Вуйко Еугеніо знайшов монастирську школу-пансіон, який згодився прийняти маленьку – ані не шестилітню «Естрельїту», ще не дорослу до шкільного віку – у глухому куточку південної Франції, де Русільйон межує з Гасконью173. Було це так близько від еспанських кордонів, що більш нагадувало Еспанію, як Францію. Говірка сільського й містечкового населення була ближча еспанській мові, як французькій. На ярмарках, де циганів бувало не менш, як в Андалузії174, рахували на «дуроси»175, хоч платили франками. Та й цигани ті були не брудні французькі «романішелі»176, але звичайні, як кожний інший177, ремісники: ковалі, кошикарі, ножарі, що самі виробляли ножі, серпи й коси, що їх продавали. Жіноцтво циганське переважно продавало «баньюельо» – оладки, що виробляли їх тут же, на місці. Пекарки-циганки у чистих попередницях і хустках торгували цілою родиною. Жінка пекла оладки, чоловік мішав кописткою178 тісто й відбирав гроші, а діти підкладали топливо до переносної залізної печі. Не бракувало і старих циганок-ворожок, що продавали різне лікувальне зілля та ворожили з руки і з карт. Молоденькі циганські дівчата танцювали та співали пісень. По більших містах бували також і бої биків – коріди, дуже улюблені населенням. І коли французька влада схотіла була їх заборонити, вибухло правдиве «повстання» інакше мирного населення.
Дон Еугеніо вибрав цей кляштор не тільки тому, що цей куток землі так нагадував Еспанію. Мусив-бо шукати такого пансіону, де б згодилися приняти п’ятилітню Естрельїту, бо не було куди її подіти: у себе не міг її мати. Наймолодша ж його сестра, а тітка дитини, була ще сама 10–12-літньою дівчиною й вчилася у пансіоні «Sacré Coeur» в Парижі. Ніде не хотіли брати малу Естрельїту. Була занадто мала. Опікування такою дитиною вимагало праці і часу, на які не було розраховано в жадному пансіоні.
Естрельїті кляштор видався «справжнім раєм» по сумному, мовчазному бабуниному домі на Волині, з завжди спущеними заслонами, бо бабунині хворі очі не зносили сонця, з пахощами «запашних свічечок», які палились, щоб «освіжити повітря», бо бабунині ревматизми не зносили протягів та холоднішого повітря.
Бабунин дім нагадував більш гробницю або каплицю, в якій виставлено перед погребінням небіжчика, як дім, у якому жиють живі люде.
А й ті люде, що жили у бабуниному домі, були такі інші від решти світу! Були це колишні бабунині товаришки з молодих літ, нині самітні старі панни чи бездітні вдови, які не мали більш нікого на світі. Тож «Борковська пані-дідичка» приняла їх «на досмертя» до свого дому. Місця в ньому було досить, жити з чого – також не бракувало. Тож не дуже оглядалися на те, скільки осіб сідає до столу.
Був це «світ западаючий», вмираючий, у якому не було місця дитині – новому майбутньому життю…
Найбільш тішило Естрельїту, що здихалась своєї виховательки mademoiselle Hortense, яка від ранку й до вечера нагадувала дитині, «чого не слід робити». Ще й вночі будила пильна вихователька свою вихованку, привчаючи її «спати слушно», не скорченою, щоб «тіло могло вільно розвиватися». Бігати дитині було заборонено. Тупотіння дитячих ноженят турбувало хвору бабуню та її старих приятельок, серед яких завжди була якась недужа. Тому завжди говорилося про пригрівки, «декокти»179, лікувальне зілля, якщо не читалося вголос якусь старовинну книжку, між тим як все товариство, сидючи коло столу, пильно вишивало «гобелени» або «по тюлю», в’язало чи робило якусь іншу забарну – й непотрібну – «ручну працю». Був це старий поміщицький світ, який вмирав. Нині в кляшторі Естрельїта цілими днями могла бігати в великому саді, могла сміятись, голосно співати, гратись. І який же був він гарний, повний квітів, цей монастирський сад! Такий радісний, такий неподібний до її «дитячої кімнати» у бабуні! Кімната, яка нагадувала більш келію Савонароли180, як дитячий покій, з тяжким дубовим столом без убрусу, великим образом «Семиболісної» Святої Діви та полицями образкових книжок, якими mademoiselle Hortense бавила свою вихованку та вчила по образках чужій мові.
