В наше місто приходить весна

Вірш Миколи Сома

Музика Оскара Сандлера

 
В наше місто приходить весна,
А з весною приходить кохання.
Квітка серця твого чарівна
Розкривається, наче світання.
 
 
Приспів:
 
 
Ти – весна моя, ти – краса моя,
Рідне місто – ти любов моя!
Я твою красу наче квіт несу навіки,
У життя несу.
 
 
Кожна квітка шепоче «люби»,
Кожне серце співа на бульварі.
А над нами летять голуби,
Що зійшлися навіки у парі.
 
 
Приспів.
 
 
В наше місто летять солов’ї,
І весну заколишуть піснями,
Перші сливи, твої і мої,
Зацвіли молодими садами.
 
 
Приспів.
 

Як красиво і чарівно у нашій столиці у травні, коли цвітуть каштани: диво з див! Мабуть, не випадково 1965 року Київська кіностудія імені Довженка зняла ліричну комедію «Місяць травень» з життя столичних студентів. Кінокомедія розповідає про молоду студентську сім’ю, якій кохання допомагає долати всі життєві труднощі.

На екрані старі тролейбуси на Хрещатику, цнотливий центр, готель «Москва» (нині «Україна»), Палац Спорту, метро на гірку – на Печерськ… і повсюдно багато – багато зелені!..

Режисер Григорій Ліпшиць і сценарист Фелікс Миронер зуміли запросити для запису титульної пісні популярну співачку того часу Майю Крісталінську, яка чудово виконала «В наше місто приходить весна» українською!

Правда, у титрах прізвище співачки не вказане, на той час подібна практика була поширена, на авторські права виконавців мало хто зважав… Що цікаво, фільм знятий російською мовою, а пісня – рідною!

Досить неприродно, чужою мовою розмовляють Микола Яковченко (у ролі коменданта гуртожитку) і Нонна Копержинська (вона ж Секлета Пилипівна з екранізації «За двома зайцями»).

Вірш до пісні написав український поет Микола Сом, а музику – Оскар Сандлер, автор легендарної дитячої колискової «Заходить до хати»… Картина «Місяць травень» спеціально була випущена на екрани 1 травня того ж 1965 року.

Що ж до Маїй Кристалінської, вона була перлиною виконання задушевних пісень радянської держави 1960–1980–х років. Її голос був кожному настільки рідним, милим і затишним, що глядачі на концертах відчували себе маленькими дітьми. За цей дар співачку називали «матусею естради». Лише обмежене коло друзів та рідних людей знали, чому так сумно звучить її голос, чому виконує лише сумні пісні. Мало хто знав, що незмінна косинка на шиї співачки – не талісман, не новомодна вигадка, яку відразу почали копіювати багато жінок тодішньої держави, – вона приховувала величезну людську трагедію. Чверть століття співачка прожила, чекаючи неминучого фіналу. Вона виходила на сцену щоразу як востаннє, віддаючи глядачеві себе і свою ніжність без залишку. Ніхто й подумати не міг, що в цих величезних сумних очах ховалася страшна таємниця – невиліковна хвороба. У неї лікарі виявили пухлину лімфатичних залоз (лімфогранулематоз). Але навіть це не змогло перешкодити її щастю. Майя Кристалінська не була сліпучою красунею. Але всі, хто перебував поруч з нею бодай хвилину, відчували її рідкісну привабливість, світлу ауру, надзвичайну жіночу м’якість. І дивовижний голос, яким співала її душа. Слава Богові, що дав нам можливість нині слухати у виконанні співачки кілька пісень українською мовою, в яких зовсім не відчувається жодного акценту. Для неї писали навіть Андрій Малишко та Платон Майборода. Видається, що їх виконавиця – корінна з діда – прадіда щира українка!

Хоч доля відвела Майї Кристалінській усього 53 роки земного життя (померла у 1985–му), й досі голос великої співачки стає таємниче незбагненним і неповторним. Вслухаючись в нього, розумієш, якою має бути людина – великодушною, глибокою і з величезним серцем любові! На превеликий жаль, не доспівала, не долюбила…

Відлуння твоїх кроків

Вірш Володимира Вознюка

Музика Володимира Івасюка

 
Твої кроки мій забрали спокій –
Ти від мене йдеш в осінню ніч.
Я ж у мріях біля тебе, збоку,
Віями торкаюсь пліч.
 
 
Приспів:
 
 
І плине час білим птахом в чисту голубінь,
Чому це нас роз’єднала тиха далечінь?
Скажи, чому на моїх вустах є тінь журби,
Луну одну залишив для мене ти?
 
