Впали роси на покоси

Вірш Дмитра Павличка

Музика Олександра Білаша

 
Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо;
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо.
 
 
Згинуть роси, як над світом
Сонечко зійде багряне.
Крапля крові самоцвітом
У його промінні стане.
 
 
Білі роси – то кохання,
Що живе лиш до світання:
Кров, що в сонці не поблідла, –
То любов правдива й світла.
 

«Не можу і не маю права гнівити Бога, адже й справді він дав мені поетичний дар, – щиросердечно визнавав Дмитро Павличко. – Якщо ж говорити про першу пісню (а їх було відразу дві), то нею став твір до кінофільму київської кіностудії імені Олександра Довженка «Роман і Франческа», знятий 1960 року режисером Володимиром Денисенком. Тексти, які стали піснями, а це пісня Романа «Впали роси на покоси», і пісня Франчески «Чайкою в морі любов моя літає», яку співала українською Людмила Гурченко, були написані ще у 1958–му».

Фільм вийшов на екрани у тому ж 1960 році. Пісня Романа «Впали роси на покоси» дала Олександрові Білашу віру в себе як у композитора. Згодом він почув уперше свій твір, як його співали десь в помешканні. Це просто ошелешило: його пісню співають прості люди! Якось Олександра Івановича підвозив таксист, і біля кінотеатру, побачивши афішу фільму «Роман і Франческа», почав наспівувати «Впали роси…» «У Саші перехопило дихання, він жахнувся від думки, що водій упізнав його, – ділилася своїми спогадами дружина композитора Лариса Остапенко. – Але помилився. Тоді не втримався і запитав: «А ви знаєте, хто написав цю пісню?» Таксист відповів досить круто, тобто триповерховим матом, літературно воно звучить приблизно так: «А навіщо мені знати?!» Олександр Іванович той епізод часто згадував пізніше під час творчих зустрічей і авторських виступів на сцені. З тим таксистом вони здружилися, і він завше зупинявся, коли бачив мого красеня – розхристаного, з розкуйовдженим волоссям, трошки напідпитку, але щасливого – і здаля кричав: «Олександре Івановичу, куди вас підвезти?»

Кожна пісня Олександра Білаша має своє обличчя. Її не сплутаєш із творами інших композиторів, але дивина його мистецької самобутності полягає в тому, що, маючи певні спільні риси, його солоспіви й хори зовсім несхожі один з одним. В кожній пісні, в кожному його творі відлунюється українська мелодика, є щось сонячне, іскристе, віртуозне, побудоване на звичайній для автора елегійній основі.

«Завдяки «Роману і Франчесці», як і «Карнавальній ночі», я відчула насправді, що таке любов народна до актора, – говорила Людмила Гурченко. – Якщо нині прийнято відносити свої зіграні ролі в певних фільмах у першу п’ятірку чи десятку, тобто виокремити найкраще, то я ж «Романа і Франческу» виділила окремо. Цей фільм особливо дорогий для мене і стоїть він осібно від всього іншого. Найбільше приємно, що мене запросили до Києва тоді, коли інші студії не запрошували. Могли ж цього не зробити. І хтозна якою була б моя доля… Усі відзначали, що музика Олександра Білаша просто прекрасна. А які чудові слова Дмитра Павличка до пісні Романа «Впали роси на покоси».

«Я любив Олександра Білаша, дуже любив. Любив як людину. Він був веселий. Він не вмів згинатися ні перед ким, – зізнається Дмитро Павличко. – А які він писав вірші! Нам ще варто відкрити для себе Білаша – поета! Сашко, як ніхто інший, розумів ціну слова. І я любив Білаша за його людську натуру. Любив його як композитора. Не так за пісні, як за симфонічну та оперну музику і музику до кінофільмів. Його пісенна творчість для мене була дуже дорогою. Я пишався його музикою на слова Михайла Ткача та Івана Драча. І Василя Юхимовича. Це велике щастя було мати такого великого друга і великого композитора».