Правда, були в покої й полиці забавок. Але що робити з опукою181, якої не вільно кидати? Як гратися з механічними звірятками, коли їх не можна «пускати», бо це робить галас, неприємний mademoiselle Hortense?
Бавитись ляльками було Естрельїті заборонено, так само як гратись з «начинням», яке так люблять малі дівчатка.
Ці забавки могли б «пробудити в дитині родинні інстинкти». А їх Естрельїта не повинна була мати, бо бабуня твердо вирішила – немовби цілком забула про еспанського вуйка-опікуна, – що дівчина, як доросте, стане черницею.
– Чернеча регула182 – єдиний приятель того, хто не має нікого на світі! – казала бабуня.
– Матері дитина не має. Батько її вирікся. Я – довго вже не буду на цьому світі. Най же ліпше дитина не зазнає ані зрадливих радощів світу, ані його пекучих болістей. Най іде до кляштору. Там знайде принаймні тривалий мир та спокій за кляшторною стіною.
Дівчинку в бабуниному домі доглядали, навчали, виховували, дбали, щоб була здоровою. Естрельїта мала все, крім вільного повітря та сердечного тепла. Мала все, за що можна заплатити… Єдиний явний промінь сердечности знаходила, коли їй щастило вирватись з «панського будинку» й втікти до баби Северини, що доглядала дріб у маєтку.
Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зіллям, розвішаним пучками і пучечками по стінах. Баба Северина була «зілійниця»183 й вміла лікувати.
Перед темною іконою у срібній «шаті» висіли на шовкових ниточках гарно мальовані писанки і світилась лампадка – червона і тепла. Немов горіло офірою живе серце Северини, яка собі вже нічого не бажала від життя. Сама баба Северина ходила завжди одягнена у темно-гніду – однакової барви з її обличчям – одежу. Немовби її всю вирізьблено з одного шматка темного дерева. Тільки рукави сорочки, не вишивані, а лише вимережані, були такі білі-білі, ніби на те, щоб підкреслити темну барву решти.
На небарвленій, завжди такій чистій підлозі бабиної кімнати розстелено було домоткані «ряднинки». Над ліжком – припнута червона картата плахта.
– До шлюбу в ній ішла, синцю! – зідхала Северина, дивлячись на плахту. Казала «синцю» всім, однаково і хлопцям, і дівчатам, старим і молодим. Стара знала безліч казок. І не «про красуню з золотим волоссям» чи про принцесу, що носила ослячу шкіру, але про те, звідки взялися на світі дикі гвоздики, чому жайворонок летить до сонця, чому чайка – «татарська душа» – все про «кни-ги! кни-ги!» кричить, нагадує.
Навесні у баби Северини аж лящало від щебетання. То на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриночках було повно «потяток»: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все те – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, – вітало весну і життя. А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок, бо була це «заливна лука», яка ішла аж до потоку.
Коли баба Северина по-перше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія. Ранком того дня Северину возили «нетачанкою»184 до містечка, до церкви. Повертала баба урочиста й посвятна, з двома просфорами. Половину одної давала Естрельїті, довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б «мала зглянутись на сирітську долю».
Другу половину просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихітки. Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом й пила чай з хлібом і медом.
Цукру баба Северина ніколи не вживала:
– Він – грішний! – була твердо переконана. – Його крізь собачі кості перепускають!
Діставала шматок хліба з медом і Естрельїта. І який же смашний був цей хліб!
Напившись чаю й прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні своїх потяток зі всіх скринь, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накрішена друга просфора, сипала «свячене на Маковія» зілля: полинь, деревій, китички проса. Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і, ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити своїх пташенят, простягнувши наперед себе руки, баба «виводила» з хати потяток, примовляючи:
Як не бачу я вікон, ні дверей,
Най не бачить ворог моїх курей!
Ані шулика, ані ласиця,
Ані шкідливий звір, ні птиця,
Геть від нас хвороби, лихо!
Наше місце свято, в нашому краю тихо!
Коли всі пташата були на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри» й заклинала:
Тоді сипала навхрест «маковійське зілля» й крихотки просфори, промовляючи:
Святий Аврам на зілля орав,
Мати Божа поливала,
Людям на потребу благословляла.
Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здорові» та щоб було їх «як маку».
Для баби Северини вся природа була жива і посвятна. Борони Боже, щоб хтось при бабі плюнув у вогонь! Тоді вона гасила «сплюгавлену ватру», дочиста вигрібала увесь жар і закопувала його. А новий вогонь розпалювала від своєї лампадки, переносючи його «страсною свічкою» з зеленого воску (тобто свічкою, яка горіла у Страстну п’ятницю), що її принесла зі «святого Київа» з прощі у Лаврі.
Ранком, набираючи з криниці «ще не почату» воду, баба «віталася» з нею:
Доброго ранку, водо-Ульяно,
Земле Тетяно!
Доторкалась кінцями пальців землі в низькому поклоні.
Віталась і з новим місяцем, називаючи його Володимиром. Коли ж зривався вітер, умовляла його:
Вітре-Дмитре! Вій до того краю,
Де нікого не маю!
Якось навесні, разом з потятками, об’явилась у баби Северини чорнява дівчинка Маруся, одного віку з Естрельїтою. Старенька вклала Марусину ручку до Естрельїтиної руки, погладила обох по голівці й промовила:
– Тож я пійду яєчка вибирати! А ви, голуб’ятка, грайтеся гарненько. У обох вас, сиротятка, одна тепер матінька – Цариця Небесна. Тож любіться, як сестрички.
І тільки у старої Северини в товаристві сільської сирітки Марусі Естрельїта по-перше впізнала радість з забавок та просту сердечну ніжність. Ті чудові забавки робила їм бабуся: лялечки з маківок, ложки з капустяного листя, відерця з огірків-«жовтяків», перерізаних упоперек та видовбаних зсередини…
Порозумівались малі подружки дивною мовою, мішаниною української з французькою, з домішкою польських та чеських слів. Чеським словам навчилася Естрельїта від своєї пістунки, чешки Гати, яка замінила померлу Санчу. Чехів було на Волині багато. Але mademoiselle Hortense не дуже дозволяла, аби Естрельїта бавилась з тою, на її думку, «некультурною жінкою». І була це велика прикрість для Еcтрельїти. Бо вона любила простосердешну, ласкаву Гату. Крім того, Гата також, як і бабуся Северина, знала багато цікавого: веселих казок, пісень та різні приказки. І Естрельїта швидко навчилась від Гати приказкам, як «пече пекарж гоуски, ущіпує коуски, пекаржка му помага, ущіпуі оба два» або про горобця, що «сидить на даху» й «шиє боти зе гроху»186.
Естрельїту вчили тільки французької мови і тільки цією мовою з нею говорили, бо бабуня мріяла віддати її до кляштору «Sacré Coeur» в Парижі. Але від прислуги – а головно від баби Северини – дівчинка навчилась мови української. Польської привчилась від бабуниних приятельок, з якими пані Теофіла говорила тільки по-польськи. Російської мови не чула. Її не вживалося майже на селі, а в домі вдови по польському повстанцеві не було кому говорити нею.
Естрельїта досить швидко навчилась Марусиним пісням про «Дощик», «Огірочки» та «Журавочку». Сама ж навчила Марусю французьким пісням. Найліпше співалося обом дівчаткам:
«Frére Jaques, frére Jaques, dormez vous?..»187
І годинами виспівували рефрен пісні, що наслідує дзвони:
– Dinc-din-do!
Аж Северина крутила головою:
– Ач, розкумкалися, як жабки на дощ! А ну, гиля! На ставок, коли заманулось жабок удавати!
На Різдво – в цей день святкували Естрельїтині іменини188 – бабуня схотіла зробити внучці особливу радість. Запиталася, чого б собі бажала іменинниця? Що їй подарувати?
– Подаруйте мені, бабуне, Марусю! Най буде мені за сестричку! Але за «справжню!». Най живе у нас, най спить зі мною, най буде завжди у нас!..
Довелось докладно висвітлювати, хто така Маруся, де та як пізнала її. Покликано Северину, яка прийшла урочисто, з мережаною хусткою в руках і в новому шовковому очіпку. Зі всіх служащих у маєтку одна тільки Северина не цілувала руку пані дідички. Зате ніхто, крім пані дідички, не називав бабу Северця!