 
Те відлуння в моє серце б’ється,
І воно спішить за ним услід.
Стихнуть кроки, та не стихне серце –
Жду тебе з далеких літ.
 
 
Приспів.
 

Пісню «Відлуння твоїх кроків» уважають одним із найкращих творів композитора Володимира Івасюка. Автор називав її типовим українським романсом. Поетові Володимиру Вознюку вдалося написати вірш всього за день, а її знають і люблять вже не один десяток років. І хоч пісню переспівали популярні співачки різних часів: Лідія Відаш, Людмила Артеменко, Софія Ротару, все ж Володя Івасюк на початках хотів довірити її долю солістам ансамблю «Смерічка» Левка Дутковського Василю Зінкевичу і Назарію Яремчуку. Згодом композитор зрозумів, що лише жіночий голос здатний «зробити з неї шедевр», тільки жінка зможе зворушливо виконати її… Задушевна, вишукана мелодія, милозвучні слова одразу запали у людські серця, і на довгі–довгі роки пісня стала популярною. Автора вірша «Відлуння твоїх кроків» Володимира Вознюка знають у мистецьких колах ще й як директора Чернівецького літературно – меморіального музею Ольги Кобилянської.

А все почалося теплої, золотистої осені 1969 року. «20–річний Івасюк в одному з туристичних походів познайомився з моїм товаришем Миколою Коломійцем (нині він живе і працює на Хмельниччині). Цікаво, що і я, і Микола вже тоді (а навчалися ми на третьому курсі філологічного факультету Чернівецького університету) писали вірші, – каже поет Володимир Вознюк. – Микола запросив Володю до себе в гості. Ми мешкали в одній кімнаті студентського гуртожитку на вулиці Островського (тепер вулиця названа ім’ям Сіді Таль). Володя приніс готову музику і запропонував написати слова до неї Миколі. Потрібне композиторові поет не зміг народити, і Володя запитав мене, чи не зміг би взятися за текст. Він мені сказав, що хотів би бачити у вірші. Я записав музику на свій магнітофон «Весна», який у ті роки серед молоді вважався ледь не останнім «писком» моди і техніки. Слова написав за день, а наступного показав їх Володі. Той, прочитавши, відразу сказав: «Старий, тобі це вдалося зробити!» Ось цей майже перший варіант і співається досі.

У мене пісня починалася так: «Впали кроки і забрали спокій, Ти від мене йдеш в осінню ніч…» У записах же чомусь з’являлося інше – «Твої кроки мій забрали спокій…», де вже у першому слові «твої» спотворювався наголос. Ще Володя ніяк не міг второпати зміст останнього рядка першого куплету, тому запитав: «А як можна збоку віями торкатись пліч?» Я йому пояснював, що це дуже просто: хлопець вищий своєї коханої дівчини, яка йде збоку і віями торкається його пліч. Але пісня писалася для чоловічого голосу, хоч нині вона популярна і улюблена з жіночої подачі. Так і було в першому варіанті: «Скажи, чому на вустах моїх є тінь журби, Луну одну залишила мені ти?»

Володя хотів її запропонувати Володимирові Голубу (був колись такий популярний співак, згодом він емігрував за океан). Могли «Відлуння твоїх кроків» заспівати Василь Зінкевич з Назарієм Яремчуком. Зберігся лист Володі, датований 26 жовтня 1969 року керівникові «Смерічки» Левкові Дутковському: «Якщо маєш потребу в нових піснях, то я вишлю тобі її (можу зробити оркестровку). Напиши мені, чи маєш добрий голос (тенор), на який я міг би розраховувати. Пісня називається «Відлуння твоїх кроків».

Прем’єрне виконання пісні Володя довірив своїй першій співачці Лідії Відаш. Час підтвердив, що він не помилився. Пізніше «Відлуння» записала Софія Ротару, вийшла пісня у виконанні співачки й на платівці «Тільки тобі».

Виростеш ти, сину

Вірш Василя Симоненка

Музика Анатолія Пашкевича

 
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
 
 
У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
 
 
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво – наречені.
 
 
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 
 
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
 
 
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
 
 
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
 
 
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
 
 
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 

Був час, коли захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь Симоненко, певно, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: «Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…» За життя Василя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть доти, доки житиме на землі бодай один українець.

