Глянув король – таки дон Енріко! – глянула й красуня. Не промовили ані слова. Але доля сказала своє слово.

На другий день король прийшов раніш. Вирішив сказати дівчині-красуні, хто він є та запитати її, чи схоче розділити з ним трон? Але скільки не чекав – дівчина не прийшла. І більш у Сан-Педро не об’явилась. Зникла, як сон. Розвіялась, як мрія. Марно шукав її король. Не міг довідатись навіть її наймення. Щоб розігнати тугу-журу, став король полювати. І от, гонючи звіра, відбився лише з кількома псами від своїх дворян та й заблукав у горах, вкритих дикими хащами.

В ущелині напали на нього вовки. Аж шість їх було, здоровезних вовцюг, напрочуд сильних та великих. Псів в одну мить розірвали. Певно, подолали б й мисливця. Аж раптом щось як не загукає, як не завищить! Та ж таким несамовитим голосом, що й не розібрати: звір то, чи людина, чи страховище яке кричить? І найбільший з вовків покотився мертвий, вбитий з аркебузи²³². Решта – втекла.

Король обернувся – і остовпів. Такого ж бо й у сні гарячковому не могло примаритись. У хащах стояла істота, ще страшніша за той крик. Обличчя – крейдяне, очі витріщені, божевільні з жаху й аж зблідлі, майже до безкровності, з переляку. Роззявлені уста не можуть стулитись. Тільки тремтять. Однак, як король придивився, – немов щось знайоме у цьому привиді углядів. А привид головою притакує:

– Я це, – мовляв.

Була це красуня з Сідової гробниці! Зробила крок до короля й похитнулась. Дон Енріко отямився й підхопив її. А вона:

– Сіда, – шепоче, – я кохала. Все шляхотне, велике, героїчне кохала в ньому. І присягала, що ніколи нікому іншому не належатиме моє серце. На гробі його присягала. Але Сід був мертвий. А ти прийшов живий. І в тобі втілилося все те, що робило мені Сіда героєм моїх мрій. Тоді я втекла від тебе… від себе самої… Вирішила остаток свого життя прожити в диких лісах як пустинниця. Бо ж, прецінь, Сідові не зраджують!

Договорила і випустила дух. Серце не витримало переляку та радості спіткання…

За рік, у роковини смерті дівчини – наймення її король так і не довідався – з наказу дона Енріко було поставлено у бурґоському соборі статую. Хитро та мудро зробив її майстер-мавр. І крик-бо несамовитий, й риси обличчя зумів придати такі, що самі по собі й гарні, але жахом вкінець спотворені. Ця статуя мала нагадувати, що зрада перетворює в потворність навіть найгарнішу істоту. Пройшли роки. Люде забули і про безіменну красуню, й про короля дона Енріко. А статую за її роззявлені уста назвали «Papa-Moscas» (папа-москас), тобто «мухолапка». З неї зробили години²³³. А крик сповіщає, скільки пробило годин.

Сан-Педро де Карденья, рідне Сідове село, нині мале село у восьми кілометрах від Бурґоса. Естрельїта добре знає його. Знає також і те, що колись землі Сідові межували з землями її роду. І дівчині приходять думки, що, може, колись – у ті давні часи! – Сід заходив до її прапрадідуся… Заходив не як вславлений народний герой, а як сусід до сусіда. І говорили сусіди про те, про що й нині говорять сусіди в Сан-Педро де Карденья: про врожай, про холодну зиму, про гострі ледяні вітри, бо ж вони ще й нині вельми докучають взимку… відгадували по ознаках природи, яку віщують зиму: м’яку чи гостру? Може, й Сідові доньки приходили побавитись чи разом працювати – прясти, ткати – з її, Естрельїтиними, прапратіточками… І горда донья Химена, зломлена смертю дружини, перевізши цілою Еспанією тіло Сіда та уложивши його на вічний відпочинок у кляшторі Сан-Педро, приходила сумними вечорами, щоб розділити самітність з сусідкою-вдовою, Естрельїтиною прапрабабунею…

Обидві пряли або ткали, бо кастільська жінка ніколи не буває нечинною, якого б не була роду…

А надворі скиглив вітер і осінній присмерк накривав землю фіаловою імлою… Але сусідки-вдови не плакали, не нарікали. Не личить-бо вдовам героїв плакати над поляглими. Вони лише згадували, доповнювали свої згадки-спомини.