Гуси-лебеді

Вірш Богдана Стельмаха

Музика Богдана Янівського

 
Їхав – обіцяв повернутись, прийти
ти…
Ой, не міг прийти – ніч свою знайти
встиг…
 
 
гуси – лебеді в синій вересень,
ладо з ладою за розлукою,
гуси – лебеді біле пір’ячко,
ладо з ладою
жаль
мине
 
 
білий лебідь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль
жаль
білий лебідь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль.
 

З композитором Богданом Янівським його львівський тезко поет Богдан Стельмах познайомився, коли той повернувся з армійської служби, 1967 року. Якраз тоді Янівський досить плідно працював, пишучи музику для театральних вистав. У нас в той період народилися такі пісні, як: «Сум Афродіти», «Є на світі казка», «Верховинська колискова», «Голубівна», – згадує поет Богдан Стельмах. – Богдан працював у музичній редакції Львівського обласного радіо. Тож ті пісні швидко записувалися і ширилися по світу. Потім з’явилися «Гуси – лебеді».

Треба визнати, що ініціатором і натхненником її написання був популярний львівський співак 1960-х років Теодор (усі його називали скорочено – Тео) Мороз. Так ось він нам з Янівським наспівав сербською мовою прекрасну мелодію з такими ж милими словами. Я й досі достеменно все пам’ятаю і можу повторити, єдине: чую її з голосу Тео.

Ми з Богданом Янівським вирішили зробити український варіант цієї пісні. У мене відразу ж народилися слова, а композитор зробив до них обробку з тієї мелодії, яку нам виспівав Тео Мороз. Звісно, не сподобатися слухачеві вона не могла. Її записали на Львівському обласному радіо і вона мала шалену популярність. Й досі мій колега Ігор Калинець, згадуючи той час, наголошує, що наша з Богданом Янівським пісня «Гуси-лебеді» – це були львівські «Шербурзькі парасольки». Досить вдало зазвучало в нашому творінні старослов’янське слово «лада». Ладо – лада, в розумінні: коханий – кохана.

Першими заспівали популярні львівські співаки Тео Мороз і Леся Боровець. Треба визнати, що Тео досить мило картавив, був приємним і шляхетним чоловіком. А ця картавість навіть додала якогось особливого шарму пісні. Потім з Янівським ми написали для нього «Сиве крило», яку він співав також з Лесею Боровець. Досить швидко «Гуси-лебеді» перелетіли океан і зазвучали на Американському континенті: у США та Канаді, а невдовзі повсюдно у тих світах, де живуть українці. Значить, вартувала того!»

«Богдан Янівський довіряв мені всі свої прем’єрні пісні, – каже співачка Леся Боровець. – У нього саме почався досить плідний період співпраці з його тезкою Богданом Стельмахом. Пісні народжувалися в них, немов гриби після дощу: одна краща іншої! «Не забудь», «Є на світі казка», «Сум Афродіти», «Верховинська колискова», «Гуси – лебеді», «Калини квіт», «Сиве крило»… Склалися у мене досить приязні стосунки й з Богданом Стельмахом, надзвичайно талановитим і обдарованим поетом. Йому вдавалося бути піснетворцем разом з Мирославом Скориком, Володимиром Івасюком, Ігорем Білозіром, звісно, й з Богданом Янівським. Жодного промаху, всі пісні геніальні, всі стали шлягерами. Треба сказати, що упродовж багатьох десятків років моїм голосом звучали пісні Стельмаха – Янівського у виставах львівського театру Марії Заньковецької, адже не таємницею є те, що обидва досить плідно співпрацювали з різними українськими театрами, зокрема з нашими заньківчанами. Серед пісень, які написали два Богдани – Янівський та Стельмах, багато було дуетних, тому мені доводилося їх співати з різними львівськими виконавцями. Варто визнати, що від цього ті твори лише вигравали. «Гуси – лебеді» я співала з обдарованим солістом львівської філармонії, на жаль, давно уже покійним Тео Морозом. «Не забудь» співала з В’ячеславом Соколовим, «Сиве крило» – з Ігорем Левенцем».

