Очі на піску

Вірш Юрія Рибчинського

Музика Ігоря Поклада

 
Розлуку до моря в долонях
Самотньо і сумно несу я.
Щоденно, щоночі
Я очі на березі моря малюю.
Малюю я очі, що схожі на давню,
На зоряну осінь.
А море, а море ці синії очі
В безодню відносить,
Відносить і не вертає.
Море.
 
 
Приспів:
 
 
Ти поверни мені
Його очей вогні.
Той світлий Вересень,
Ти поверни.
Ти поверни мені
Дощі і радощі.
Ти поверни мені
Щасливі сни.
 
 
А море сміється в обличчя
Холодною піною, море.
І чайки печально і сумно
Кричать про розлуку і горе.
Малюю, малюю тебе на піску,
Але море шалене,
Як злодій краде, сміючись,
Твої зоряні очі у мене;
Відносить і не вертає.
Море.
 
 
Приспів.
 

Пісня написана 1968 року. Якраз тоді Юрія Рибчинського та Ігоря Поклада після закінчення вузів (поет навчався на філологічному факультеті Київського університету, а композитор – у Київській консерваторії) закликали до служби в лавах радянської армії. Обидва потрапили в Ансамбль внутрішніх військ України.

«До того я писав тільки російською мовою, – відверто зазначає Юрій Рибчинський. – І в армії всі розмовляли тільки російською. І тут я вперше відчув, що не маю з ким спілкуватися рідною мовою. Лише сни бачив і відчував українськими. Мабуть, настав той час, коли в мені визріла нагальна потреба писати вірші українською. Коли Ігор Поклад награв мелодію, яка мала стати пісенною з моїм віршем, у мене відразу народився початок: «Розлуку до моря в долонях Самотньо і сумно несу я. Щоденно, щоночі Я очі на березі моря малюю…» У цих словах уже була музика. Прочитав його колезі. Ігор сказав: «Цікаво, в тому щось є». Так досить швидко народилася пісня. Ми ще не встигли її нікому показати і запропонувати, як на гастролі приїхала Тамара Міансарова. Вона якраз переїхала з Москви до Донецька, де працювала у місцевій філармонії.

Ми з Ігорем у військовій формі пішли на концерт. Після його завершення підійшли до співачки і показали їй «Очі на піску». Міансарова хоч і народилася в українському Кіровограді (дівоче прізвище Ремньова), проте в її жилах текла російська кров, тому попросила зробити російський варіант. Уже наступного дня вона його отримала з незвичною назвою «Глаза на песке», щось подібне до «Облако в штанах».

Коли робив переклад, то відчув, наскільки близькі мені рядки рідною мовою і як вони ніяково звучать у перекладі. Наприклад: «Ти поверни мені дощі і радощі…» Хто розуміється в поезії, той відразу почує і відчує це. Російською ж «дожди і радости» – уже не те… І таких поетичних слів було багатенько.

Так народилася перша пісня, яка зробила мені ім’я. У той час були два популярних твори, які звучали звідусіль – «Эти глаза напротив» і «Глаза на песке». Міансарова мала унікалий тембр голосу і унікальний діапазон. Її любили, її чекали, її намагалися наслідувати. Ніколи не забуду, як на одному з конкурсів 1970 року 70 відсотків конкурсантів співали «Глаза на песке».

Щоб закріпити досягнуте, ми з Ігорем Покладом відразу ж написали для Тамари Міансарової ще одну пісню «Забудь». Ці дві пісні стільки звучали і їх виконували стільки виконавців, що авторських гонорарів я почав отримувати вдвічі більше, аніж на редакторській роботі. Я відчув смак і з 1970 року пішов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Українському радіо і телебаченні, а потім у журналі «Будівництво і архітектура», де була пожежа і де згоріла моя трудова книжка, яку я навіть не поновлював.

Що ж до українського варіанту «Очі на піску», то він дав мені натхнення писати рідною мовою, я відчув смак у цьому. Я відчув, що буду займатися цією справою, яка стала метою і змістом усього життя. Ця пісня з тих, які не залежать від часу. Пройшли роки, пролетіли десятиліття, вона своєї актуальності не втратила. І не втратить. Хоч співавали «Очі на піску» Надія Пащенко та інші виконавці, тепер думається, що варто, може, її було запропонувати Софії Ротару, чи комусь іншому».

Пісня про вчительку

Вірш Андрія Малишка

Музика Платона Майбороди

 
Сонечко встає, і шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?
 
 
На столі лежать зошитки малі,
Дітвора щебече золота, золота,
І летять, летять в небі журавлі,
Дзвоник ніби кличе молоді літа.
І летять, летять в небі журавлі,
Дзвоник ніби кличе молоді літа.
 
 
Скільки підросло й полетіло нас
На шляхи землі, в ясну блакить, у блакить,
А що в тебе знов та доріжка в клас,
Під вікном у школі явір той шумить.
А що в тебе знов та доріжка в клас,
Під вікном у школі явір той шумить.
 