Говорили з пошаною про шляхетність, про геройські вчинки своїх чоловіків, про бої за свободу народу, про увільнення Еспанії від маврського ярма…

І ближчим – живим – ставав Сід від таких думок. Естрельїта полюбила його, немовби знала його справді живим, реальним. І от якось жива дійсність увірвалась до Естрельїтиних мрій: стрийко Лоренсо мусив вертати до двору королеви-регентки доньї Марії Крістіни. Того часу вона перебувала в Аранхуесі²³⁴.

– Добре ще хоч не в Мадріді! – зітхнув дон Лоренсо. – Але подорожувати влітку! В таку спеку!

– Поїду з тобою, – озвався вуйко Еугеніо. – Мені треба відвідати приятеля, патера Естебана. Він нині в Ескоріалі²³⁵. Розділений тягар – легший, а розділена подорож – коротша. – Естрельїта зі здивованням дивилась на вуйків, що нарікають на подорож. Вона, Естрельїта, хотіла б подорожувати ще й ще… Дон Еугеніо немовби відчув тугу дівчатка.

– Чому б нам не взяти з собою чіку? Це дасть їй змогу трохи побачити Еспанію!

– І тету Касільду! – всміхнувся дон Лоренсо. Донья Касільда де Медінацелі була кревнячка, сестра у других матері доньї Клари, Інес та Еугеніо. В родині не дуже шукали її товариства. Вже старша віком донья Касільда все своє життя прожила при королівському дворі. На своїх кревних, які жили на селі та займалися своїм господарством, вона дивилась з поблажливою погордою і називала їх в душі «пастухами» – «zagalos».

Нині донья Касільда була одною з найулюбленіших двірських дам Марії Крістіни²³⁶. Вся наскрізь просякнута правилами двірської етикети, вона була сліпо віддана королеві-регентці, яку обоє вуйки не любили головне за її тираністичну владу та за стремління завести при еспанському дворі австрійські звичаї.

В Мадріді не затримались довго.

Але справді гарні аранхуезькі сади зачарували Естрельїту.

Таких садів з чудовими рослинами, численними водограями, а головне, з силою солов’їв, які співали і вдень в густій тіні старих розлогих дерев, Естрельїта не могла собі уявити і в найчарівніших мріях.

Тета Касільда видобула у королеви-регентки дозвіл представити їй десятилітню Естрельїту, «майбутню двірську даму», яка «замінить донью Касільду, коли прийде на те час»… Дівчина була наперед поучена й знала, як має ховатися в притомності королеви. Справно виконала приписані етикетою двірські поклони. Не виявила жодної несміливості, якої сподівалася від неї тета Касільда, знаючи, що дівчина нічого, крім свого кляштору, не бачила. Але не уділила жодної уваги тому, що королева австрійським звичаєм подала їй руку до поцілунку. Коли ж донья Касільда пошепки звернула її увагу на хибу, якої вона допустилась, Естрельїта відповіла спокійно і голосно, пам’ятаючи, що «шептати в присутності чужих осіб чи в товаристві є проявом невихованості», що, прецінь, «дама дамі руки не цілує».

Королева, мабуть, була того дня в доброму настрої. Вона лише милостиво усміхнулась й зауважила, що з Естрельїти напевно буде «взірцева двірська дама», коли вона вже й нині так добре тямить приписи доброго виховання й двірської етикети.

– Але гордості тобі не бракує, доньє Естрельїто! – жартом озвалась до дівчатка королева. – Бачу, що ти дуже горда!..

– Як це личить кастільянці! – відповіла Естрельїта. – Бо кастільці – наші предки – боювали за свободу Еспанії. І разом з Сідом увільнили Еспанію від маврів.

Королеві, видко, не хотілось вдаватися у дебати з малою кастільянкою. Запропонувала доньї Касільді, аби пройшлась із дівчиною садами.

– Знайдете там дона Альфонса²³⁷, – промовила королева. – Донья Касільда представить тебе королю. – І додала трохи іронічно:

– Можеш його трохи навчити гордості! Це йому не зашкодить!