Два кольори

Вірш Дмитра Павличка

Музика Олександра Білаша

Аранжування Едварда Раковича.

 
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками.
 
 
Приспів:
 
 
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
 
 
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливі і сумні мої,
Щасливі і сумні мої дороги.
 
 
Приспів.
 
 
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя,
І вишите моє життя на ньому.
 
 
Приспів.
 

Високосний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР (тоді парламентську залу використовували для компартійних та молодіжних зібрань) сидять і нудьгують композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. Роздивляються навкруги, вишукуючи вродливі обличчя українських красунь – делегаток. Раптом погляд Білаша на мить зупиняється від побаченого: попереду сидить красиве Боже створіння з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі – червоні троянди, такі яскраві, що виїдали очі! «Бачиш оту жіночку? – спитав він Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне і чорне…» «Червоне – то любов, а чорне – то журба», – відповів експромтом Дмитро Васильович.

Поет побачив перед собою гарні плечі гарної жінки. Це була тодішня ланкова – кукурудзівниця села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше вона стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором наук). Люба – буковинка і на з’їзд приїхала в маминій, а може, й бабусиній шаліновій чорній хустці з великими червоними трояндами. Поєднання чорного і червоного кольорів ніби кричало з хустки красуні і кликало композитора і поета.

І Дмитро Павличко нагадав собі такі хустки у його Стопчатові, що у Косівському районі на Івано – Франківщині. Нагадав і вишивані сорочки, в яких сам ходив. Окрім цього, хустка Люби навіяла спогад про батькову улюблену пісню, що вишита хустка любить молдаван. Від тих спогадів поет на тому з’їзді на колінах написав першу строфу: «Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними, Червоними і чорними нитками…»

І відчув, що написав важливі слова. Про це повідомив своєму другові: «Сашо, пишеться пісня!» Прочитав йому написане. Білаш від почутого запалився і підскочив. Щоб піймати той дух, який був коло творців і мав надихнути, вони відчули що в з’їздівській залі це не вдасться. Вискочили з «урочистості» й поїхали до Будинку творчості композиторів у Ворзелі, що під Києвом. Саме тоді Білаш мав там свою кімнату і перебував певний час на відпочинку. Звісно, що для праці та натхнення стояв рояль, і пісня народилася за півгодини. Заспівав її сам маестро Олександр Білаш.

Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було. А ось у тексті знайшли «блуд». У строфах «Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому…» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що – з тюрми повертається?» Художня рада відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо.

Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмитро Гнатюк, адже був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до комуністичних «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу і його подачі. Пісня досить швидко полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди…

Задивляюсь у твої зіниці

Вірш Василя Симоненка

Музика невід. автора

 
Задивляюсь у твої зіниці,
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
 
 
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
 
 
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
 
 
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
 

Нині складно зрозуміти, як так сталося, але автор музики до пісні–гімну Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці» залишився невідомим. Збігають роки, пісня звучить, а так ніхто і не зізнався, що він народив ще один шедевр і поставив ще один вдячний пам’ятник Василеві.

Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне звучить багатомільйонною тривогою за рідну неньку. Складно навіть передати ті почуття, які він відчув, написавши готовий текст. Як і складно передати те, що б Василь відчув і що б писав, живучи у нинішні дні. І якою він би бачив свою Україну. Чи сприйняв би її!? Чи знову йшов у бій за «її життя, її права»!?

У поетичній спадщині В. Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині («Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна» та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне підґрунтя майже всієї громадянської лірики.

Поезія Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці…» починається рядком, який налаштовує на зустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана – Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, якою пишається, заради якої творить. Гордо й відверто заявляє поет, що Батьківщина для нього – найважливіша, хоч і говорить він про це рідко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі». Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі найсвятішого образу матері з образом Батьківщини.