 
Двох синів твоїх узяли фронти,
Воювали, не лічили ран, тяжких ран,
В партизанську ніч посивіла ти,
Як в морози сиві непожатий лан.
В партизанську ніч посивіла ти,
Як в морози сиві непожатий лан.
 
 
Знов приходить юнь і шумить трава,
Пізнаю тебе я при вогні в наші дні,
Вчителько моя, зоре світова
На Вкраїні милій, в рідній стороні.
Вчителько моя, зоре світова
На Вкраїні милій, в рідній стороні.
 

Кажуть, що всі професії йдуть від учителя, школи. Багато людей вдячні школі за ту мудрість, яку вони там здобули, за підготовку до подолання життєвих труднощів. Ці поетичні рядки ще раз нагадують, що школа – осередок усього доброго й світлого, тож треба цінувати її й тих, хто несе світло знань.

Чотирнадцятирічним юнаком приїхав Платон Майборода у Запоріжжя, де продовжував навчання в середній школі № 36. Тут він із захопленням керував шкільним самодіяльним оркестром, який став кращим у місті, терпляче навчав юних оркестрантів гри на мандоліні, балалайці, гітарі, вчив їх музичній грамоті, розписував партії п’єс для оркестру, співав у хорі. Шкільна вчителька Олена Павлівна Дзиваківська помітила захоплення чубатого юнака і, ніби вгадавши у своєму учневі майбутній талант, приносила йому книжки з музики. Учителька оточила Платона увагою, добротою, материнським піклуванням і теплом.

Вдячність цій людині, яка стала для композитора рідною на все життя, Платон Іларіонович задушевно і просто висловив у «Пісні про вчительку». Він написав її у 1967 році на вірш поета Андрія Малишка. Пісня відразу полюбилася.

І тепер, коли чуєш цю музику в безпосередньому звучанні дитячих голосів, ніжно завмирає пам’ять про нашу першу добру вчительку.

Спогади вчительки поета: «У другому класі на торбині Андрій друкованими літерами написав своє ім’я і прізвище. По імені та прізвищу його називали лише ми, вчителі. Для інших він був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то відповідав правильно. Траплялося іноді й таке, що не знав відповіді на запитання. Для нього це був великий сором, він страшенно переживав і тримався відлюдькувато аж до наступного дня. У кінці навчального року діти здавали свої книжки. Андрієві підручники завжди були чисті й охайні, і кожен учень хотів їх потім одержати».

Слово вчителя. Андрієві Самійловичу таланило в житті зустрічати добрих і чуйних людей. Він з вдячністю згадував своїх учителів у школі, технікумі, інституті. Вірш «Вчителька» присвячено улюбленій учительці Платона Майбороди, друга поета, Олені Павлівні Дзіваківській, з якою Майборода спілкувався до останніх днів її життя.

«Пісня про вчительку» – пісенний шедевр. Ще нікому не вдалося створити кращої пісні на цю тему. Не одне десятиріччя лунає вона у всіх школах України на святі останнього дзвоника і ще довго звучатиме. Адже вона – це вдячність Вчителю за його служіння народу! «Школярських днів нам не забуть ніколи, не проказати їх, не проспівати», – писав поет.

«Вчителько моя, зоре світова» – у кого ці слова не лунали на шкільних уроках музики?

Андрій Малишко дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи. І вірші Андрій Малишко почав писати ще в школі. «Я шаную і люблю, – писав він, – найбільше три професії – хлібороба, вчителя і лікаря. Без хлібороба не може людина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря – цього бога здоров’я – коротким і невтішним стало б її життя».

Зворушливою «Піснею про вчительку», музику до якої написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плідну роботу. Її співають на шкільних випускних вечорах, і в будні. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів, нинішніх і колишніх.

Плаче захмарене небо

Вірш Олександра Димиденка

Музика Ярослава Вишиваного

 
Плаче захмарене небо, В роздумах клени сумні…
«Нам зустрічатись не треба» – Стиха ти мовив мені.
 
 
Приспів:
 
 
Словом мене не пораниш, Вірність тобі не згублю;
Хоч ти мене покидаєш – Знай, що тебе я люблю.
 
 
Хай на полях громовиця, Я не втоплюся в журбі;
Часто мені будуть сниться Очі твої голубі.
 
 
Приспів.
 
 
Падають сльози, як роси, Зрада пече без вогню.
Серце моє не попросить В тебе ні крихти жалю.
 
 
Приспів.
 
 
Більше побачень не буде – Різні нам ляжуть путі;
Серце моє не полюбить Більше нікого в житті.
 
 
Приспів.
 
 
Справжнє то щастя кохати, Раз його доля дає.
Як же посмів ти стоптати Перше кохання моє.
 
 
Приспів.
 