Королева дуже журилась тим, що її єдиний син й дідич трону²³⁸ не вдався в неї. Наскільки сама була гордовита, пишна та пановита, настільки малий король був простий, мовчазний та замкнений в собі. Більшість його вихователів намагались виховати його в дусі, милому королеві. Мучили його дотримуванням всіх правил етикети, нудили безконечними оповіданнями про величність еспанських володарів. Але мети своєї не досягали.

Хлопець ставав тільки що далі, то більш замкнений в собі, мовчазний та до всього байдужний. Було але і серед вихователів кілька таких, котрі жаліли завжди сумного хлопця. Ті дозволяли йому бавитись, як йому було до вподоби. Лишали його вільно проходжуватись садами, розмовляти зі садівниками і працювати на «власних грядках», бо малий король дуже любив квіти.

Саме того дня мав службу при королі такий людяніший вихователь. Тому діти мали можливість зазнайомитись вільно, без етикети, поки донья Касільда розмовляла з вихователем.

Перше вражіння, яке зробив на Естрельїту малий король, було, що цей блідий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом більш подібний на сироту, як на короля. Що ж сама вона була сиротою, то враз почула до нього співчуття, симпатію. Був це малий товариш. І схотіла зробити йому приємність, викликати усміх на його сумному обличчю. Найкраще буде, вирішила в думці, коли буду говорити йому про те, що сама знаю найкращого. Тому, не рахуючись з етикетою, ословила його по-камарадському на «ти» й почала:

– Приходжу до тебе з Бурґоса – знаєш? З рідного міста Сіда. Чи ти був там? Напевно, знаєш багато про Сіда? Але чи бачив ти його країну, його гріб? Чи уявляєш собі так, як я, як він там жив?

Дон Альфонсо був здивований таким виступленням. Так з ним ще ніхто не говорив. Мабуть, по-перше в життю почув себе дитиною. І чисто по-дитинячому відповів на питання питанням:

– А чому ти прийшла без мами?

Мабуть, таке питання прийшло йому в думку тому, що в його житті ніщо не діялось без розказу²³⁹ матері.

– Я не маю мами, – відповіла Естрельїта. – Вона давно вмерла. Сестрички в кляшторі казали, що нині моя мама – Діва Марія. А ти розумієш, що вона не може зі мною скрізь ходити, бо вона на небі!

Хлопець оглянув свою нову знайому й промовив несміливо:

– Чи ж схочеш зі мною приятелювати? Моя мама – звичайна королева й живе на землі.

– Це нічого! – вирішила Естрельїта. – Яка є, така є! Матері собі ніхто не вибирає. Мені здається, що ти добрий хлопчина. Буду з тобою приятелювати.

Так було нав’язано приятельство, якому було суджено тривати довгі роки. Але також з того дня зачалась ворожнеча доньї Касільди до «зухвалої дикунки». І ворожнеча ця протривала аж до смерти доньї Касільди.

Естрельїта часто відвідувала свого нового приятеля. Вуйко й тета Інес завжди брали Естрельїту з собою, коли мусили бувати при дворі. І діти гралися разом. Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, немов здоровішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не вмів вигадувати такі гри, як вона. А королева-мати дуже турбувалась слабим здоров’ям свого сина.

Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» – стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви²⁴⁰ – все, як «справжні».

Тоді їх пускали до великих басейнів-водограїв в королівських садах. А їх було досить, чи то в Аранхуесі, чи в Сан-Ільдефонсо²⁴¹, чи в Мадріді… «Каравели» виправлялись до «Нового Світу»²⁴² об’являти «нові землі»… Тоді малий Альфонсо був Колюмбом й керував своїми кораблями…

Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовану власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали.

Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба, прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!

Мали ще дивні гри, мотиви яких випозичили з історії. Але історії, яку собі уявляли по-свойому, по-дитячому.

Обоє, наприклад, дещо знали про те, що Феліпе ІІ²⁴³ хотіла «скинути з трону» принцеса Еболі²⁴⁴ – «tuerta»²⁴⁵, «одноока», яку мальовано на портретах з чорною паскою на оці. Мабуть, з дитячого віку була вже така нестримана та бойовнича та Анна де Еболі, бо стратила те своє око чотирнадцятилітньою дівчиною, шермуючи шпадою²⁴⁶ з юнаком-пажем.

