Все це не було життя правдиве, живе. Була це казка!.. Дуже сумна казка…

З усміхом згадувала про недавню аахенську пригоду. І це мусило бути! У казці завжди є якийсь лихий «orge»²¹⁹. І от зустрінула його, побачила живого «orgа»… Але все це розвіялось, розтануло, живе життя повіяло могутнім, очищуючим подихом. Тепер починається те «справжнє», здорове, дійсне життя: вона вертає до нього!

Мармурове бурґоське розп’яття на площі св. Марії²²⁰ простягало до Естрельїти обійми, немов жива істота, що чекала на втрачену відсутню й кликала її, певна, що та вернеться. Прийде, бо мусить прийти!

Нове молоде життя в особах доньї Інес та її дружини оживило старий родинний дім. Старий Ізідро, домосправець, та його жінка, баскійка Xосефа, немовби помолодшали. Згадували дитинство Кларіти, Інесільї та Ніньо, як називали в дитинстві дона Еугеніо.

– Немов вчора це було! От такими пам’ятаємо їх! – показував Ізідро рукою на метр від підлоги. І навколо усміхнених старечих очей збирались дрібненькі зморшки, на яких блищали сльози зворушення.

– Люде Божі! – витирала й собі очі Хосефа. – Здається вчора – вчора! – було все це! І от, в цій дитині вернулась до нас Кларіта! – Старенька хапала Естрельїту на руки й цілувала її палко, ніжно, як досі ніхто не цілував сирітку.

Предобрій бабі Северині ніколи не впало на думку просто й щиро цілувати «панську дитину». Бо «пан», кінець кінцем, який би не був, най хоч і не шкідний, але все ж таки він «не свій брат», але в ґрунті речі – ворог… й чужий!

Чорною смугою проходить ця межа між «паном» і «слугою», «хлопом» на Україні і ділить їх назавжди. Щоправда, «пан» ніколи не потрудився, щоб цю межу знищити. То і як же мала б вона впасти?

У патріархальному сільському житті Еспанії ця межа не існує, бо пан²²¹ там живе тим самим життям, що й селянин. Має ті самі радості і тривоги, той самий одяг, їсть за одним столом зі своїми пастухами, говорить про річі, їм близькі, які хвилюють їх однаково.

Їх не ділить межа, що то – ґранд, а той другий – пастух чи хлібороб. Їх в’яже тверде переконання, що кожний з них має свою гідність, властиву його стану, і нічим не гіршу за іншу.

Коли еспанський селянин хоче висловити поняття «людина», він говорить: «християнин!» – «один християнин з нашого села», «…бачили його християне…».

Вираз цей витворився, певно, ще за маврських часів, щоб підкреслити, що то – «свої люде», а не чужинці-маври.

Естрельїту порівнювали зі старими портретами, шукали подібностей то з тим, то з іншим членом роду.

І дівчинка довідувалась, ким була «зеленоока» прапрабабуня Інес де Кастро²²², ким вчена донья Ізідра²²³, «доктор університету Алькала де Хенарес»²²⁴… прапрадід дон Фернандо²²⁵, канонізований святий і т. д.

Тіточка Інес постановила:

– Закінчивши школу, Естрельїта лишиться у нас. До жодного кляштору не піде!

Вуйко-священник згоджувався. Не примовлявся за чернечий габіт²²⁶ для племінниці.

Помалу дівчинка знайомилась і з Бурґосом. Клячала у соборі перед статуєю Христа, що морські хвилі принесли невідомо звідки до Біскайської затоки, а звідти перевезено її до Бурґоса.

Ходила на службу Божу до Сант-Агуеди²²⁷, де в каплиці Діви Марії мав щодня свою месу вуйко Еугеніо.

Любувалась статуєю Сіда в кінці «paseo»²²⁸, перед аркою св. Марії. Слухала історичних оповідань вуйка-падре або численних легенд, що жили в пам’яті Хосефи, як кажани у старих руїнах.

Бурґос жив пестрим несмертельним життям. Коли в соборі лунав дивний голос дерев’яного автомата «Papa moscas»²²⁹, що віддзвонював години, нагадуючи людям, що час повертати до праці по закінченню молитви, Хосефа згадувала про «Безіменну красуню» й відмовляла за неї молитву.

– Давно це було, mi alma!²³⁰ – зідхала стара, вертаючи з Естрельїтою додому. – Ще за дона Енріко III²³¹