Перші пісні Ярослав Вишиваний почав писати ще під час навчання у Теребовлянському культосвітньому училищі. Грав на баяні, трубі, скрипці, гітарі. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернівецькому університеті, куди 1961 року вступив на філологічний факультет. Мелодія, яку час від часу собі намугикував, сиділа в ньому давно. Якось наспівав її своєму однокурснику Сашкові Димиденку, уродженцю Сумщини. Він виділявся серед нас тим, що міг говорити віршами «на ходу», римував дуже легенько і просто. За якийсь короткий вечірній час у студентському гуртожитку народилася пісня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.

Пісня відразу ж полетіла в люди, стала народною, особливо в Галичині, а з великої сцени вона так і не зазвучала у виконанні популярних естрадних колективів та співаків.

«Я пробував опублікувати «Плаче захмарене небо» в різних виданнях. Але всюди тоді, на початку 1960–х років, отримував одну і ту ж відповідь: пісня песимістична і не відображає комуністичної радості. Проте твір пішов у народ, незважаючи на те, є там щось з комуністичної радості чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Її залюбки виконували студентські вокальні ансамблі Чернівецького університету, в яких я працював художнім керівником. Спочатку це була «Лірика», потім – «Вишиванка». Ще зі студентських років, від першого курсу, та й пізніше – вже під час роботи в університеті, керував студентським хором.

Коли чув свою пісню на весіллях, у ресторанах чи деінде, відчував неймовірну радість, адже й досі її вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подібне вдається одиницям. У нашій співучій історії понад сотні тисяч пісень, більшість з яких сумні. Так, ми не мали особливо з чого тішитися… Тепер «Плаче захмарене небо» існує в десятках своїх варіантів. Хтось чув – недочув, перекрутив по – своєму, місцями видозмінені слова, переставлені куплети… Але мелодія та зміст – ті ж! Я особливо десь не висовувався і не доводив, що є її автором. Хоч було різне. Чув її і на Львівщині, Буковині, Волині, Тернопіллі… Хоч себе особливо ніде не афішував, поводився скромно.

У Чернівцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тоді мав неймовірний успіх зі своєю «Марічкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав мені вірші «Ой, не ріж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пісня 1963 року була опублікована в журналі «Ранок». А пізніше на ці ж слова написав свій варіант наш корифей Олександр Білаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодію, яка вдалася краще. Але сам я того не чув від нього, тому це залишилося на рівні чуток. Потім я також писав пісні на вірші різних поетів. Але якогось аж такого великого успіху вони не мали. Викладав я майже 30 років в Чернівецькому університеті.

А ось як згадувався той жовтень 1962 року авторові вірша незабутньої пісні «Плаче захмарене небо» Олександрові Димиденку: «І справді, Ярослав Вишиваний (мій одногрупник та співмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовірно зажурений. Він розлучився з коханою дівчиною… «Давай, твої почуття відтворимо у пісні», – сказав я товаришеві. Той обдумав, заспокоївся, наспівав мені мелодію. Я ж не забарився і вилив усе у вірші. Ось так народилася гарна пісня».

Сину, качки летять

Вірш Михайла Ткача

Музика Олександра Білаша

 
На світанку мати сповивала сина
В час, коли про долю зорі лебедять:
– Глянь, моя дитино, через Україну,
Через нашу хату вже качки летять…
 
 
На світанку сину нашептала мати:
– Під Чумацьким шляхом чумаченьки сплять.
Встань, моя дитино, через Україну,
Через нашу хату вже качки летять.
 
 
На світанку, сину, буду наслухати,
Коли в небі сивім крила зашумлять.
Прилітай, дитино, через Україну,
Через нашу хату вже качки летять.
 
 
На світанку, сину, важко не діждати,
А ще важче в ночі очі видивлять.
Не блуди, дитино! Через Україну,
Через нашу хату вже качки летять.
 

Кожна пісня Олександра Білаша має своє обличчя. Її не сплутаєш із творами інших композиторів, але дивина його мистецької самобутності полягає в тому, що, маючи певні спільні риси, його солоспіви й хори зовсім несхожі один з одним. В кожній пісні, в кожному його творі відлунюється українська мелодика, є щось сонячне, іскристе, віртуозне, побудоване на звичайній для автора елегійній основі.

Поетичний світ цих творів завжди в гармонії та єдності з тонким ліризмом музичних образів. Мелодії широкі й співучі. «Я з пісні народної виріс», – писав про себе Олександр Іванович. І тому вічний український мелос цвіте в музиці маестро, як полтавські сади навесні. І всі ноти тут, навіть низькі, басові – високі й світлоносні.

Як же створювались його пісні? Звичайно, по – різному. Одні, як пісенний шедевр «Сину, качки летять», буквально за лічені хвилини, на одному диханні. «Як прорвало, – зізнавався композитор, – тільки встигай записувати». Інші мучили його місяцями, а чи й роками. У більшості ж випадків пісня починалася з вірша, який повинен був «запасти в душу», «зачепити» композитора і «не відпускати» його доти, поки не зазвучать віршовані рядки неповторною мелодією. За звичаєм композитор «шукав» свої мелодії за роялем: він дуже любив імпровізувати.