Як саме це було з тим «скиненням з трону», діти собі ясно не уявляли. Найцікавішим в цій грі було те, що вона була заборонена. Отож, перш за все треба було грати так, щоб ніхто цього не бачив. А потім, була вона така чудернацька й весела! Коли знаходили таку вигідну для цієї гри хвилю, то майстрували, з чого могли, «трон Феліпе II» – Альфонсо звичайно сідав на цей трон. А Естрельїта, яка зав’язала собі око чорною стьожкою з коси, добре наміреним штурханцем скидала «Феліпе II» з трону так, що «його величність Феліпе II» летів сторч головою й розтягався на піску доріжки, сміючись на ціле горло. Але «Феліпе ІІ» мав гніватись на нечемну принцесу й мусив її ув’язнити в альтанці. Відбувалося це «ув’язнення» дуже весело і зі сміхом. Але не тривало довго, бо малий Альфонсо нудився без товаришки.

– Виходь вже! – кликав за хвилину приятельку. – Ти вже не принцеса Еболі! Будеш Ізабелею²⁴⁷, а я – Фернандо, й будемо боювати з маврами та брати від них Гранаду.

З «Гранадою» б ще дали собі раду: в садах було досить альтанок! Але як «брати» місто, яке ніхто не боронить? До того ж, як не вигадували, але не могли вигадати нічого, щоб могло зображати маврів. Якби ж була в садах кропива чи хоч будяки, то можна було б їх рубати. Але рубати іриси, троянди чи лілеї? На це рука не підносилась! Обом це видавалося великою «barbaridad» – варварством… Тому гру міняли. Альфонсо казав привести осідланого коника. Естрельїта сідала на нього. Була прецінь Ізабелею, але не в той мент, коли ця бойовна королева брала Гранаду, але коли «дон Енріко²⁴⁸, її брат, помирившись з сестрою, провадив її коня за узду при її від’їзді до Сеговії²⁴⁹», як про те розповідали підручники історії. Звичайно, цю «історичну урочистість» треба було відзначити у видимий спосіб. А що двір був в Аранхуесі навесні, то «Енріко з Ізабелею» бігли на грядки полуниць – тих прославлених «аранхуезьких полуниць», яким «нема рівних на світі». Але цей незрівнянний смак набували прославлені полуниці тоді, коли діти їх вибирали з грядок і їли «з руки», а не з кришталевих тарілочок. По цій «урочистості» мили собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалось вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополоскуючи собі руки по праці.

Було це справді дивовижно, що тета Касільда ніколи про це не довідалась. Інакше не допустила б ніколи більш Естрельїту до гри з доном Альфонсом.

Так минали для Альфонса та Естрельїти «щасливі дні Аранхуеса»…

Про Ескоріал²⁵⁰ Естрельїта, звичайно, чула, читала, вчила й бачила його на старих дереворитах²⁵¹. Але коли побачила його справді – гадала, що бачить привид, казку, яка раптом стала дійсністю, або страшний сон, як ті, що сняться людині, коли буває хвора.

Величезний замок – скорше ціле містечко, як замок, – встав перед Естрельїтиними очима, немовби виріс з землі – граніт з граніту – похмурий, суворий, як житло чародія, викликане до життя не працею людських рук, але таємним могутнім закляттям.

Нині не жило в ньому, як за старі часи, «сотки ченців, як королі, а король, як чернець», як писали про те старі літописи. Губляться в ньому ті кілька десятків ченців, що працюють в його архівах, та вояки і служба, що «охороняють» його. Нині є це лише величезна гробниця. Гробниця не тільки королівських гробів, але й бувалої слави й пихи.

Колосальна кам’яна постать св. Лаврентія²⁵², спершись на позолочений бронзовий рошт²⁵³, дивиться кам’яним зором в далечінь, немов виглядаючи, чи не іде похоронний провід з розпущеними по вітру прапорами, з духовенством та співами, щоб покласти до вічного відпочинку чергового члена королівської родини.