Результатом Естрельїтиного прохання було, що Маруся переселилася до «панського будинку», мешкала з Естрельїтою, вчилася французької мови, а Естрельїта дістала дозвіл вільно і без перешкод ходити до бабусі Северини…
І от стали «минулим»: Маруся, і бабуня Северина, і стара оселя… Зникло все, як сон…
Нині Естрельїта починала свій день не поцілунком бабуниної руки, що пахне «Violettes de Parme»189, а службою Божою в каплиці. Там, у бабуні, також була каплиця. Але Естрельїту водили на службу Божу тільки в неділю і у свята.
Замість нудних навчань mademoiselle Hortense – завжди усміхнені черниці оповідають прецікаві речі, яких, здається, ніколи не наслухаєшся. Показують баревні190 образи, на яких намальовано «все, що є на світі!»: звірі, птахи, квіти, рослини… і як Бог світ створив… і як Ісусик у печері народився та від лихого Ірода-царя тікав на ослику до Єгипту… далеко-далеко!
На інших, знов, намальовано Histoire de France: поганські жерці у білих шатах, славний Верцінгеторікс191 з довгим волоссям, заплетеним у коси, як у дівчини. Естрельїта вже знає, що він воював з Цезарем, який «був поганин і забив багато-багато людей та відбирав їм їхню землю».
Був там і король Кльовис192, що перший охрестився. І другий король, завзятий вояк Даґобер193, що так поспішав до бою, аж одного разу одяг штани на руба194…
Але найбільш подобалася Естрельїті «L’histoire Sainte des anciens», як тому казали дівчата: «Святе Письмо стародавніх». Тобто старогрецька та староримська міфологія. Про жодних святих, ані про Ісусика у тому «стародавньому Святому Письмі» не було мови. Говорилося там лише про богів та богинь. Мати Марія Маргарита, яка тому навчала, казала дівчатам, що ті боги богами не були, бо бог тільки один. І було дуже тяжко зрозуміти, хто ж то були, ці боги, що богами не є?.. Але на образках у книжці вони були такі гарні!.. А мати Марія Маргарита казала, що кожна справді освічена людина повинна про них знати, тому й навчають цьому у школі195.
Естрельїті дуже подобалися ці «боги, що богами не є». Прийшла до свого власного переконання, що ті боги є чимось таким, як добрі феї-чарівниці у казках. Вона плела вінки і вішала їх на найгарніших деревах кляшторного саду в дар «богам, що богами не є»…
Сестра Анжеліка, яка вміла дуже гарно креслити і малювати, креслила у класі на чорній дошці котика, як п’є з мисочки молоко. І говорила, як називається «котик» по-французькому, як по-еспанському й як по-латині. Потім казала, як у тих мовах називається «мисочка», а як треба сказати «п’є».
По сестрі Анжеліці мати Марія Магдалена казала, як все те зветься по-італійському. А сестра Мехтильда, немовби не хотіла залишатись позаду, додавала, як все те сказати в мові англійській та німецькій. Ці дві мови були дуже тяжкі. Але вихованки-англічанки – їх було п’ять – та американки, тих було вісім, сперечалися й казали, що, навпаки, англійська та німецька легкі мови, а тяжкі – французька, еспанська, італійська та латинська.
Була це дуже весела і цікава гра, дарма що це називалося «вченням»…
Естрельїта була ще дуже мала, тому до жодної класи не належала. Але коли хотіла, могла також бути у найменшій, першій, класі й могла також слухати разом з іншими вихованками.
Коли привезено її до кляштору й, переодягнену до темно-синього однострою з чорною попередницею, приведено її до класи, чекала на малу «новеньку» дивна несподіванка.
Сестра Анжеліка поставила перед «новенькою» найменшу доти вихованку кляштору, мексіканку Нієвес Гонзалес, семилітку. І всі не могли досить надивуватись подібності обох дівчаток. Та сама постава, риси обличчя, погляд, барва волосся, очей… Навіть «природній знак» – гніда плямка на підборіддю, збоку, у Естрельїти – справа, у Нієвес – зліва.
– Може, кревні? Віддалені, що ніколи раніш не бачились? Звідки ти, Естрельїто?
– Від нас… з дому!
Але де було те «від нас», то вже тяжко було висвітлити!
О проекте
О подписке