«Земля вже 28–й раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго, – щиро зізнавався поет. – Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія… Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко». Надмірне самооскарження. Адже епоха така контроверсійна й немилостива, а Василь ще такий молодий. Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…

Доля не зводила Симоненка спеціально для творчої праці з кимось із українських композиторів. 1965 року 27–літній Анатолій Пашкевич на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського приїхав працювати хормейстером цього знаного колективу. Молодий здібний та обдарований Пашкевич не міг не звернути уваги на вперше видану Василеву збірку «Тиша і грім». Вона полонила його своєю незвичайністю, простотою форми, глибиною і своєрідним новаторством у відкритті незайманих пластів.

«Коли я ознайомився з Василевою поезією, зокрема з віршем «Лебеді материнства», одразу зрозумів, що їхня ритмічна побудова може легко лягти на музику, – зізнавався Анатолій Пашкевич. Пам’ятаю, їхав я до Києва по Дніпру «Ракетою» – тоді були дуже популярними такі річкові судна на підводних крилах… Прихилившись до борту теплохода, вдивлявся в поетичний текст Симоненка і сам про себе щось наспівував, підбирав якусь мелодію, хоч нотного паперу в мене, звісно, не було під рукою, щоб записати… Коли приїхав у Київ, зайшов до Дмитра Омеляновича Луценка, сів за інструмент і почав награвати. Він якось одразу звернув увагу і прислухався: «Що це за мелодія?» – «Оце Василеві, кажу, Симоненка, вірші. Хочу написати пісню». Він послухав – послухав та й каже: «Гарна пісня буде!»

Симоненко і Пашкевич не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса – Черкащині. І, напевне, обов’язково зустрілися би. І обов’язково б здружилися. Тільки жорсткі життєві реалії, за яких так рано не стало Василя, змусили їх на кілька років розминутися в часі.

8 січня 1935 року народився поет Василь Симоненко і 8 січня 2005 року помер композитор Анатолій Пашкевич… Їхня пісня «Виростеш ти, сину» стала народною, вона гордо стоїть в одному ряду з найвизначнішими українськими музичними творами XX століття. Так вдячна доля розпорядилася, що ці два вірні сини України, велети її Поезії і Музики, побраталися в чудовій мелодії. Симоненко і Пашкевич й поховані поряд – майже навпроти один одного обабіч центральної алеї черкаського кладовища.

Вогник

Вірш Андрія Малишка

Музика Платона Майбороди

 
В вечірню годину, де в зорях долина,
Де вогником світиться дім,
Шумить під вікном молода тополина,
Неначе у серці моїм.
 
 
Там юність ходила у росах до хати
І жевріла цвітом вона,
Там батько не спить і задумалась мати,
Ота, що у світі одна.
 
 
Синів виростали, не зводили з ока,
Любили в житті над усе,
Шумить під вікном тополина висока,
Мов звісточку дальню несе.
 
 
А вогник їм сяє, мов спогад про сина,
Не все ж повертає назад.
І журиться вікнами наша хатина,
І шепче задумливий сад.
 
 
Та де б не ходив я в далекій дорозі,
В чужім чи у ріднім краю,
Я згадую вогник у тихій тривозі
І рідну хатину свою.
 
 
Бо дивляться в далеч засмучені очі,
Хоч тінь там моя промайне,
Бо світиться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!
 

На початку 1960–х років у житті популярної співачки свого часу Майї Кристалінської сталися дві дуже важливі зустрічі. Вона зустріла свою кращу пісню і зустріла коханого, гідну її людину. У фільмі «Три тополі на Плющисі» ліричним лейтмотивом фільму стала пісня «Ніжність». Тепер уявити історію естради без цієї пісні вже неможливо. А людину, яку Майя зустріла, звали Едуард Барклай. Молодий красень, душа суспільства, Едуард Барклай входив у вищі кола московського бомонду. За порадою Едуарда Майя почала з’являтися на сцені не у звичних костюмах, а в елегантних сукнях з високим коміром. Він сам вибирав фасони і забарвлення тканини. Кристалінська і Барклай стали жити разом, а через деякий час цивільний шлюб змінився офіційним, хоча через хворобу Майя не могла мати дітей.

Особливе місце у творчості Майї Кристалінської займають українські пісні.

Хоч їх не настільки аж багато пощастило записати, проте кожна, завдяки особливому інтонуванню, виразності та чистоті голосу співачки наділена рідкісним щиросердечним настроєм. У зеніті слави, окрилена успіхом, неймовірно популярна, вона вперше записала пісню українською мовою. Їй і нам пощастило, адже таке право писати для неї і щастя чути твір з її голосом випало авторам десятків безсмертних національних творінь – поетові Андрієві Малишку і композиторові Платону Майбороді. Вона мала назву «Вогник». Її можна слухати і слухати. Такі пісні і таке виконання ніколи не набридають. А було це 1962 року.